Натура й культура - Кочерга Іван

Нарешті-то ми вас знайшли, милий Борисе Михайловичу. Я така рада, така рада, прибігла навмисно, щоб тільки подякувати вам за вашу добрість. Просто не знаю, що б я й робила, якби не ваші двісті карбованців. Зараз же заплатила в фінвідділ, і тепер я така рада, така рада, що так би вас і поцілувала.

Між тим Кучерявий, побачивши Мокрину, одразу остовпенів, а потім робить

рух до дверей.

Крушевська (не перестаючи балакати, міцно держить його за руку). Право, поцілувала би, а може, і поцілую. (Зазирає йому в очі.) Та чого ж це ви озираєтесь навкруг — не бійтесь. Леночка все ідно нічого не чує. Дивіться ж, неодмінно приходіть увечері (спускаючи голоса), чоловіка не буде вдома.

Мокрина (що підвелась ще впочатку цієї сцени, робить крок до Кучерявого). Добридень, Борисе Михайловичу, я до вас, чи, може, не пізнали?

Кучерявий (вириваючи свою руку із рук Крушев-ської). Добридень, але вибачайте, я не маю зараз часу, чи, може...

Йде до дверей і дивиться туди, але стикається з Манюрою, .що підглядає своїм звичаєм, і гримає на неї.

А вам чого тут треба?

Манюра зникає.

Чорт батька зна що! Просто притулитись нема де. (Остаточно роздратований.) Зараз мені ніколи, приходьте завтра зранку, а й взагалі, я гадаю... (Іде й становиться позад свого столу.)

Мокрина (рішуче). Ні. Борисе Михайловичу, нічого нам з вами в Панаса грати , та і розмова наша недовга, завтра я не прийду, але й сьогодні звідси не вийду, поки ми з вами до пуття до щирого порахунку не добалакаємось.

Кучерявий. Я вас не розумію, до якого порахунку, вибачте, я не маю часу.

Мокрина. Ледача ж у вас пам'ять, Борисе Михайловичу. Коли ви забулись, як жили у мене шість років, то не дивуюся я, що це у вас із пам'яті виплило, бо (з іронією) знайшлись, мабуть, і тут щирі приятелі або приятельки, що догодили вам краще за мене. Це вже діло вашого сумління да вашої честі, і за цим (підкреслює), за цим порахунком я би до вас не пішла. Але є другий порахунок — це двісті карбованців, що ви взяли у мене, коли їхали в місто, це гроші громадські, тут вже мою честь зачеплено, і цих грошей я вам не подарую. Тричі я до вас писала, але ви мені навіть не відповідали, зараз же оддайте мені ці гроші, коли не схочете, щоб я інакше заговорила.

Кучерявий (почервонілий і роздратований). Я ж вам сказав, що зараз не можу з вами балакати, та ще про такі речі... що... що... про які тут не місце балакати. Потурбуйтесь дати мені спокій — я цієї розмови вести не можу. Тут служба, а не базар.

Мокрина (підіймаючи голос). А! То для мене тут служба, я тут, виходить, зайва людина. А для цих панів тут, мабуть, вітальня. Зараз же оддайте мені гроші!

Кучерявий (здержуючись). Я вам вже сказав, що тут не місце, я зараз виходжу.

Мокрина. Востаннє Питаю вас, оддасте ви мені гроші чи ні?

К у ч е р я в и й. Я ніяких грошей вам не винен, потурбуйтесь вийти.

Мокрина. Як! У вас хапає сорому сказати це мені у вічі? Забравши громадські гроші, сказати, що ви їх не винні!

Кучерявий (не тямлячи себе). Зараз же геть звідси!

Мокрина. А! Так ось воно що. (Іде до самого столу і, взявшись у боки, заступає йому дорогу.) Ось яка, значить, у тебе подяка, яке шанування! Забравши чужі гроші та в три вирви геть. Та ще які гроші! Чужа кривавиця, що за неї тридцять бідняків працювали і вдень, і вночі, одказуючи дитині в новій сорочці, в лишній скибці хліба. І на що ж пішли ці гроші... На гульню, на розпусту, на блискучі чоботи та жінкам на подарунки. Хіба ж я не чула, як ота пані майже не виснула тобі на шию за те, що ти подарував їй двісті карбованців. Двісті карбованців чужої кривавиці! Та хіба ж для того посадили тебе на таке велике місце, щоб ти дувся, як легке в горшку, та кривди робив? Та ще яке місце! Велике, святе, де ти мусив помагати народові, а що ти зробив з цього місця — смітник, плювальницю, щоб плювали тобі в очі! (Побачивши перевішену таблицю, сплескує руками і, одступивши здивовано на крок, показує на неї.) Так, так, дивись! Я малописьменна, але і я бачу, як написано вже над тобою це слово, якого ти став вартий.

Кучерявий (мимоволі озирається і, побачивши таблицю, червоніє і в лютості зриває її зі стінки.) А, так ось воно що! Хто! Хто смів вчинити цю нечувану образу? А! (Іде до Прищепи.) Це ваші штуки. Зараз же іду до прокурора, щоб вас арештували.

Прищепа (спокійно, не підводячись). Ідіть, ідіть, потіште добрих людей. Нехай посміються. Та, до речі, розкажіть і про гроші вашої жінки.

Кучерявий. А, побачим! (Як бомба, вилітає у двері, перевернувши Мокринину шибку.)

Крушевська і друга пані убігають за ним. Загальний сполох.

Мокрина. Ай, боже ж мій! Пропали мої шибки! Завіса падає хутко.

ДІЯ ТРЕТЯ

В садку перед Мокрининою хатою. Досить просторне місце, оточене деревами та кущами. Праворуч — рундукові двері, з кількома східцями в хату. Ліворуч — на авансцені — звичайна лавочка. Середина вільна. Рання погожа осінь. Чудовий, теплий, сонячний ранок.

Галя, Мокрина й Тетяна. Галя в простенькій, але оздобленій міській сукні, інші в звичайному селянському вбранні.

Мокрина (тягне до хати коша з різною городиною). Ну, цього, здається, буде. А що тісто, мамо?

Тетяна (на рундуку). Все гаразд. Підходить. Вже й піч затопила.

Галя (тягне дві великі кринки). А ось і сметана, мамо. Зараз ще принесу.

Мокрина. Добре, добре, тягни мерщій до хати. Ще ж сила роботи. Треба ще й вареники ліпити, й курей смажити, й киселя вчиняти.

Тетяна й Галя йдуть до хати. Хутко увіходить через садок Стусаненко, середнього віку селянин, з пугою в руках, і зараз же біжить до Мокрини.

Стусаненко. З неділею. Невже правда? Ну й кума! (Обіймає І чоломкається з Мокриною, не кидаючи пуги.) Невже правда? Одержали премію за наш колектив! Та кажіть-бо, кумо, не мучте — мені Пилип казав на дорозі, то я як почув, то й додому не заїздив, їй-бо, ріж мою душу вареником. Прямо з просорушки до вас, і не поїду, поки не скажете.

Мокрина (сміється). Та й не їдь, чого тобі їхати, все ідно сьогодні всі в нас обідатимуть цілим товариством всклад-ку. Сьогодні ж і про дальше остаточно вирішимо: чи переходити нам на статут комуни, чи ні, адже ж якраз всі в зборі.

Стусаненко (в захопленні). Та ну! От і добре. Значить, і вареники будуть. Вра! Ну, а як же не переходить! Звісно, тепер всі за комуну, хіба ж ми коли мали такого врожаю, а це ж тільки початок. А тут ще трахтора дістали. Та як же це все ж таки вийшло? Звідки ви пізнали? Невже трахтора насправді дадуть, ріж мою душу вареником!

Мокрина. Та в газеті ж надруковано, що нашому колективові присуджено за гарну роботу премію — трахтора. Але вибачай, мені ж багато роботи, ти ж сам розумієш — стільки народу нагодувати. Галю, Галю!

Стусаненко. Так я ж вам допоможу! (Плює на руки.) А я ж пащо! Ну й чудасія. Ну, то тепер, звісно, всі до комуни посунуть. (Озирається.) А де ж будуть збори, обід? Де ж столи?

Мокрина, Як де? Звісно, в хаті.

С т у с а н е н к о. Та що це ви, кумо. Хіба ж можна в хаті. Це ж ви нас усіх позадушуєте, ріж мою душу вареником! Краще ж отут, в холодку. Давайте я вам зараз все влаштую.

Мокрина (вагається). Хіба й справді...

Стусаненко. Та звісно ж! Я миттю. Де у вас столи? (Біжить до хати й зараз же тягне стола.) Я миттю. І як я тільки не знав, ріж мою душу вареником. (Становить стола І біжить за другим.) А нум, кумо! (Знов тягне вже з Мокриною великого стола.) А про мене там не написано? Сюди, сюди, так. Не написано, що, мовляв, член артілі Юхим Стусаненко, старший сировар? А де стільці?

Мокрина. Ні, цього не написано.

Стусаненко (тягне одразу штук 6 стільців І цілу лавку). А бодай їх писало! (Ладнає столи.) Давай скатертки. Так. Тепер посунь з того боку. Ще. О. Прямо як на вокзалі в Києві. Що треба робити? (Плює на руки.) Я миттю. Щоб старший сировар Стусаненко та не зробив, та ще діставши премію. Станови сюди квіти, Галю, щоб усе по хвормі.

Увіходить Прищепа. Він дуже перемінився з вигляду, зміцнів, погладшав, на обличчі грає здоровий рум'янець, замість хмурої байдужливості тепер на всьому його погляді та рухах лежить відбиток спокійної впевненості

в своїх силах. Мокрина ввесь час метушиться.

Галя (кидається до Прищепи). Чого це ви вчора не приходили? А ми вас ждали, ждали...

Прищепа. Не можна було, Галочко, треба ж було підготовитись до сьогоднішніх зборів — статута скласти, майнове становище вияснити всіх наших членів. Адже ж сьогодні знаменний день, Галочко, знаменний для всіх нас. Сьогодні ми робимо дальший крок у нашому житті. Наша артіль, мабуть, стане комуною, а я...

Галя (пильно дивиться на нього). А ви?

Прищепа (сміється). А я хоч і не маю жодного господарства, все ж таки почуваю себе зворушеним — неначе й мені цей день обіцяє щось несподіване.

Г а л я. А я вже й книжку прочитала, що ви дали. Ах, яка ж там краса... і єсть же щасливі люди, що можуть мандрувати, бачити світ і всі його чуда: море, гори, великі міста. (Зітхає.) А я ось і в Києві не була ніколи.

Стусаненко (втручається). А я був, ха-ароший город — добре пам'ятаю і Лавру 22, і печери, і Варвару золотоверху 23, і як двадцять карбованців на вокзалі вкрали... Знаменитий город, ріж мою душу вареником. Ну, я піду, треба ще, мабуть, тісто замішувати. Де у вас тісто, кумо? (Плює на руки.)

Мокрина. Та одчепись, дурний. І без тебе замісили.

Стусаненко. Ну, то я піду подивлюсь, чи все там по хвормі. (Іде в хату.)

Галя. Да, до речі, ви вчора одержали листа з Києва? Од кого це — од видавництва? Про вашу книжку? Що вони пишуть? Може, вже видрукована?

Мокрина (скінчила поратись і витирає руки фартухом). Якого листа, звідки? (Сідає поряд.)

Прищепа (трохи змішавшись). Та це... це не про книжку. З Києва лист, Мокрино.

Галя. Не про книжку? Про що ж тоді?

Прищепа. Мене кличуть до Києва... зовсім. Пропонують постійну роботу в видавництві. І платню добру обіцяють.

Галя. Ах! Я так і думала. Ну і що ж, що ж ви відповіли?

Мокрина (підводиться схвильована). Теле... запрошують до Києва. Значить, значить, ти виїдеш од нас? (Вражена.)

Прищепа. Вони прохають відповісти до 12-го. Але я ще нічого не писав. А проте, навряд, щоб я згодився зараз. Адже ж мені так добре у вас в артілі, то чого ж шукати кращого? Тут, біля вас, я знайшов життя, здоров'я, щастя, тут за простою, здоровою працею я відновився і тілом, і душею, тут ожили ми обидва — і я, і хворий мій брат, то чого ж бракує мені ще? Творчості? Але, навпаки, ніколи за весь час мого життя я не почував стільки творчої сили, не мав стільки нових ідей, як тут,— та й не дивно.