Маша з верховини - Гончар Олесь

Мов кіт, роз'ївсь, тільки мишей не ловиш...

І вона, грайливо помахавши йому сумочкою, пішла поволеньки поміж наметами, як по проспекту.

Діялось це в суботу, і багато хто з місцевих, одержавши зарплату, роз'їхались додому. З усього дівочого намету зосталося їх у таборі тільки двоє: Маша та Стефа.

Перед сном Маша, взявши тліючу головешку, обкурила в наметі димом, щоб повиганяти геть комарів, але незабаром їх знову налетіло повно. Влежати не можна було: великі, болотяні, вони так і впивались в обличчя.

Роздратована комарами, Стефа знов завела розмову про те, що було їхньою не раз уже обміркованою таємницею: тікати! Ще до приїзду Шелюженка між ними вирішено було, що діждуться получки і одразу ж тікатимуть звідси. Безсовісно ошукав їх той пропий-душа-вербувальник: буде вам і те і се, а де воно? Подадуться в Каховку чи на іншу новобудову або ж до себе в Карпати — домовились твердо. І ось тепер, коли получка їхня, складена докупи, лежала в Машиній сумочці, Маша раптом приголомшила подругу несподіваним проханням:

— Залишаймось, Стефонько, ще!

Стефа аж підвелася в темряві на своїй постелі.

— То чому? Вже передумала?

— Вже.

— Але чому, чому? Що оце в волейбол награлася? Що кіно обіцяють? Але ж пуща, дебря як була, так і є! Десь оце музика, танці, веселощі, а наша з тобою тут молодість одцвітає — серед комарів!

— А я вже якось призвичаїлась. І робота мені до смаку.

— Чи й не щастя. Все норму давай, все корчуй та корчуй, а плавням тим і кінця не видно.

— Ех, Стефонько! — Маша схопившись, стала знов викурювати головешкою комарів.— Не норми страшні... Якби могла одного чоловіка в себе залюбити — сама їм усі плавні викорчувала б!

* * *

Середина серпня. У плавнях цвіте синім васильковим цвітом залізняк. Останнє, з чого бджоли мед беруть. Вранці, тільки розжевріється схід, у небі над плавнями, знявшись десь із степового аеродрому, вишуговують реактивні. Пролітаючи швидше власного звуку, вони, мов блискучі алмазні голки, прошивають небесну блакить, залишають за собою сліпучо-білі димові тасьми, і коли Маша виходить уранці з намету, щоб іти на роботу, зір її найперше звертається туди, в небо, до реактивних. Вона думає про відважного льотчика, що ото вимережує небо, і все він їй постає чомусь в образі білявого в льотчицькім кашкеті робіт-кома Шелюженка.

Земля в цей ранній час уся в росах — рясних, кра-пелистих. Синій цвіт залізняка, папороть, квасець, заячий холодок, густа, мов ліанами перевита, плавнева зелень і навіть кабель, що вужем тягнеться в траві від пересувних електростанцій,— усе аж плющить в цей час від роси, і коли Маша йде лісом, то їй лісоруби кидають жартома вслід:

— Пішла Маша по пояс у росах.

І мовиться це нависпів, майже коломийкою.

А вдень палить спека, вищать всюди електропилки, з важким шумом падають вікові дерева. Все далі відступає плавневий ліс, все більшає відкритих вирубаних ділянок. У двобої з Великим Лугом перемагає сокира та пилка зубата. Останнім часом у плавні нагнали багато техніки, на лісових річках набудували поронів, і тепер уже всюди можна проїхати, пройти. Лісовози не встигають вивозити розкрижоване дерево, і його тут же, на лісосіках, вкладають у штабелі, кріплять кіллям або в'яжуть в плоти, готують до майбутньої повені. Щоправда, плавневий ліс своєрідний, на будівельний матеріал він мало годиться, і тому лише частина його йде в складометри, решта ж — у вогонь.

Надвечір усі плавні оповиваються димом, на всьому їхньому просторі пахне гаром та розігрітими за день теплими озерами. Горять облиті мазутом корчомакува-ті, такі, що їх і ліквідувати важко, так звані неліквідні верби, горить начухраний хмиз, і там, де багаття розкладає Маша, полум'я виметує вище осокорів. Вона любить, щоб вогнище її було найвищим, їй здається, що той, кого вона жде, по цьому буйному високому полум'ю неодмінно вгадає, де працює вона.

Якось через їхню ділянку ішов грузовик на урочище Темне, і на підніжці його, вхопившись рукою за дверцята кабіни, стояв Шелюженко. Біля дівчат грузовик зупинився.

Шелюженко підійшов до гурту і, не помічаючи ревнивого й настороженого погляду Стефи, яким вона провела його, по-дружньому звернувся до Маші:

— Я так і знав, що це ваше вогнище.

— А як ви знали?

— Примітне. І водій каже: "Ото де найвище, то й її, венгерчине".

Маші, видно, але жарко стало від цих слів.

— А чому вас так довго не було?

— Та все обминав, соромно було, не добувши вагонів.

— А нині — невже добули?

— Добув.

Маша була мало зацікавлена в тих вагонах. Це більше турбувало її літніх хазяйновитих земляків, у них діти, а їй... що їй — одинокій? Одначе звістка, що вагони є, що він, дотримавши слова, таки десь вивоював їх для лісорубів, порадувала зараз Машу так, що аж дівчата були здивовані.

Робітком розмовляв з нею всього кілька хвилин, потім, ставши на підніжку грузовика, він поїхав далі, а Маша сміючись кинулась до Стефи, стиснула її в обіймах.

— Ось побачиш,— гаряче шепнула,— він приїде знов!

Він приїхав ще того ж вечора, повертаючись із сусіднього урочища. Лісоруби, пошабашивши, зібралися в цей час біля озера, яке ще недавно було лісовим, а зараз лежало серед відкритого порубу, обміліле, висихаюче. У ньому було повно риби, і, щоб добро не пропадало* майстер організував тут же колективний вилов. Робилося просто: засукавши холоші, лісоруби на чолі з самим майстром забродили в воду і, добре скаламутивши її, запускали руки в теплу озерну гущу. Здалеку можна було подумати, що то вони вибирають з каламуття великі білі чашки лілей в подарунок дівчатам, які ходили по березі, одначе лілеї були бродіям ні до чого, вони, бродячи, топтали їх байдуже, а замість того на берег тільки й летіло щось важке, опецькувате, мов качани, по березі раз по раз тільки й чулося: шльоп! та шльоп! та шльоп!

То була риба. Вона вже купами билася на сухому, і дівчата, підбираючи улов, одразу ж заходились чисгати ще живих в'язів та линів на юшку.

За цим заняттям і застав їх Шелюженко, скочивши з грузовика і наближаючись до озера пішки.

— Ваша доля не вмирала,— гукав майстер до Шелю-женка, ще здалеку помітивши його.— Юшка буде перший сорт!

— Раз вагони є, то тепер і юшка нам смакуватиме,— вибираючись із води, привітно заговорив до Шелюженка бригадир лісорубів Дідук.— Ради такого випадку й по келишку випити не гріх. Ви ж не відмовитесь підтримати компанію?

— Остання, може, юшка в цих плавнях,— заговорив Писанка, вибравшись услід за лісорубами з води, і доки дівчата клопоталися біля казана,— став розповідати, як прибув він сюди навесні із жменькою своїх найперших "десантників", як буйно все тут було залито повінню: не одразу навіть острівець знайшли, де можна було б пристати та вивантажити перший трактор, електростанцію, намети.— А тепер останні ось на очах озера висихають — і плавням скоро кінець, а який же був рай,— у голосі його забриніло щось схоже на смуток.

— Самі рубаєте, самим і шкода? — запитав Шелюженко.

— А таки шкода,— погодився майстер.— Якби на мене, я б його зовсім не рубав. До того ж хіба це ліс? Більше у вогонь його йде, ніж у складометри. А для клімату, в боротьбі з посухою, цей ліс незамінну службу служив. Яке роздолля було тут усьому живому: і звірині, і птаству, і рибам... Це ж, по суті, єдиний отут наш південний ліс, заповідним би йому бути, а він під сокиру йде.

— Але ж водозборище будувати треба?

— Ніхто не перечить: будуй. Тільки ж необов'язково, будуючи одне, все інше нищити. Вирубати — це найпростіше, найлегше. А щоб отак помізкувати: від

Атлантики, від океану, людина зуміла дамбами відгородитись, уся країна, як скажімо, Голландія, під дамбами, нижче рівня моря живе. А ми? При такій силі, при такій техніці, коли земснаряди за добу гори землі намивають, і не застосувати дамбування, не врятувати нам ці ліси? Ні, не по-хазяйському це,— що мені не кажіть.

Дамби, дамбування — це було щось нове, те, над чим досі не задумувався Шелюженко. А що, коли оцей Писанка, який при першім знайомстві так неприємно вразив його своєю запобігливістю та чинопочитанням, що, коли саме він міркує зараз як справжній господар, душею вболіваючи за народне добро? А ми, часом не розібравшись до ладу, спішимо, женемо, рубаємо з плеча тільки тому, що так проектувати зручніше та нібито обійдеться дешевше...

— Юшка готова, просимо! — сказала Маша, і Шелюженко, глянувши на неї, був вражений незвичайним, радісно розпаленим блиском її очей.

Тільки почали розсідатися біля казана з юшкою, як, де не взявшись, лащачись до лісорубів, підбіг знайомий пес-кудлай, а вслід за ним підійшов і сам господар — лісник Кушу гум. Суворий, статечний, з рушницею на плечі й, незважаючи на літа, дивовижно стрункий — стрункий, як цівка отої рушниці, що в нього на плечі. Все на ньому підтягнуте, добре припасоване, борода й вуса акуратно підстрижені, спереду на картузі виразно поблискує лісницька емблема у формі двох золотих дубових листків. З його появою на мить усі відчули себе ніяково, наче він застав їх на місці якогось злочину. Його теж стали припрохувати до юшки, але він, як німий, не відгукнувся. Постояв, подивився на багаття, на розпотрошену рибу, яку навіть не всю використали для юшки, і мовчки закрокував далі через Писанчин поруб, де всюди, тут і там, темніли в надвечір'ї колоди неліквідних верб.

— Чудний чоловік,— промовив після мовчанки вслід лісникові шофер Самарський.— Давно б уже йому переселитися на вищу горизонталь, а він усе кружляє тут, як сич, ніяк не може розлучитися з учорашнім днем.

— А тобі легко було б? — заступилась за лісника Маша.— Стільки літ тут прожити, все життя цей ліс берегти, а тепер...

Постать лісника вже ледве маячила на згасаючім тлі заходу. Скоро вона й зовсім зникла, потонувши в синіх плавневих димах, що низько стояли над землею.

— Дівчата, ну сідайте вже! — гукнув Писанка, старшинуючи.— За вами затримка.

Стефа, всівншсь першою, ревниво стежила, де сяде Маша. А Маша, веселим поглядом окинувши товариство, сміливо наблизилась до Шелюженка і, всміхнувшись, сіла біля нього.

Був після цього повний місяць у небі, і білосніжні лілеї на озері, і далеко линули в плавневу безгомінь задушевні гуцульські пісні...

Потім поступово стали розходитись — хто до табору, хто поза табором, і край озера незабаром зосталось стояти їх лише двоє: Маша і Шелюженко.

Це був їхній вечір!

Це було те, що мовби судилося їм: оця ясна, повита місячним маревом ніч, оця чаруюча плавнева безгомінь...