Натура й культура - Кочерга Іван

Ананія і Сеп-фори погибель . (Зникає.)

Мокрина (одна). Бач, які розумні знайшлись, теж куль-ту-ра. Та що це за день сьогодні, прости господи.

Широко розчиняються двері, й шумно увіходить помітно підпилий Кучерявий.

Кучерявий (співає).

Арруж'єм на солнці сверкая, Турум-туру-рум-туру-рум. А далі забув і не знаю. Турум-тур-рум... (Зупиняється.)

Га, це ти, Мокрино, добре, чи ти не знаєш часом, як далі співається ця пісня? Арруж'єм на солнці сверкая... а проте, хіба ж ти знаєш куль-тур-ні пісні, наприклад (дуже голосно:) "О баядера, ти прекрасна, як сон".

Корова під вікном: му-у-у-у.

Мокрина (хитає головою). Ну, чи ви бачили. Всіх корів роздратував.

Кучерявий (злісно). Тьфу! Хіба ж тут можна за-

співати що-небудь культурне в цьому коров'ячому хліву.

(Лізе під ліжко і дістає відтіля чемодан, становить на лаву

і починає класти в нього білизну, одяг, тощо). Ніякої куль-

ту-ри. —

Мокрина (дивиться деякий час мовчки, що він робить). Що це ти робиш?

Кучерявий. Ти ж бачиш — чемодан укладаю.,

Мокрина (стурбовано, але не показуючи цього): То хіба ти їдеш куди?

Кучерявий (байдужливо). Авжеж їду. Мокрина. Як їдеш? Куди?

Кучерявий. До міста— з Суспою... поїду хоч провітрюсь на день чи два, а то тут (ікає) зовсім здурієш... з цими коровами.

Мокрина. З Суспою? Та навіщо ж ти стільки білизни набираєш... одягу?

Кучерявий (продовжує вкладу вати). Та це ж місто, а не яка-небудь свинарня, треба ж одягтись по-людськи. (Затягає ремені, сопе.)

Мокрина (не витримавши, підбігає до нього й хапає

за руку). Ти брешеш! Ти хочеш зовсім уїхати од мене! А! Та

ось до чого договорився ти з тим Суспою, ти думаєш, я не

бачу, не чую. (Тягне його за руку.) їхати до міста, проти

ночі, раптом! Та кажи ж, чого ти мовчиш? Ти хочеш мене

кинути? '

Кучерявий (сідає на канапцу сопь). Та що ти вигадуєш, я ж кажу тобі: на день або на два. (Одвертається.)

Мокрина (сідає біля нього і знов хапає його за руку). А чого ж ти одвертаєшся, чому не дивишся мені в очі? Боже ж мій, боже! (Сплескує руками.) Тікати з дому крадькома, вночі, як злодій, кинути жінку, господарство, працю, і для кого, для чого? (Плаче.) Чи я ж не любила тебе більш, як рідну дитину, чи я ж не годила тобі, не піклувалась коло тебе, не пестила тебе цілих шість років. Хіба ж ми погано жили, та де ж твоя любов, твоя ласка, твій сором!

Кучерявий (замішаний). Та годі-бо, Мокрино, ну, що ти вигадуєш, це ж навіть... Реве бозна-чого. Просто аж слухати...

Мокрина (горнеться до нього). Справді? Ти пошутку-вав, ти не поїдеш від мене? Чого ж ти мовчиш?

Кучерявий одвертається.

Ну, я не буду плакати. Ось бачиш, я вже не плачу. (Витирає очі.) Я не плачу... (З глибокою ніжністю і щирим захопленням.) Та й що це я вигадала справді, та хіба ж ти міг покинути тую, що кохала тебе так щиро, ти побував усюди, та спробував всього — і лиха, і гіркого хліба, хіба ж ти не довідався сам, як прекрасно, як гарно на селі, де кожний, хто хоче працювати, лягає щодня хоч втомлений, але спокійний і ситий. Скоро вже мине сумна зима й знов засвітять сонечко, і так весело буде на полі, що укриється розкішними квітами... а як прийде літо і заспіває золоте жито, і знов задзвенять серпи, і так чудово запахне у нас в хаті пшеницею, яблуками, медом... А може.,, (засоромившись ще ніжніше), а може, нарешті бог дасть нам маленьку дитину... (горнемся до нього ще ближче), і як же ми будемо її любити... пестити.!, і як солодко, солодко заживемо тоді з тобою, мій любий, мій коханий, єдиний.

Кучерявий (помалу визволяється від її обіймів і підводиться). Я ж казав тобі, що ти все вигадуєш. От і добре, ти сама бачиш. Ну, то мені вже пора... час... (Шукає свою шапку.)

Мокрина (зривається на ноги). Як! І ти все ж таки їдеш, ти все ж таки виїжджаєш від мене...

Кучерявий (одягає бекешу, сердито). А то я ж казав тобі, що їду. Та що це я, не вільна людина, чи що, що й поїхати нікуди не можу? (Бере чемодан.) Не дивно, що й тікатимеш звідціль.

Мокрина (хапається за серце). А! Ну, то тікай же, тікай мерщій, щоб і ноги твоєї тут не було. Іди, коли немає в тебе ні сорому, ні честі, ні глузду! Іди! Іди і не вертайся, ніколи!

Кучерявий. І піду, і не вернусь, не турбуйся. Отак-то лучче — на чистоту, без всяких там безглуздих ніжностів.

Мокрина. Іди. Я не хочу тобі лиха, але дай бог, щоб ти ніколи не пожалів цієї хвилини. І коли немає в тобі вдячності, коли ти забув все добро, що я тобі зробила, то нехай же покарає тебе доля за це. Ти, мабуть, забувся, який ти прийшов до мене. Який ти був голодний, обшарпаний, худий, як померзли твої босі ноги, як кинувся ти до печі, як накинувся на їжу і поїв все, що було в хаті — навіть скоринки в молоці, що було наготовлено для поросят.

То стережись же, не буди лиха, коли воно заснуло. Іди, іди від мене, коли ти забув і ласку, і хліб, і тепло, але дивись, щоб не прийшлося вертатись знов, бо дуже прийдеть-ся тобі нагинати голову, щоб не стукнутись лобом об одвірок. Іди.

Кучерявий. Не турбуйся, не вернуся! (Виходить.)

Мокрина стоїть якусь мить очманіла, потім біжить до дверей, зупиняється, падає на лаву, плаче, похиливши голову на руки.

Завіса.

ДІЯ ДРУГА

Кабінет голови правління торговельно-виробничого комбінату. Праворуч — великий стіл голови з кріслом і чепурним прибором. Ліворуч, ближче до авансцени,— невеликий стіл секретаря. Посередині широкі двері, що крізь них видно канцелярію і столи службовців, зокрема стіл друкарки. Обстановка кабінету, виявляє претензію на оздобленість і солідність.

Звертає увагу кілька досить великих надписів, прибитих скрізь: над столом голови — "Голова", далі — "Секретар", далі над високою плювальницею біля дверей — "Плювальниця",' над телефоном — "Телефон, 28—14", над стінним круглим годинником — "Шануйте свій та чужий час" і нарешті над невеликим ключиком на стіні — "Ключ від 00".

Ранок. Прищепа — секретар — пильно працює за своїм столом. На

пустім поки столі "Голови" починає дзвонити телефон. М а н ю р а — друкарка, гарненька дженджуриста дівчина, виходить із канцелярії і підбігає до телефону.

Манюра. Так... торговельно-виробничий комбінат. Що? Кого? Кучерявого? Бориса Михайловича? Ні, немає. А? Так, ще зовсім не було. А хто питає? А, це ви, Семене Васильовичу. Так, я. (Сміється.) А вам яке діло... От мені клопіт, можете розказувати. Що, що, жінці? То хіба в нього є жінка? (Слухає.) Да ну! Що, що? В селі? (Сміється.) Молочниця? Ат, ви все вигадуєте, не хочу з вами і балакати. (Вішає трубку і підходить до Прищепи.) Григорій Івановичу, а Григорій Івановичу, чи ви чули?

Прищепа (не одриваючись од паперу). Не мішайте, Манюро, треба протокол кінчати.

Манюра. Ат, що там протокол. Слухайте, невже правда, що каже цей Суспа по телефону, що Борис Михайлович жонатий. Та що нібито у нього жінка на селі, стара баба, молочниця. Уявіть собі: молочниця, що носить в місто молоко на спині в коробці. От тобі і мадам Кучерява! (Сміється.)

Прищепа. Так вам і треба — не залицяйтесь до чужих чоловіків.

Манюра. Подумаєш. Потрібний він мені дуже, ваш Кучерявий,— я таких товстих не люблю. (Ніжно.) Я люблю таких (дивиться на нього) худеньких, блідненьких, щоб очі були великі та сумні, а між бровей морщинка — от така (зсовує пальцями свої брови), тільки у мене ніяк не виходить. А то Кучерявий.

Прищепа. Зате він вас любить. Не дурно —ж вас і службовці замість Манюрочки прозвали Культурочкою, бо ота культура з язика в Кучерявого не сходить.

Манюра. Ат, вигадали. Я знаю, якої йому культури треба. (Сміється.)

Увіходять Анкетов, Футорянський і Макарон.

А н к е т о в. Начальства ще немає. (Дзвонить по телефону.) Прошу Держбанк. А? Що? Занято. (До Манюри.) Добридень, Культурочка, ви вже тут? (Дзвонить.) Це Держбанк? А? Що? Дайте одбой. Велів, щоб сьогодні ж, кров з носу, дістати дві тисячі,— треба, розумієте, завдаток за автомобіль платити, а грошей... (До телефону.) Це держбанк? Та якого ж біса ви не роз'єднуєте. Щось у мене сьогодні знов живіт чогось... (Тре живіт.)

Макарон. Який автомобіль? То хіба ж нашому комбінатові потрібний автомобіль?

Анкет о в (кидає трубку). Ні, мабуть, я сьогодні не додзвонюсь.

М а н ю р а. Автомобіль? Та що ви! От добре.

Макарон. Як? В мене майстерня стоїть, немає ні сукна, ні бязі, не можу замовлень виконувати, а він автомобіль. Мало ще про нього кажуть, що з дівчатами гуляє, буде тепер на машині возить. Тьфу!

А н к е т о в (затикаючи вуха). Що вони кажуть! Хіба ж можна так про начальство.

Бубнов (просовує голову в двері). Хто з дівчатами гуляє? Борис Михайлович? Го-го, та ще й як гуляє. Здоров, Макарон, ніколи тобі не догодиш, звісно, опозиція — правий ухил. Начальству (уклоняється Прищепі), секретареві — Манюрочко, Культурочко, моя сироїжечко! Головбухові — поваження. Так з дівчатами, кажете, гуляє? А ви бачили, на яких він вчора вороних катався увечері? Го-го! Змії, а не коні. Любить утнуть, що й казати. А головбух усе записує та записує, начальство катається, а він записує — чик-чик і готово — списати на щот правління, правда, товариш секретар?

Прищепа (сухо). Ви до мене? Вибачайте, мені нема часу. (До Манюри.) Зараз же надрукуйте цього протокола, чотири примірники, як завжди. Та скажіть, будь ласка, кур'єру, щоб зараз же порозносив ці повістки на завтрашню нараду.

Манюра. Добре, я зараз скажу. "(Виходить.)

Бубнов (підморгує). Сурйозний секретарщик, так і криє.

Увіходить Крушевська, молода, дуже гарна дама,' надзвичайно елегантно і до лиця вдягнена, зараз помітно схвильована.

Крушевська. Скажіть, будь ласка, Бориса Михайловича немає?

А н к е т о в. Ні, ще не було.

Крушевська. Ах, боже ж мій, мені ж його так конче треба бачити. Коли ж він буде? (Дивиться на стінний годинник.) Одинадцята година. Може, його не буде, може, він поїхав куди?

Бубнов. Ні, він, мабуть, зараз буде.

Крушевська (сідає і нервово обмахується хусткою, потім підводиться і нетерпляче ходить по кімнаті). Ні, я не можу ждати, скажіть, будь ласка, Борису Михайловичу, що приходила Крушевська по дуже важному ділу.

А н к е т о в. Добре. Я скажу.

Крушевська. Будь ласка. (Хутко виходить.)

А н к е т о в. Бачили? Хто це така? Ну, і красуня!

М а н ю р а (зараз же висовує свій ніс із-за двері). І зовсім не красуня, тільки що намазана. (Притуливши руку до рота, неначе рупор.) Це симпатія Бориса Михайловича.