Серця трьох - Джек Лондон

З цими словами плантатор шарпнув коня за вуздечку й ураз опинився позад Леонсіїною мула. Пеон пірнув мулові під голову і напевне встиг би втекти в зарості, якби другий плантатор не кинувся за ним верхи й не звалив його додолу. І відразу звиклі до такого плантатори брутально підвели нещасного пеона, зв’язали йому руки, а на шию накинули мотузку.

І Генрі, й Френк запротестували.

- Сеньйори,- відказав плантатор,- я шаную та поважаю вас і бажаю прислужитись вам так само щиро, як і шляхетній родині Солано, що боронить вас. Ваша безпека для мене священна, і я зроблю все, щоб вам було добре. Я захищатиму вас, не шкодуючи свого життя. Я завжди до ваших послуг. Моя господа й усе, чим я володію,- ваше. А щодо пеона, то це зовсім інша справа. Він вам не належить. Він - мій пеон, мій боржник, що втік з моєї плантації. Сподіваюся, ви зрозумієте мене й пробачите мені. Це вже питання власності. І він - моя власність.

Генрі й Френк розгубилися і вражено перезирнулись. Такий тут закон, і вони це добре знали.

- Суворий суддя простив мені борг, усі можуть це засвідчити,- пробелькотів пеон.

- Суворий суддя справді простив йому борг,- ствердила Леонсія.

Плантатор усміхнувся їй і низько вклонився.

- Пеон складав контракт зі мною. Та й хто він, той Сліпий Розбійник, щоб застосовувати свої безглузді закони до моєї плантації й позбавляти мене двохсот п’ятдесяти песо?

- Він має рацію, Леонсіє,- погодився Генрі.

- Тоді я повернуся в Кордільєри,- заявив пеон.- Візьміть мене назад з собою,- звернувся він до людей суворого судді.

- Тут ми відпустили тебе,- похитав головою похмурий ватажок,- наші повноваження скінчилися, і ми не маємо на тебе більше ніякого права. Нам залишилось попрощатися і піти собі.

- Стривайте! - вигукнув Френк, Витягши чекову книжку.- Зачекайте хвилинку. Я зараз розрахуюсь і за пеона. Але поки ви поїдете, я маю до вас одне прохання.- Він передав чек плантаторові і пояснив: - Я додав десять песо на обмін валюти.

Плантатор глянув на чек, сховав його в кишеню й тицьнув Френкові в руку мотузку, що нею було прив’язано нещасного пеона за шию.

- Тепер пеон ваш,- промовив він.

Френк подивився на мотузку й засміявся.

- Дивіться, у мене є раб. Тепер ти - мій раб, моя власність. Розумієш?

- Так, сеньйоре,- принижено сказав пеон,- здається, із того часу, як я збожеволів через жінку й продав свою волю, бог засудив мене за те, що я поласився на жінку чужого народу.

- Ти став рабом через те, що світ вважає найкращим,- через жінку,- зауважив Френк, перерізаючи пута, що зв’язували пеонові руки.- Отже, я дарую тобі тебе самого,- він передав пеонові кінець мотузки.- Відтепер порядкуй собою сам і не вкладай цієї мотузки ні в чиї руки.

Поки все це відбувалося, до гурту нечутно підійшов худорлявий дід. То був чистокровний майя; крізь його суху, мов пергаментну, шкіру світилися ребра. Він був зовсім голий, якщо не рахувати стегенної пов’язки. Нечесане волосся неохайними патлами звисало круг його вилицюватого й висхлого, як у мумії, обличчя. Там, де на ногах і на руках колись були м’язи, тепер обвисали тільки мішечки. Між висохлих губ видніло кілька пеньків, щоки позападали. І тільки його чорні очі нестямно блищали, наче в людини, хворої на гарячку.

Він вугром прослизнув поміж гурт людей і обняв пеона своїми тонкими, як у кістяка, руками.

- Це мій батько,- гордо заявив пеон,- подивіться на нього. Він чистокровний майя і знає всі таємниці плем’я.

Поки батько й син втішалися розмовою після тривалої розлуки, Френк попросив ватажка в сутані з мішковини розшукати Енріко Солано з двома синами, які блукали десь горами, та переказати їм, що їх тепер уже ніхто не переслідуватиме і вони можуть вертатися додому.

- А ті люди не вчинили ніякого лиха? - спитав ватажок.

- Ні, вони не зробили нічого поганого,- запевнив його Френк.

- Тоді добре. Обіцяю вам негайно розшукати їх, бо ми знаємо, де вони блукають, і послати до вас на узбережжя.

- А тим часом ви мої гості,- привітно запросив їх плантатор.- У затоці Хучітан біля самісінької моєї плантації стоїть шхуна, що має відплисти до Сан-Антоніо. Я можу затримати її, доки шановний Енріко і його сини спустяться з Кордільєр.

- А Френк, звичайно, заплатить за затримку,- глузливо, що відразу вловила Леонсія, зауважив Генрі.

- Та вже ж заплачу,- весело сказав Френк, нічого не збагнувши.- І це тільки стверджує мою теорію, що чекова книжка скрізь може знадобитися.

Відійшовши від розбійницького загону, всі були дуже здивовані, що пеон та його батько-індіянин прилучилися до Морганів і пішли з ними через охоплене пожежею нафтове поле до плантації, де пеон мучився в рабстві. І батько, й син відверто показували свою вдячність насамперед Френкові, а потім - Леонсії та Генрі. І раз у раз про щось жваво розмовляли. Коли з’явилися Енріко з синами і всі подалися до берега, де на них чекала шхуна, пеон з батьком рушили їхнім слідом. На самому березі Френк хотів попрощатися з ними, та пеон заявив, що вони наміряються також сісти на шхуну.

- Я вже казав вам, що я не злидар,- пояснив пеон, відводячи Морганів і всіх Солано далі від матросів, які висіли з судна на берег,- і це правда. Я знаю, де заховано скарби майя, що їх даремно шукали конквістадори й ченці інквізиції. Я їхній охоронець. Тобто не я, а мій батько. Він прямий нащадок стародавнього великого жерця майя. Він останній великий жрець. Ми довго з ним усе обмірковували. І обидва зійшлися на тому, що не багатство найважливіше в житті. Ви викупили мене за двісті п’ятдесят песо і зробили вільним, повернули мене самому собі. А життя людське цінніше понад скарби всього світу. Так гадаємо ми з батьком. Отож, коли для грінго й іспанців найголовніше скарби, ми з батьком поведемо вас до скарбів майя, бо мій батько знає туди дорогу. А йти треба з Сан-Антоніо, а не з Хучітану.

- Твій батько справді знає, де заховано скарби? - спитав Генрі, шепнувши Френкові, що саме ці скарби й спонукали його кинути пошуки Морганового