Маша з верховини - Гончар Олесь

Не так від чарки впарились за вечерею, як впивались тепер від щастя бути разом, від самої можливості, нарешті, вільно відчути свою близькість, гаряче хвилювання одне одного... З пристрасною, нежданою для самої себе відвертістю Маша розповідала йому про себе, про гірке своє дитинство, що минало в карпатській колибі, про батька-бокораша, що на Білій Тисі загинув.

А він, Шелюженко, відчувши раптом потребу розкритися їй, розказував, як недавно ще був "приписаний до неба", літав штурманом на літаках і бачив усі оці плавні Великого Лугу звідтіля, з високого — куди там пташиного! — польоту. Буруни сріблястих верб, гаї, ліси, несподівані серед степового краю то яскраво-зелені, то ніжних оливкових відтінків, помережані світлими дніпровськими рукавами острови, урочища, будиночки бакенщиків та лісників — вони правили йому за своєрідні орієнтири, немало їх було позначено на його штурманських картах.

Незчувся, як навіть мрією своєю відкрився їй: ось розчистять плавні, розіллється тут море, і стане він тоді, як і старший його брат, водником, водитиме флот по затоплених оцих урочищах. Місця все це рідні йому з дитинства, досі в пам'яті йому та ніч, коли малим їздив до дідуся на пасіку в плавні... Звичайно, жаль дивитись і знати, що залізняк над Бузулуком востаннє цвіте, душа болить, але життя є життя... Голос його бринів довірливо, майже інтимно. Вдома не відкривався в таких речах, а їй, ще вчора майже незнайомій, розкривається, все виповідає.

Було десь за північ, коли вони підійшли до наметів, уже повитих сном, окутаних місячним маревом.

Писанка ще звечора запросив Шелюженка ночувати до себе, і Маша чула це, але тепер, коли вони вже стояли біля Писанчиного намету, вона раптом заступила йому дорогу, поклала руки на плечі:

— Не пущу!

— Чому?

Вона сміялась до нього очима і була вся якась аж дика, аж небезпечна.

— Тікаймо звідси!

— Що ти говориш, Машо! Куди?

— Куди завгодно,— вона рішуче стріпнула головою,— аби лиш разом, аби лиш удвох: ти і я.

— Це неможливо, Машо. В мене сім'я, в тебе чоловік десь...

— Був, та не є!

— Як це "не є"?

— А так! Доки був в армії, все його ждала і сюди ось, може, з туги по ньому вербувалась... а він... Вбив собі в думку таку підозру, що не сама я сюди завербувалась, що інший хтось спить тут зі мною в палатці! А зі мною тут — як на сповіді оце говорю — ніхто ще не спав. Не вірить, паплюжить, всякими словами обзиває мене в листах. Ну, а коли за таку мене маєш, то яка тут любов — іншу собі шукай! А я теж вільна тепер, і вільно мені кого схочу кохати! Ось хоч тебе!

— Мене?

— Так, тебе. Тебе одного хотіла би я в себе залюбити. Ой, як би хотіла!

— Але ж не вільний я, Машо.

— Вивільнись!

— Не так просто.

— Чому ні? Адже і я тобі подобаюсь... Кинь її, ти мені найлюбіший! Усе мені в тобі таке миле: і очі, і голос твій, і оці ямочки на щоках,— вона погладила його долонею по щоці.— Чи, може, ти мене боїшся? Над хмари не боявся злітать, а мене боїшся?

— Не боюсь, Машо,— він міцно пригорнув її до себе.

— Так чому ж? Хай буду твоя. Куди хоч за тобою піду! А то навіть тут, у плавнях, житиму з тобою, буду тобі як коханка!

її запальна чистосердечність, готовність іти на все щиро захоплювала його і присоромлювала водночас, і відгукувалась гіркотою в душі. Дивився на Машу, на її збуджене, ще вродливіше, ніж удень, обличчя і розтерзував себе думкою-болем: чому, чому не зустрілась ця любов тобі раніше, коли ти ще був вільним і міг би так само розкуто й чистосердечно відповісти їй своїм почуттям? А тепер?.. Чим міг він відповісти їй тепер? Краденим плавневим коханням, що принижувало б їх обох?

І хоч нічого їй не відповів, вона його зрозуміла. Впала головою на груди й забилась у гарячім риданні. Він ще ніжніше пригорнув, приголубив її до себе, цілував запашне її волосся, цілував шию, що пахла сонцем, чув солоний смак її сліз на губах.

Зоряний шмат неба видно крізь дірку в Писанчинім наметі. Лежить горілиць Шелюженко на постелі з лугової трави і, дивлячись на той зоряний шмат, з гіркотою думає про те, як, по суті, невдало склалось його родинне життя. Одруження його було випадковим, власне, навіть легковажним. Та, яку взяв собі в дружини, виявилась людиною важкою, грубою, сварливою. Вона була старша від нього на кілька років, першим чоловіком мала льотчика з їхнього авіаміс-течка, який загинув при нещаснім випадку. Різниця у віці не давала їй спокою, вона весь час підозрівала Шелюженка в якихось сторонніх зв'язках і після влаштованих йому сцен сама ж бігла на нього скаржитись то командирові, доки був у частині, то секретареві райкому, коли після демобілізації став працювати в тутешнім райкомі. Вона вимагала, щоб Шелюженко кохав її, і наївно думала, що до цього його зможуть присилувати, хоча сама давно вже втратила до нього справжнє почуття і якщо й трималась Шелюженка, то більше, мабуть, ради звички, ради його зарплати й становища.

Мають вони сина — хлоп'я шести років.— але й для нього в неї не вистачає материнської ласки, вона охоче збуває дитину з рук, і дитина місяцями живе в дідуся та в бабусі — Шелюженкових батьків. Вона вважає Шелю-женка невдахою, і те, що його перекинули на роботу сюди, в глухий, занедбаний "Ліспромгосп", є найкращим, мовляв, цьому підтвердженням.

Місто, повернутися в місто — це було її настійливим домаганням. Зараз вона мешкала з сином тут же, в плавнях, у ліспромгоспівському "плавучому санаторії", як жартома прозвали на розробках водницьку брандвахту, що її з початком робіт було одержано від дніпровського землечерпального каравану. З місяць тому цю брандвахту по дніпровських рукавах водники провели в глибінь плавнів, і тепер вона використовується під квартири ліспромгоспівського начальства. Брандвахта стоїть на якорі в мальовничому місці: ліс, вода, чудове повітря — інші жінки почувають себе там справді ніби в санаторії, а вона й тут уже встигла з усіма пересваритися, і, коли Шелюженко повертається додому, щоразу доводиться йому ніяковіти перед сусідками за її грубість, лайливість. Брандвахту вона називає не інакше, як гауптвахтою, і для самого Шелю-женка брандвахта з часом таки й стала схожою на гауптвахту.

І, може, якраз тому, що такою гіркою була для нього брандвахта, він з особливою спрагою пив зараз цілющий прекрасний напій почуття, напій, що його повним через вінця келихом піднесла йому оця так несподівано зустрінута Маша. Маша! Йому здавалося, що в юності він мріяв саме про неї, і ось тепер, хоч запізно, нарешті, зустрів, відшукав її. Щира, жагуча, відкрита душа, яким щастям була б вона йому в життєвій дорозі... А може, ще не пізно? Може, якраз вчасно зламати, перебудувати все, що було так невдало збудоване, і, давши собі волю, безоглядно кинутися в клекочучий вир почуття? Все, що було найкраще в його душі, Маша сколихнула, пробудила своїм бурхливим освідченням, своїм запальним пристрасним закликом, що так незвично, так сміливо пролунав серед цієї місячної плавневої ночі. Одразу стало ясно, що досі він жив не так, як треба, що мусить жити інакше. Та варто було йому уявити, які скандали підніме дружина при першій його спробі йти на розрив, скільки наклепницьких заяв посиплеться в різні інстанції, і на серце лягав тягар, і все вже мовби оберталося проти нього, все вже складалося так, що потерпілою буде вона, а винуватим зостанеться він один. Але, може, варто і через усе це пройти? Пройти ради того, що буде...

В уяві постала Маша: мабуть, так само, як і він отут, лежить горілиць у своєму наметі й, ковтаючи сльози образи, думає, про нього, про його відмову на оте пристрасне, самозабутнє: "Тікаймо!" А що, коли ти даремно не послухавсь її, що, коли ти своєю відмовою, своїм, може, хибним розумінням обов'язку втрачаєш зараз щось таке, за чим шкодуватимеш потім усе життя?

Мов у невилазних хащах плутались, бились думки, нових шляхів шукало розтривожене серце, і все ж навіть у цьому стані повного сум'яття й розбентеже-ності, Шелюженко почував себе незмірно — як у перший виліт у небо — щасливим. Почуття щастя виповнювало його від одного усвідомлення, що зовсім близько, за кілька кроків від нього, в сусідньому наметі, є людина, готова йти за ним хоч на край світу, людина, про існування якої він зовсім недавно ще навіть гадки не мав і яка раптом ось стала йому такою близькою, жаданою, найдорожчою. Вийди тільки, стиха обізвися — і вона тої ж миті з готовністю випурхне до тебе з-під свого низького росяного намету, і вже високе зоряне шатро неба вінчально розкинеться над вами, над вашою любов'ю.

* * *

Термінове відрядження в управління новобудови змусило Шелюженка наступного дня залишити "Ліспромгосп". Відрядження забрало в нього більше тижня.

Маша весь цей час була сама не своя. Не стало чути в таборі її заливистого сміху, відпала охота грати у волейбол, вечорами приїздило кіно, але навіть і це не приносило їй відради. Рано вкладалась до сну, хоча — чути; було — не спить. "Закохана!" — перешіптувалися між собою дівчата, тільки ж більше горя їй з цього кохання, табірний люд, знаючи це, співчував венгерці, лише буфетник при її появі усміхався злорадно. А коли він кидав услід їй давній лісорубський жарт: "Пішла Маша по пояс у росах",— то це звучало зараз у його вустах негарною двозначністю і натяком на ту місячну ніч, що її верховинка провела в папоротях біля озера в парі з Шелюженком.

Наче після хвороби, змінилася Маша. Схудла, сині тіні лягли під очима, але працювала з такою ревністю, як ніколи до цього. Надвечірні багаття її стали ще вищими, відмітними з-поміж інших — розкладала їх так, ніби хотіла, щоб видно було їх за дальні озера, за темні урочища, аж туди, де був він у цей час, її милий...

Якось після роботи запропонувала вона Стефі пройтися, як раніш. Давненько не прогулювалися разом, усе чомусь не випадало, і ось, нарешті, знов... Пішли й пішли поміж пеньками й незчулися, як опинилися на чималій відстані від табору.

Сонце було при заході, а з півночі підіймалась, заходила темна туча. Незабаром і сонце пірнуло в хмари, і там, де було ясно, зосталось палахкотіти лиш одне розвироване провалля вогню. Облиті полум'ям хмари рвано, кошлато звисали над смугою потемнілих плавневих лісів, над пустинними пенькуватими зрубами, навіваючи якусь неясну тривогу.

— Коли дивлюсь туди он на захід, чомусь так сумно-сумно стає,— заговорила Маша йдучи і, зітхнувши, запитала несподівано:— Скажи, Стефо, могла би ти стати матір'ю не своєї дитини?

Стефа здивувалася.

— До чого це ти? Маша наполягала:

— Ні, скажи: могла би?

— А ти?

— О, я би її так тішила,— вимовила Маша нависпів, з ласкою в голосі.

Поруб кінчався, за ним далі шуміла, билась на вітрі вербова гущавінь, крізь віття проблискувала вода.