Полуда - Слісаренко Олекса

На душі стало легше, і Моргуля сховав свого пістоля до кобури.

— Щось, хлопці, трапилося. Чи не наші взяли нашу залогу коло мосту за ворога?

— Ой, щось не схоже... Чи не перебили наших там, коло Мосту? — висловив тривожну думку один боєць.

Моргуля покрутив головою не то на знак згоди, не то °Дкидаючи таке жахливе припущення. Він був розгублений у своїх почуваннях і намірах і не знав, кудою далі правити свій шлях і до чого братися.

— Чотири обходьте міст зліва, а чотири зо мною обходитимуть справа. Підходити непомітно... Набоїв дарма не тратити.

Гурт поділився, і кожна частина його сховалася за тином справа і зліва вулиці. Це було зроблено вчасно, бо з-за рогу вулиці показалася купка вершників, що проскакали коло схованих за тинами. Хто вони були, ті вершники, трудно визначити, бо військовий одяг був однаковий у всіх, а відзнак ні на кашкетах, ні на одежі не було ніяких.

"Можливо, й червоноармійці, що на всяк випадок зняли відзнаки, а можливо, й бандити",— подумав політком і дав знак чекати. Коли вершники вже завернули за ріг вулиці, Моргуля з хлопцями почав посуватися вздовж тину городами.

Вулиця тим часом робила поворот, і Моргулі треба було перебігти на другий бік. Він наказав хлопцям посуватися за ним і перший перескочив тина. Та не встиг політком ступити й кроку, як з-за рогу вулиці пролунало кілька пострілів, і Моргуля присів посеред дороги, відчувши різкий біль у нозі. Озирнувшись назад, він побачив червоноармійця, що повис на тину, підтятий, видимо, в ту мить, як хотів перелізти за політкомом.

"Все скінчено!" — промайнула думка, й рішучість опанувала політкомом, рішучість відчаю, коли немає порятунку і навіть найбільший боягуза робиться героєм.

Затиснувши рану на нозі лівою рукою, а в правій тримаючи пістоля напоготові, політком пробіг до тину і зупинився, припавши до землі.

Крім забитого червоноармійця, нікого не було поблизу, й тільки вигуки відчаю та смертельні зойки свідчили за останню дію трагедії, що відбувалася там, на леваді, на прозаїчних картопленищах та капустянищах.

"У них же немає набоїв!" — промайнула думка в голові Моргулі, і жах за людей, що не в силі боронитися в хвилину смертельної небезпеки, боляче пройняв усю його істоту.

"Ворог знає, що в них немає набоїв, інакше не поводився б так нахабно!"

Кам'яна певність, що Витківський зрадив, не постала, а вибухла в душі Моргулі. Тепер політком нічого більше не хотів, тільки б прострелити паскудну голову зрадника, розплескати його отруйний мозок, що замислював підсту пи, і підтяти брехливого язика, що белькотав про вірність і відДаіисть— 3 якою б насолодою потому пустив би Моргуля собі останню кулю в лоба.

До криків на леваді нагло вплелося кілька пострілів, і знов голоси, немов хтось сперечався і палко доводив.

З затиснутим у руці пістолем політком сидів під тином і відчував, як рука його прилипла до коліна й кров теплими струмками стікала в черевики.

Нарешті крики на леваді затихли, і тепер тільки тиха говірка нагадувала за людей. Скоро швидка хода зачулася на дорозі й з-за рогу вулиці показалося з десяток озброєних людей.

"Шість куль у ворога, а сьома собі",— прийняв останню ухвалу політком Моргуля і став чекати на ворога. От ворог уже близько, й ще десять кроків ближче — і він почне стріляти просто в натовп. Він удає себе забитим і лежить, прихилившись спиною до тину, нерухомо.

Серце вистукує кроки ворога й останні хвилі життя, а рукою повільно підноситься вгору. От ворог уже на мушці, й кулі одна по одній летять у нього...

Невідомо, скільки разів стрелив політком, тільки раптом чорна пелена спала на його свідомість, рука повисла безсило, пістоль упав на землю, і тіло політкома покрило його... Тільки на одну мить майнула перед очима Моргулі висока постать гевала та вишкірена в зловісному усміхові паща і відбилася на його свідомості, як на фотопла-тівці.

...Потроху чорна пелена почала таяти, і Моргуля відчув, що він прокидається од тяжкого сну. Обставини ні на крихту не нагадували вулиці й тину. По-перше, ніякої крові на нозі не було, хоч як уважно він оглядав ногу, а кобура револьвера була застебнута. Моргуля, щоб переконатися в тому, що все те був тільки жахливий сон, вийняв пістоля і перевірив набої. Всі вони були цілі, і в політкома вирвалося зітхання полегкості.

"І присниться же таке чортів'я!" — подумав він радісно і" переконавшись, що червоноармійці ще сплять і командир Симеренко лежить коло нього, ухвалив перевірити варту. Чого доброго, хлопці могли заснути на варті, а це небезпечно в цьому незнайомому селі...

Вийшовши на подвір'я, Моргуля звернув увагу на світло в клуні, а наблизившись до плетеної стіни, почув притишену говірку.

"Хто б міг говорити в такий ранній час?" — подумав Він здивовано й обережно припав до плетеної стіни клуні.

У щілину він почав вдивлятися всередину, й від того, Щ0 він побачив там і почув, м'язи його стислися й неймовірне обурення і лють переповнили всю його істоту.

Розсіяне світло не то свічки, не то ліхтаря падало звідкілясь згори на дві людські постаті, що нахилилися одна до одної і, жваво жестикулюючи, розмовляли притишено.

Побачив політком, що Витківський розмовляє з тим само гевалом, що приснився йому допіру, і побачив навіть вишкірену пащеку його. Моргулі стало дивно, як то він міг побачити уві сні людину, що її ніколи в житті не бачив?

Гевал шкірив зуби, показуючи червоні ясна, як і над тином, і Моргуля подумав, що, певно, він бачив його до того, та тільки не звернув уваги. Не вірити ж справді у пророчі сни! Це йому, політкомові, не личить.

Але що вони говорять? Витківський тільки похитує головою на знак згоди, а гевал говорить, вишкіряючи зуби:

— Так ти думаєш, що політкома їхнього просто треба пристрелити? Ги-ги! Ми їх всіх пустимо в розход. Правильно, Витківський, говориш.

Моргуля помацав себе коло пояса, але, переконавшись, що револьвера він з собою чомусь не взяв, слухав далі. Тепер говорив Витківський:

— Вони підозрівають мене, й далі мені маскуватися не можна... Ми сьогодні ж мусимо накласти гору їхніх трупів, а зверху покладемо політкома...

Моргуля не міг далі триматися. Він шарпнувся до воріт клуні і з силою їх відчинив. Витківський кинувся до нього і схопив зубами за руку, а гевал реготався реготом ката. Гострий біль пронизав Моргулю і дійшов, здавалося, до самісінького серця. Моргуля шарпнувся й розплющив очі...

Воза трясло з боку на бік на мерзлій осінній дорозі, і політком не одразу зрозумів, де він. Тільки згодом він побачив, що лежить на чиїхось трупах, що в безладді накидані на воза, а навколо ні живої душі...

За кожного двигтіння воза рана в нозі пекла вогнем, обдавало холодом од лівого плеча, й тіло тіпалося в трясцях.

Правою рукою помацав Моргуля ліве плече, і жах охопив його — плече було розтрощене. "Це гевал!" — майнула думка, і морок знову заслав йому свідомість.

Ще раз прокинувся Моргуля од свого смертельного сну й на цей раз побачив візника, що керував конем. Він ішов попереду воза, і його трудно було помітити одразу. Парубок ішов з батіжком, байдуже збиваючи бадилля край дороги, так, ніби він віз снопи з поля і був певен, що дорога рівна і нічого з снопами не трапиться. Коняка бадьоро ступала лісовою дорогою, і політком зрозумів, що їхні трупи вивозять далі од села, щоб не мати в разі чого халепи. Моргуля намацав під собою чиюсь голову, і жах пройняв його. Непомітно він сповз назад і умостився на соломі в задку воза. Спереду лежало кілька забитих червоноармійців, що були покладені вниз обличчями. Моргуля не міг збагнути суті всього, що він бачив, та раптом у голові його прояснилося, жахи одійшли вбік, і він тверезими очима подивився і на себе, і на справу.

"Безперечно, що його вважають трупом і везуть як от і тих нещасних, щоб викинути десь у лісі. Тверезі селяни не забувають, що до них можуть зайти й червоні й білі, і треба на всяк випадок замести сліди злочину, що за нього можна відплатити дорогою ціною".

Парубок почав відставати, наближаючись до воза, і політком удав з себе мертвого. Віз покотився по нерівній лісовій дорозі і, наскакуючи на коріння чи то пеньки, неймовірно шарпався з боку на бік, завдаючи пекельних болів Моргулі. Його терзала жага, і по одному товчку він знепритомнів.

Свідомість повернулася Моргулі тоді, коли віз востаннє шарпнувся і зупинився. Політком з-під вій поглянув навколо і побачив, що вони стали коло лісової сторожки і парубок ступив на скрипучий ґанок. Перша думка була про втечу, але швидко вона зникла, бо Моргуля не то що втікати, а не міг ворухнути ногами. Вони були як паралізовані й не ворушилися...

Невдовзі на ґанок вийшов знайомий Моргулі гевал, а за ним парубок-підводчик. З сіней показалося ще кілька постатей у різноманітному вбранні, і раптом за ними Моргуля побачив кашкета Витківського і ледве стримав себе, щоб не скочити.

"Так от воно! Виходить, всі підозріння мали підстави!"

Моргуля непомітно мацнув себе за те місце, де звичайно була кобура пістоля, але рука нічого не знайшла. Неймо-В1рний жаль обгорнув політкома, жаль, що він не може поквитатися з цим зрадником. Він би віддав останні хвилі Життя за одну-однісіньку кулю!

—— Там, за хатою,— махнув рукою гевал, і парубок дождливо вхопився за віжки, і віз покотився од ґанку.

За хатою був льох, од якого залишилася тільки глибока Яма, і парубок підкотив воза до неї. Моргуля відчув, як віз Ухилився і він разом з трупами полетів у безодню...

Од сильного болю він зойкнув, і це ггритягло увагу візника.

— Один ще живий! — вигукнув парубок, і потому над ямою розлігся постріл і на Моргулю впала вся пітьма світу і засипала його свідомість чорним піском...

Та незабаром темрява ночі розсунулася і політком відчув, що він виходить з нічного лісу. Звідкілясь сіялося проміння, але він нічого не бачив, а тільки руки його намацували земляну стіну й щось неприємне, слизьке. Потроху у зливі світла з'явилася постать Витківського, що з розкритими обіймами насувалася на нього. Моргуля метнувся вбік, але навколо були невидимі земляні стіни, і він зрозумів, що Витківський іде до нього, щоб придушити і в такий спосіб позбутися свідка свого злочину.

"Юда!" — хотів вигукнути політком, але язик задубів у роті, і вуста зробилися кам'яні.