Байки - Євген Павлович Гребінка

Могила тріснула, і те дитя, що ждали,

На божий світ сусіль - як пить дало!

Та що ж за чадо те було,

Що стільки гомону між нами наробило?

«Мабуть, підсудок?» - «Ні!» - «Так лев?» - «Ні!»

«Так мішок

З дукатами?» - «Ні, ні!» - «Так папорті цвіток?»

«Але ж!» - «Так, з нами хресна сила!

Мабуть, вона полубіса вродила?»

«Не втяв!» - «Так вилила козацького коня?»

«Ні, просто привела руденьке мишеня».

Миряне, слухайте, щось маю вам сказать:

От сих різдвяних свят, на самої Меланки, 3

Дурний школяр Денис, запрігши шкапу в санки,

Із школи поспішав до батька ночувать,

Щоб завтра по закону,

Як слідує, пашнею засівать.

Пізнавши шкапа шлях додому,

Смикнула раз, другий - і хлопця понесла.

Хоть здержав він її, да злість його взяла;

Хотів би проучить, да бить її боявся,

А треба ж і себе чим-небудь показать,-

Так по оглоблях ну малахаєм шмагать.

Як тільки пан із паном зазмагався,

Дивись - у мужиків чуприни вже тріщать.

Із Вітром Сонечко розгуторило мову

Про силу, бачите, хто з них моцніший був.

Звичайно за словцем балакали по слову,

А далі Вітер так на заклад навернув:

«Чи бачиш, їде ген собі козак по полю?

Як цупко він нап’яв на плечі кобеняк!

Хто з плеч зірве його додолу,

Хай буде той уже моцак».

«Іносе, дми собі!» - так Сонечко сказало;

І Вітер шпарко полетів.

Надворі дуже сумно стало,

По небу хмари скрізь погнало,

А Вітер по землі, крий боже, заревів,

Наліг на козака, з його одежу цупить.

Зігнувся на коні козак,

До себе горне кобеняк

Та, знай, нагайкою по ребрам шкапу лупить.

Хуртовина назад бідаху пре,

За поли смикає, відлогу з плеч гирує,

Аж шлях курить, трава в степу хвилює,

А все одежі не здере.

Дув, дув, аж потом ввесь облився,

Із моці вибився сердешний, набік плись.

Ось розгулялося, і Сонце з хмари блись,

Мов божий мир ізнову народився.

Козак перехрестився,

Кобилку зараз зупинив,

Бо страх горюшну заморив,

Поплівся стежкою ходою, потихеньку.

А Сонце гріє все да гріє помаленьку,

Угріло божий світ, почув тепло козак

Да й скинув кобеняк.

По Гаю темному туга велика ходить,

Сокири й Топори затіяли войну,

Гай хочуть сплюндрувать і пущі всі пошкодить;

Война ся навела на дерево суму;

Дуби задумались, осики затремтіли,

І клен гнучкий, і в’яз із лиха вниз нагнувсь.

Аж ось Сокири вже в Гаю забрязкотіли,

І дуб найстарший усміхнувсь.

«Не бійтесь! - він гукнув.- Того я і жахався,

Як з топорищами сі навісні прийдуть,

Аж дерев’яний рід заліза одцурався!

Без дерева вони самі нас да не втнуть,

От-то було б... але - нехай йому абищо,

Якби з Сокирами прийшли і Топорища,

Тоді-то був би нам капут».

І справді, скілько тут Сокири не бряжчали,

Ні дубчика, ні липки не стяли

І тільки де-не-де що кору пописали

Да і додому з тим пішли.

«Мабуть, на небі звісно стало

(Про себе Віл в кошарі гомонів)

Про те, що ввесь мій вік я все за двох робив

Да й витерпів-таки чимало -

Що в плузі силковавсь, копиці волочив,

Із ранку у ярмі до півночі ходив,

І ще щодня бував і битий!

Хазяїна не раз я проклинав,-

Тепер зовсім не той хазяїн став:

У мене вдоволь їсти й пити,

Несуть мені і солі, і крупів,

Овса і висівок; наїстись трьом би стало».

Аж тут хазяїн шасть у хлів

І, взявши за роги Вола, під ніж повів,

Бо, сказано - його годовано на сало.

Ти змалку так любив мене, як пугу пес;

Чого ж так лащишся тепер до мене, Йване?

Чи знаєш, що як ти чоломкаться ідеш,

Чогось мене морозить стане.

В далекій стороні, в якій, про те не знаю,

Мабуть, в Німещині, а може, і в Китаї,

Хтось разом оженивсь на трьох жінках.

Загомонів народ, почувши гріх великий,

Жінки голосять так, що страх:

«Глянь, що се коять чоловіки!

Як їм по три нас можна брать,

Так хай позволять нам держать їх хоч по п’ять».

Гвалтують, сказано, навспряжки цокотухи.

Ось сяя вісточка і до царя дойшла,

А цар був, мабуть, не макуха,

Розлютовався він, і злість його взяла.

«О! почекайте лиш, не буде в вас охоти

За живота чортам служить!» -

Цар грізно загукав і люльку став палить,

І в люльку пхав огонь, і люлька гасла в роті,

А далі схаменувсь, за радою послав.

Як слідує, в празничному наряді

Пред очі царськії совіт вельможний став.

Цар двічі кашлянув, рукою ус розгладив

І річ таку премудрую сказав:

«Пребеззаконія на світі завелися,

А гірше, що в моїй землі!

Мені до уст сьогодні донесли -

Один паливода (і цар перехрестився)

На трьох жінках женився.

Щоб царству цілому за його не терпіть

Біди од праведного неба,

Його вам осудити треба,

І смерть страшну йому зробить.

Хай царству усьому в науку

Він витерпить такую муку,

Щоб з ляку більш ніхто в такий не вскочив гріх.

Крий Боже, щоб над ним хто з вас змилосердився!

Щоб луснув я, щоб я до вечора сказився,

Коли не поведу на шибеницю всіх!»

Як