Новели - Черемшина Марко

- В добру годину, Дзельман!

- В добру годину, Николаїхо!

Вертається від брами знов Николаїха і просить Дзельмана, аби квапився, бо її камінь коло серця важить і віщує недобре.

Дзельман заводить воли до стайні і божиться, що йому також тяжко на серці, але війна серця не питає, хоч би воно трісло, і тому радить він Николаїсі, аби пішла живо на свою дитину подивитися.

Забула Николаїха за собою браму заперти, а з улиці стала челядь напливати, за комендантом допитуватися та на мадярів і чорнобородого капрала жалітися. Дзельман долучувався до їх плачів і нарікань та пояснював, що комендант забрався з його хати і поїхав ’д горі, але хоть би прем був тутки, то не поміг би людям, бо він сам мадярин із Пешту. Зажурені газдині уривали свої падькання і допитувалися Дзельмана, чи в селі буде битва, чи, може, пробіжить та чорна хмара геть, а Дзельман дивувався газдиням, що не виділи повних шанців, а на відхіднім додавав тихішим голосом:

- Ой газдиньки мої годні, газдиньки пишненькі, а це, шо дотепер було,- це що, не битва?..

Стало село притихати, став із лісів вітрець повівати.

Літають грунями клятьби Мочерначки, гострі, гей ножі.

Звіваються напроти них клятьби Гушпанихи колючі, як гліг.

Десь ще далеко, гей з-під землі, підоймається живий круг ранньої зорі, а вже душна ніч уступається в яри і ліси та й навіть не обзирається.

Десь, гей з потайника, влітають на Дзельманове подвір’я чотири бистроногі козаки і ловлять Дзельмана коло волів у стайні:

- Ти шпіон, жиде?

- Ні, я ваш приятіль, панове козаки!

- Де мадяри, жиде?

- В окопах, панове козаки!

- Де окопи, жиде?

- За церквов на один перестріл, панове козаки!

- Ти справляв мадярів, кого мають у селі повісити?

- Я тримаю з вами, з цілим селом, з козаками. Я оборонив вашого козака від смерті, я оборонив руського духовника від шибениці, я урятував вашого начальника, а оті воли для вашого війська прилагодив!

- Брешеш, жиде, ти шпіон австрійський, прощайся з світом!

- Най буде, шо жид бреше, але начальник громади не бреше та й свячена голова не бреше!

Дзельман став з усієї сили призивати й накликати панотця і начальника громади, аби злазили з подрі й козакам присвідчили, що він правду каже.

Панотець і війт потвердили кожне Дзельманове слово, тоді козаки посміхнулися і револьвери поховали.

Дзельман вивів з стайні воли і просив козаків, аби собі їх брали на сніданок для себе і свого війська та й аби за то для його безпеки поставили коло його двору варту.

З гори коло моста під зеленою клениною заголосили газдині не своїми голосами.

Запалилося над східними горами небо, бо сонічне личко май-май почервоніло, коли на зеленій кленині душених газдів уздріло.

Такі газди подушені, такі газдині засмучені, гай-гай!

Продзвенів селом проклін, як біль болючий, як жаль пекучий!

Зревіли гармати, забриніли кулі, аби проклін заглушити.

Але сонце той проклін від газдинь переймає та й горами розсіває:

«Бодай їм путь пропала!»

А гори переповідають:

«Бодай їм путь пропала!»

А води повторяють:

«Бодай їм путь пропала!»

I

Осіння днина палає, аж на березині лист жовтіє і трубкою корчиться.

Муха січе і кервавить маржину та спиває її сльози з великих чорних очей.

Аби сльози не падали в порохи.

Птаха під крильми упріває і отвореним клювом собі собі холод робить.

На царинці половик убиває жайворона.

Ліс листом спиває сонце, бо сили потрібує.

Аби студінь перезимувати, аби рости увесні, аби вітрові не даватися та й аби війну перебути.

Бо війна корчує ліси, корчує села і озером сльози збирає, життя топить.

З-під цього ліса дивиться на село Василева хата та й потерпає.

Бо назад плечей її фронт вчинився.

Під самим лісом, з другого боку до схід сонця.

А за тими шанцями неприятель зарився в землю і надслухає.

Ворожила Василеві покійничка неня, що прийде рік плідний на птаху і гаддя,- то аби син сокотився, бо то чорний гід.

Село дух із себе, дух в себе.

II

Муха так втяла Василеву чорну корову, що корова звиріла. Виломила собі ріг, бовтаючи головою по яслах, урвала курмей і побігла лісом настрімголов через військо, через шанці одні й другі, через дріт, геть аж на Попадюківський верх.

Через час став неприятель метати гранати в самі шанці противника.

Комендант казиться. Скликає підстаршин і вояків та сварить за то, що не сперли чорної корови та перепустили зраду...

- Чорна корова - то був знак для неприятеля,- кричить комендант, а жовнірня біситься.

- Зрада, зрада!..

Паде бефель: знайти зрадника і повісити.

Біжить патруль просто на Василеву хату...

III

Гармати б’ють - горами хитають.

Василь косить коло хати отаву та й вгадує, що чорнейка забігла вже десь до жіночої нені у темну стайню.

Василиха сидить на отаві і плекає дитину.

Василь усміхається до дитини і питається подруги, чи їх жовнір не кидається від гарматних стрілів, а Василиха плеще і цілує дитину та й хвалиться, що її Андрійко не страшків син, гармат не боїться.

Кидає Василь косу і гоцкає хлопця та радіє, що таке воно тверде, таке запечене, таке волохате.

- Хлопець, гей вовчє, півроку!

Входить патруля.

- Твоя чорна корова? - ломлють собі язик до Василя і справляють руками, як корова бігла.

- Так, то моя корова, вона збицкалася, бо спека велика, муха тне, побігла в темну стайню до жіночої нені, або що?

Жовніри засміялися до себе і вмить скували руки Василеві та й, розглянувшись, схопили його, гей зрубане дерево, і несли під явір навперед хати.

Василь зразу думав, що жовніри на збитки його страшуть, і для того не боронився, лиш усміхався та допитувався їх, що вони від нього хочуть.