Дар Евтодеї - Гуменна Докія

— "Ой, Дарочко, дорога невісточко, якби ж то ти знала, яке мені горе було, — вже й приплакував, — як померла небіжка Ганна. Біда, малі діти!.."

По четвергах, як уже роз'їдеться ярмарок, а весь Жашків застелений яснозолотим килимом, свіжою соломою, збиралось у нас дуже багато гостей, переважно батькових товаришів, ще з парубоцтва. Гантін Завертаний, що носив завжди високу смушеву шапку, щоб виглядати вищим, а тому й "Гаршин з шапкою". Петро Лозовий — перший батьків товариш з русявими довгими вусами. Це — сусіди з хутора Адамчика. Іван Ковальський, Гервась Андрущенко — з Литвинівки. Федір Слух&й, НабекАло, Денис Дідківський, Пацеля, Ференець, — все це хуторяни.

За столом повно людей, мама раз-у-раз смажить нову яєш-ню, батько ставить нові пляшки на стіл. Як уже розгуляються, ще раз і ще раз чую я, питає Петро Лозовий маму: "І чого ви тоді, Даріє Пилипівно, не вийшли за мене заміж?" — А я собі думаю: "От, яка шкода, що не він мій тато! Оце б жила я на хуторі, а не в цьому болотяному, без деревини містечку!" Мабуть, я найбільше із нас трьох жалкувала. Згодом я довідалася, що мама також не терпіла цього містечкового побуту, який запровадив тато. При кожній нагоді виривалася, як із клітки, хоч на город, до села...

Зате тато був у своїй стихії. Грамофон грає, скрипка ріже (тато грав на скрипці ріжні козачки), гармонія, а на зміну часом сопілка. Спів розлягається. Співають усі, бо це ж природний хор. Від завзятої "Гей, нуте хлопці..." до елегійної "Ой, гіля-гіля, гусоньки на став..."

А тут приходить тітка Тодоська. Побачивши великий гурт, вона знічується, хоче тікати. Але батько легенькими штовханцями впихає її в хату і вона соромливо теж пригублює чарочку.

Так під це гульбище я й засинаю та крізь сон уже чую співи, і жаль мене проймає, той невідступний жаль, що здавна вже мені знайомий. За чимось плачу. За чим — не знаю. Але нестерпний, ятручий. Мала дитина плаче й ніхто не знає, який вона "дорослий" жаль переживає. Був це жаль зрілої душі в малій дитячій.

Іде він зо мною через усе життя. Тепер з ним прокидаюся, як ще не усвідомлюю, хто я і де я, і як звуся.

Це саме в цьому віці мала я якісь фантастичні видива. Одне з них: коло церкви на вигоні танцюють журавлі у різнокольорових (рожевих, зелених тощо) платтячках. Розказувала всім, що бачила ці танці, а мені ніхто не хотів вірити. Це не раз уже я зустрічалась із фактом, що в дітей віком 4-5-6 років прокидається пам'ять чогось нетутешнього і про них кажуть, що вони фантазують-брешуть.

Видив було багато, але вони відразу розпливалися. А одне я таки не забула й досі бачу. Я сиджу на краю величезної будівлі. Стін нема, самий лише дах-покрівля. У глибині під цим навісом є багато людей. У всіх нас, як і в мене, — величезні круглі очі, не людські, як блюдця. Це якась інша раса. Чи таке колись десь було? І звідки виринув цей образ у малої дитини? Я тепер пояснюю так: якась мікроскопічна точечка в мозку активізувалася й видала цей кадр. Таке було, але мільйони років тому.

Це в цій хаті билася я з Ганею. Власне, Ганя мене била. Вона була дуже забіякувата. Одного разу за столом штрикнула мене виделком й розрізала губу. І досі є знак. Часто питають, що це в мене за шрам.

Але Ганя була й моєю охороною. Вона мала такі хлоп'ячі замашки, що в хаті часто говорилося: "Гані б хлопцем вродитися!" Мала вона сиві очі, білявий, коротко по-хлоп'ячому стрижений чубчик. Де воно таке взялося? Мама — чорнявка з довжелезними грубими косами. Тато — темний шатен з карими очима, а Ганя така білявка! Тітка Горпина й інші старі люди, що пам'ятають татову маму, казали: "Викапана небіжка Ганна!" Недарма її так і назвали. Вдалася в свою бабу...

Ця наша баба Ганна була з роду Цимбалів. Далі, як не забуду, то про декого з них, білявих, ще щось згадаю.

Ганя не давала спуску жодному хлопцеві. У школі хлопчаки її боялися, а не вона когось. Вона й звалась у нас у хаті хлоп-чуркою, обіясницею. Ганю, де не посій, то вродиться! Отож у мої перші шкільні роки Ганя водила мене до школи і з школи, обороняла — себто встрявала в битву з жиденятами, а я хутчій утікала. То була й її компанія. Отак б'ючись-бавлячись, навчилась вона говорити по-жидівському. Тато — небувала річ, але факт! — послав її вчитися жидівської мови до вчителя-хусида. І так, крім школи, мала Ганя ще лекції жидівської мови. Це було в дусі нашого тата. Він сам прагнув колись вчитися, то тепер хай хоч дитина вчиться, як має охоту. "Нащо їй жидівська мова?" — питалися. — "Але ж, диви, само навчилося, — може навіть гордився Ганею батько. — Хай, хай, щб не вміти, — за плечима не носити".

В школі у першій групі я була найменша. Учитель підносив мене високо догори, як ляльку, і питав: "Скільки тобі років?" — "П'ять год, шостий", — швиденько відповідала я, бо вже давно знала, щб відказати.

* * *

Двоклясова школа була коло церкви, по другий бік соші. Три великі кляси, в ній училось п'ять груп. Між двома більшими клясами була розсувна стіна, і як треба було, то ці дві кімнати перетворювалися на актову залю. Ото там на Різдво пережила я екстазу — від вигляду ялинки. Це було вперше, що бачила я ялинку, розцвічену вогнями й вбрану іграшками та прикрасами. Я теж була дієвою особою на сцені — співала в хорі. Ми співали: "Коль славен...", "Боже, царя храні", "Во саду лі во-городє...", "Ах, ви сені мої, сені...", "Ей, дубінушка, ухнєм...". І одну українську: "Ой, у лузі та ще й при дорозі... породила молода дівчина хорошого сина...". Чого це молода дівчина мала породити "хорошого сина", — я над тим не задумувалася.

Учитель і дириґент був Рожков. Отож він, типовий рудий Москвин, і прищеплював нам такий репертуар (а може то й не він, а "министерство просвещения"?). Рожков був хворий на сухоти і скоро помер, я ще пам'ятаю, ми плели вінки з барвінку на його похорон. Вже після нього в школі хору не було.

На уроках "Закон Божій" учив нас о. Синячевський з довгою бородою і добрим лицем. Це були коротенькі оповідання з Біблії, які я дуже любила і всі зразу перечитала. А от із літургією вже не так!.. Я ніяк не могла влізти в цю науку і ніколи її не знала. Кепська з мене молитвенниця...

Велике подвір'я школи на весні вкривалось жовтою кульбабою, а потім... фук! і нема ні цвіту, ні пуху, хоч він весь час літає в повітрі. У тому подвір'ї на перервах ("пєрємєнках") гралися — хлопці окремо, а дівчата окремо. Я в цих іграх не відчувала смаку, але ставала в коло, брала участь у беззмістовній примовці: "Ені, бені, трі контори, сахар, бахар, помідори, ас, бас кіслий квас, єтой квас нє для вас". Або: "Ені, бені реч, квінтер, вінтер, жеч, ені, бені, раба, квінтер, вінтер, жаба". Це показувалося пальцем при кожному слові на учасницю кола і останнє слово випадало на ту дівчину, що має жмуритися...

Цікавіша була інша гра, у гусей. Це вже ставали ми попарно в колонку і одна казала:

— Гуси, гуси, додому!

— Чого? — хором відповідали ми.

— Вовк за горами!

— Який?

— Сірий, білий, волохатий, біго-ом до нової хати!

І ми розбігалися, а "вовк" нас ловила. Котру зловила, та ставала вовком і гра відновлювалась...

Ніхто з нас не мав уявлення, що це була колись не дитяча гра, а тотемна ритуальна інсценізація. Зате, як допомогла вона мені потім, коли я задумувалась над первісними віруваннями...

А щб я тоді любила, то це перебивні картинки. Наліпити, помочити, папір стерти, а малюнок зостанеться. Надзвичайну емоцію викликав жовтий колір, якась пишна рожа чи інша квітка. І більш ніякий інший. Навіть тепер. Що воно таке? Якби то я його любила, чи він мені був до лиця, а то ж ні. Нічого не маю в своїй одежі жовтого. Але має він для мене якесь особливе значення: побачу ясножовте, так і війне на мене щось, наче спогад, хороше. Може в минулому житті було щось із жовтим зв'язане? Бо іншого пояснення нема.

З кольорами таке, що я в певні періоди особливо люблю якийсь певний колір. І жадний з них не викликає цієї дивної емоції, що й назви їй нема.

Взагалі ж, я собі придумувала вдома свої ігри. От, наприклад, розкинути руки, як вітрячок, і закручуватися до запаморочення, а потім розкручуватися. Недавно я десь вичитала, що так і мавпи граються. Ну, це підтверджує мою думку, що людина проходить у своєму розвитку всі стадії, починаючи... не від мавпи, а від амеби.

6

В кінці 1909-го року уродився брат, якому дали їм'я Микола. Дитина вродилась із заячою губою і додала тільки журби.

Бо як уродився Коля, то нашого батька не було вдома. Сталась подія, про яку я нічого не знала. Не знала я, що батько сидів тоді в гуманській тюрмі. Чому? Суд його засудив на рік тюрми за те, що мав зброю, стріляв у людину і вибив їй око. Це закрався злодій у погріб, а батько підстеріг його і стрельнув з таким наслідком. Не знаю, чи й злодія судили за влом, бо в нас у хаті про це не говорилося, тільки називали "оті злодії Рачки"... Але трах-бах, "трахтір" уже був не наш, став він Гамосів Дяченків, ще одного татового товариша з Городищ.

Тепер я пам'ятаю себе вже в іншій хаті. Якась стара занедбана жидівська райшура, більше на селянську хату схожа, ніж на містечкову. Була вона на межі між ґетто і "аристократичною" частиною міста. Ота величезна кінська торговиця не була рівна, а вгиналась у тому місці, де вона завертала під прямим кутом в напрямку до волості. В цій частині Жашкова були самі "панські" доми з залізними штахетами, садочками й клюмбами. А най-багатше виглядав дім доктора Кузьмінського, що стояв навіть не при вулиці, а в глибині саду. Поруч садиби Кузьмінського була аптека Пуклевича, єдиного поляка в містечку, статечний червоний цегляномурований дім з високим ґанком, входом до аптеки. Ото там у ногах мурованого дому примостилась і злиденна райшура, що вибігла з густонаселеного ґетто... Вона навіть не була обгороджена.

І хто ж би то сказав, що зараз за цією обдрашпаною хатою на белебені починався той ручай, що вбігав у обгороджений парканом розкішний і захований від людського ока парк Пуклевича? Ручай той ще в саду перетворювався в річечку, а береги її — у глибоченький яр. Отам за посілостями-парканами Пуклевича яр уже був перетятий місточком, що з'єднував містечко з селом Другою Дачею. І хоч наше містечко з обох боків було оточене зарослями верболозу й очеретів, ярами та ручаями, само воно не мало й деревини.