Байки - Євген Павлович Гребінка

Низенько поклонивсь, потилицю почухав

І ну з підсудками про діло мізковать.

Над ним морочились трохи не тиждень цілий,

І тільки що пили, а мало, кажуть, їли,

І так меж себе присудили,

Щоб Грішнику тому всіх трьох жінок оддать.

Народ сміявсь, і всі були в заботах,

Що раду перевіша цар,

Аж завтра дивляться, а та погана твар,

Той Грішник, сам себе повісив на воротях.

Орлу схотілось попоїсти;

Піднявсь угору птичий цар

І вгледів відтіля, що край ставка овчар

Онучі прати мусив сісти,

Отара ж попаски попхалась навмання.

Орлу се по нутру; зложивши моцні крила,

Опукою з гори - аж вітром зашуміло -

Орел ушкварив на Ягня;

Підняв його і геть потеребив за гору.

І треба ж, що на сюю пору

Пило біля ставка дурне Вороненя.

Страх полюбилося йому цареве діло,

І думає: «Чому ж сього я не зроблю?

Да не Ягня, а барана вхоплю».

Дивлюсь - воно угору полетіло

Да й пуць на шию барану

І, кігті вплутавши йому у вовну білу,

Смикнулося нести, да ба! Вага не в силу:

Баран важенький і Орлу.

Воно вже стямилось, мерщій би полетіло,

Так із шерсті не виплутає ніг.

Дурне моталося, поки овчар прибіг

І, гарненько йому обскубши крила,

На іграшку дитині дав.

Мабуть, Господь так світ создав,

Що менший там не втне, де більший геть-то зможе,

Що дядькові пройшло, ти не роби, небоже,

Щоб крилець хто не обчухрав!

Учора мій сусід купив собі Коня

Із табуна, татарського, презлого,

Такого жвавого, такого вже баского!

Дивлюсь: сусід і вся його сім’я

Уздечки не напнуть на його.

Сусід сусідів кликать став

І могорич пообіщав,

Щоб тільки помогли йому Коня упорать.

Народ зійшовсь та гук такий підняв,

Мов цілину п’ять плугів орють.

А Кінь жахається да рже,

На дибки спиниться да гривою мотає,

То піде бокаса, то б’ється і кусає.

Котрий сміліший був, то вже

Од Коника тікає.

Прийшлось сусідові, мовляв, хоч сядь да й плач.

Аж дивляться, іде Петро Деркач -

Розумний чоловік і в конях силу знає -

Іде і здалеку чуприною киває.

Прийшов - і ввесь базар нікчемний розігнав

І сміло до Коня побрався потихеньку,

Все свистячи, повагом, помаленьку,

Все гладив, подивлюсь - уже і загнуздав.

Пани! чи чули, як Деркач коня поймав?

На річечці якійсь маленькій

Стояв собі млинок, і в нім Мірошник жив.

Хоч невеличкий млин, да, знаєш, чепурненький;

Раз по раз, день у день крутивсь і гуркотів,

І хліба вистачав хазяїну чимало.

Коли не забредеш к Мірошнику бувало,

У його є і хліб, і сіль, і сало,

Чи то в скоромний день - із маслом буханці,

Книші, вареники і всякі лагоминки;

У п’ятницю - просіл, з олією блинці,

Пампушки з часником, гречаники, стовпці.

Обідать він, було, не сяде без горілки,

А в празник піднесе і чарку калганівки.

Мірошник паном діло жив.

І треба ж, на біду, позаторішню весну

Його лихий поніс чогось за Десну.

Хоч не багацько проходив,

Зате багато бачив світа:

Побачив він, як Сейм, мов бішений, шумів

І як Десна ревла несамовита,

Мабуть, ворочавши не п’ятдесят млинів,

Вернувсь Мірошник наш додому,

До церкви прямо почухрав

Да Богу молиться святому,

Щоб він акафісти його не в гнів прийняв

І річечку його зробив Десною.

«Або хоча, як Сейм, такою -

Тогді б то вже я панував!»

Молебні день у день спасителеві править,

У ставники свічки по десять хунтів ставить,

Все молиться, ні їсть, ні п’є, ні спить...

«Земляче! Бог з тобою!

На тебе десь туман у Литві навели.

Хіба забув ти, що великою водою

Ворочають великії млини?

Їх німці будувать уміють,

А вже не зляпає наш брат;

Вони самі товчуть, і віють,

І мелють борошно, і сіють,

Здається, що самі й їдять.

А млин хоч чепурний у тебе,

Та не для бистрини».- «Балакайте про себе!»-

Мірошник заворчав і рукавом махнув.

Його молитви Бог почув:

По небу вітерок дмухнув -

Як ворон, небо почорніло;

Шварнула блискавка - грім грюкнув і загув;

Із хмар, як з лотоків, водою зашуміло.

Маленька річечка, що так тихенько йшла,

Заклекотіла, заревла

І через греблю покотила.

Як на осиці лист, тремтить млинок од хвилі,

Вода напре, дивись, то вискочить гвіздок,

То паля тріснула, то заставку розбило,

А далі і знесло млинок.

Схопивсь Мірошник, да пізненько:

Що поки йшла вода маленька,

Щодня він хліба мав шматок.

Літ з десять був у нас суддею Глива.

Да, знаєш, захотів на лакомий кусок,

В Полтаву перейшов: там, кажуть, є пожива.

Велика там вода, хоч є й багато млива...

Глядіть, добродію, чи ваш міцний млинок?

У лісі хтось розклав Огонь.

Було то восени вже пізно;

Великий холод був, вітри шуміли [г]різно,

І била ожеледь, і сніг ішов либонь;

Так, мабуть, чоловік біля багаття грівся,

Та, ідучи, й покинув так його.

Аж ось, не знаю я того,

Як сірий Вовк тут опинився.

Обмерз, забовтався; мабуть, три дні не їв;

Дрижить, як мокрий хірт, зубами, знай, цокоче.

Звірюка до Огню підскочив,

Підскочив, озирнувсь, мов тороплений, сів

(Бо зроду вперше він Огонь узрів):

Сидить і сам собі радіє,

Що смух його Огонь мов