Полуда - Слісаренко Олекса

Його оминали, ставилися до нього холодно, щиро, по-то-вариськи з ним ніхто не розмовляв, хоч офіційно він і був ніби рівноправний товариш.

Політком нічого не сказав на слова Витківського, а тільки мовчки, взявши під руку командира загону, оді-йшов з ним вбік, ніби для таємної наради.

— Як ти думаєш? — спитав Моргуля Симеренка.

— Так ніби він говорить путнє, а проте чорт його знає,— знизав плечима Симеренко і втупив очі в землю.

— На всяк випадок накажи загонові рушати в інший бік... Треба оминути й Осетняцькі хутори, й містечко Балки... Щось він на них дуже вже орієнтується... Коли що й є, то це сплутає карти...

Симеренко хоч і не вбачав у словах Витківського особливої орієнтації на Осетняцькі хутори та містечко Балки, проте на знак згоди хитнув головою, подумавши, що він, очевидно, під час розмови з командирами не був досить спостережливий і не помітив того, що помітив політком. Вони повернулися до гурту командирів, і Симеренко, розгорнувши мапу, тоном наказу сказав:

— Нам, товариші, треба пройти ще верстов з шість. Там зробимо перепочинок на ніч, підгодуємося і подумаємо, що далі робити.

Симеренко навмисно не назвав місця, де саме зупиниться загін на ніч, та про це його ніхто й не спитав, мовчки вислухавши слова командира.

— Отже, займіть місця і в дорогу,— закінчив командир загону свої розпорядження.

Власне, ніяких особливих місць ніхто з командирів не займав, а сказав це Симеренко для порядку.

Знову забилася в трясцях кулеметна тачанка, застугоніли потворні колеса гармат і неохоче заступали люди, прилаштовуючи амуніцію. Симеренка нагнав політком і пішов поруч нього.

— У мене немає сумніву, що Витківський нам ворог... Він мовчить і вичікує на слушну годину... Я певен, що він нас зрадить.

Командир загону мовчав, але політком і не чекав на його відповідь. Моргулі хотілося висловити всі свої побоювання, як людині хочеться говорити про свої болі. До того ж йому кортіло перевірити свої висновки в розмові з товаришем.

— В старі часи він командував батальйоном, а тепер поставили його на звод... Це, безперечно, принижує його гідність як військової людини, і він не може нам бути другом чи просто вірним служакою... Я дивуюся штабові, що надсилає нам таких командирів. Держав би краще в себе...

Симеренко суворо подивився на Моргулю і крізь зуби сказав:

— Мені, політкоме, наші підозріння часто нагадують базарні пльотки... А втім... А втім,— казав командир, трохи помовчавши,— диму без вогню не буває...

Колона мляво тяглася, щодалі більше втрачаючи контури в сірій імлі присмерків. Ніч чорною полудою спадала на землю, і повітря од морозу ставало крихке й колюче. Білі метелики снігу каламутили тло неба й поля, остаточно стираючи лінії обріїв. І холод, і присмерки збивали людей докупи коло кулемета і гармат, немов у цих сталевих потвор війни вони шукали поради в своїй безпорадності.

— За цим гаєм є хутір. Там станемо на ніч,— сказав командир загону, коли з пітьми присмерків висунулася пелехата огрома гаю.

Політком поліз за мапою, та, не розгорнувши її, знову поклав до кишені. Було вже темно, та й задубілі од холоду пальці не слухалися і дерли тонкий лопотливий папір мапи.

Симеренко зупинився і гукнув Орлова:

— Візьміть п'ять чоловіка та розвідайте хутір.

Орлов жваво одкозирнув, як то він любив робити, щоб підкреслити свою військову дисциплінованість, і, викликавши на прізвища п'ятьох червоноармійців, пішов з ними навпростець до хутора.

— Я поговорю з Витківським,— сказав нарешті політком і почав відставати від Симеренка.

Порівнявшись з Витківським, Моргуля довго вагався, з чого почати розмову, і нарешті запитав:

_ Ви, товаришу Витківський, українець?

Витківський незрозуміло оглянув Моргулю і знизав плечима.

— Українець... Принаймні я так думаю...

— А я думав, що ви поляк. Прізвище ніби польське... Політком не знав, що говорити далі, бо Витківський

мовчав.

— А де зараз ваші батьки?

Витківський поглянув на політкома ще з більшим здивованням, але відповів:

— Я не знаю своїх батьків... Не пам'ятаю...

— Вони померли?

— Не знаю... Може, й померли...

Відповідав Витківський неохоче, з притамованим роздратованням. Йому, видимо, хотілося швидше позбутися причепливого бесідника, а політком все те сприймав по-своєму.

"Криється. ЛІевно, десь папаша з мамашею з маєтками попрощалися, а син тут... Хороша пташка!"

Політкомові стало якось моторошно в присутності цієї незрозумілої людини, що йде поруч нього і, можливо, потай кує зраду всіх оцих сірих бійців, а він, політком Моргуля, нічого не може вдіяти. Та й що справді може зробити він, скромний політробітник закинутого між ворогами загону, не маючи до того ж і підстав обвинуватити людину в зраді? О, коли б то були хоч приблизні підстави для обвинувачення, справа стояла б інакше і він, скромний політком Моргуля, не довго б роздумував над долею ворога!

Що особливо вагало політкома, так це те, що Витків-ського прислано із штабу й ніякого попередження не Дано. Очевидно, в штабі йому довіряли, коли не попередили політичну частину загону про можливість зради цієї л*одини. А може, в штабі просто забули це зробити? Стільки справ, що таку дрібницю можна й забути...

— Ви в старій армії командували ротою? — спитав Мореля, хоч і знав про це добре.

— Спочатку ротою, а потім батальйоном...

А чому вас у штабі не призначили на вищу посаду?

Мені пропонували, та я одмовився.— Витківський нши натрапив на свою тему і заговорив охотніше.— Мені

давали полк, та я переконав штадива, що не зволодаю з полком, і прохав призначити на нижчу командирську по, саду. Я не зволодаю з полком... Тепер не таких комполків треба, як я...

"Звичайно ж, він не цікавиться військовою кар'єрою в Червоній Армії і, певно, робить якусь іншу кар'єру поза нею..."

— А чому ж ви б не впоралися з полком? Адже ж ви маєте спеціальну військову освіту?

— Справа не у військовій освіті... Спеціальність я свою добре знаю, та в політиці я малописьменний... От що...

Витківський знову замкнувся в собі, немов сказавши всі слова, що були в нього в запасі.

Політком непомітно озирнув його з ніг до голови й думав своє: "Заговорив, і так охоче? Думає цим пояснити своє підозріле перебування на малій командирській посаді... Мало дурних сидіти на зводові, коли пропонують полк... А може, й справді він щиро одмовився командувати полком?"

Остання думка трохи завагала Моргулину певність, та по хвилині він одкинув можливе виправдання Витківського й ще більше ствердився в своєму недовір'ї до цієї людини. Він невідомо чому після цієї розмови ще більше упевнився, що з Витківським треба триматися обережно і не спускати його з ока.

Наздогнавши Симеренка, політком поділився з ним своїми думками, намовляючи пильніше стежити за Витківським. Цього особливо вимагав надто скрутний стан загону, що втратив зв'язки з головними силами й залишився майже без набоїв.

І командир Симеренко, і політком Моргуля мовчки думали свої невеселі думки. Темрява клубилася над степом чорною ватою і душила закляклу землю. Поблизу показалися невиразні контури хаток, і колона зупинилася край невеличкого села.

Доки загін розташовувався на ніч, обернувши село на військовий табір, політком і командир загону радилися в одній хаті за столом. Вони поскидали набридлі шинелі й тепер спочивали, сидячи на незручній лаві.

— Ми відрядимо двадцять чоловіка під командою Витківського виганяти підводи з Пісківців,— казав похмур0 політком, і Симеренко з тону його бачив, що він затіяв якусь хитромудру комбінацію.

__Тільки не Витківського, а Орлова,— заперечив

командир.

— Ні, командире, іменно Витківського, і з ним ПОЇДУ я' ....

— Коли ти, політкоме, поїдеш, то інша справа,— згодився командир загону.

— У загін треба призначити десяток надійних міцних хлопців. Справа дуже серйозна. Селяни кажуть, що недалеко десь бродить ватага Чорного Гаврика.

— Гаразд, я згоден. Пісківці звідси за дванадцять верстов. Треба виступити опівночі.

— Ми виступимо о третій годині. Треба, щоб люди не барилися й лягали спати.

— Люди, певно, давно сплять. Треба перевірити охорону навколо села.

— Охорона нікого не мусить впускати й випускати із села. То дарма, що населення нам ніби симпатизує. На всяк випадок треба стерегтися...

Моргуля виголошував ці загальновідомі речі з таким виглядом, ніби справді придумав щось оригінальне. Та для порядку не вадить іноді нагадати і про загальновідомі речі, особливо коли напружено думаєш і хвилюєшся. Звук власного голосу впливає заспокоююче і спроваджує думки в спокійніше річище. А Моргулі це було потрібно, бо він будував плани, як він перевірятиме Витківського завтра на розвідці, коли виганятимуть підводи — недарма ж він сам себе призначив іти з Витківським. Та вже Моргуля не спустить з ока Витківського!

Село незабаром заснуло й зовні не видавало присутності червоноармійського загону. Гармати, кулеметна тачанка і коні були прибрані з вулиці і сховані в клунях, а люди спочивали по хатах. Тільки ті, що їм цієї ночі припало сторожувати, причаїлися в темних закутках і пильно стежили за селом. Населенню було оголошено, що виходити вночі на вулицю не вільно і кожного, хто порушить цей наказ, буде застрілено на місці...

— Політкоме, ти не спиш? — спитав Симеренко вночі.

Політком не спав. Сон не йшов заспокоїти його стомлене тіло. Не спалося й командирові загону. Тиха ніч причаїлася поза клунями і щохвилі могла зрадити їх.

Політкоме, чи не пристрелити нам справді оту сУку? — пристрасно зашепотів на вухо Моргулі командир загону.

**ін був людина проста, цей командир, і звик думати просто. Коли раніше він трохи скептично ставився д0 підозрінь політкома, то зараз йому ті підозріння видалися такими ймовірними, що жоден сумнів не міг торкнутися їх. Він перебирав знову і знову всі припущення політкома і знаходив їх вірними, й то вірнішими, що більше в пітьмі глухої ночі гостріше відчував тягар відповідальності за сотні людських життів. Жорстока рішучість опанувала ним, коли він думав про своїх бійців, що можуть стати на ранок трупами.

— Політкоме, невже треба чекати на злочин, щоб викрити злодія? Адже ж час не такий, щоб тягатися по судах з адвокатами!

Політком по довгій мовчанці відказав:

— Так не можна. Може, він і чесна людина? Коли так робити, як ти, командире, кажеш, то можна всіх людей перебити...

Ці слова були — холодна вода на гарячу голову.

— Ой, бережись, політкоме! — тільки й міг сказати Симеренко.

Витківський був попереджений про вихід по підводи до Пісківців і рівно о третій годині підійшов до хати, де містилися політком і командир загону.

— Час виступати, товаришу політкоме, вже третя, люди готові...

Політком потиснув у темряві руку командира Симеренка й вийшов з Витківським надвір.

В темряві виходило з села двадцятеро червоноармійців, збившись в купу, щоб не розгубитися по дорозі.

— Ви, командире, будете йти спереду, а я позаду, щоб не було відсталих,— сказав Моргуля і згрудив' коло себе надійних хлопців.

— Перепустку! — зачулося з темряви.

У секреті сиділи вартові.