Натура й культура - Кочерга Іван

Це ж життя, культура,— чуєш, як твій пульс биться разом з серцем великого міста, що кипить і клекоче навколо. А тут? Тільки й чуєш, як брешуть собаки або мукають корови під вікном. Та я би й сам почав* мукати по-волов'ячому-, —якби —прожив-тут— хоч рік,г—.побачиш, скоро й ти заревеш, он яку ряжку.відпас — чистий бугай!

Кучерявий (що хвилювався під час Суспиної промови, підводиться й нервово вихиляє чарку наливки). Але що ж робити! Що робити! Навіщо ти дратуєш мене, Суспо? У мене й так душа горить од цих думок.

Суспа. Що робити? Кидати це болото й їхати в місто. ^Кучерявий, їхати, їхати (ходить по хаті), легко сказати* їхати. А далі що? На біржі стирчати 8 два роки?

ь Суспа. Та нічого подібного. А трипроцентна броня навіщо?...9 Та що броня! Адже ж там і так тебе знають. Досить одного Головченка, що зараз заступником голови.

Кучерявий. Та що ти кажеш,— Головченко? Дмитро Головченко! Митька! Адже ж він у нас в полку... Головченко. Та це ж перший приятель був — скільки... (Не може говорити від хвилювання.)

Суспа. Ну, ось бачиш, а тепер рукою не дістанеш. Кабінет, телефон, кур'єр, без доповіді й не суйся. Та хіба ж він для старого товариша не зробить!

Кучерявий. Іду! Неодмінно їду. (Вихиляє чарку.) Тільки... все ж таки, як же без грошей... треба ж хоч на перший час..." квартира, одягтись, як слід, те да се...

Суспа (здивовано). Адже ж у тебе є. Ти ж сам показував повний гаман червінців.

Кучерявий (замішаний). Та це не мої... це, розумієш, 200 карбованців Мокрини, себто не Мокрини, а громадських... вона тут, розумієш, хоче заснувати якусь там молочарську артіль... ось і гроші зібрала, то дала мені, щоб я купив поки що облігацій, поки вони там зарегиструються,— сказано, баба.

Суспа. Ну, то це дурниця. Грошей зараз не треба, да в крайнім случаї візьмеш і у неї на який-небудь тиждень-два, гроші ж будуть.

Кучерявий чеше потилицю.

Суспа. Ну, то що ж, значить, їдемо. Знаєш, що краще всього, щоб порвати одразу, їдемо сьогодні ж укупі, а то я знаю, як тільки я виїду, ти знов загрузнеш тут в свої перини та вареники, не витягнеш тоді тебе й ковальськими обценьками. А щоб біуло тихо-мирно, скажи своїй Мокрині, що їдеш тільки на час, здати її гроші до каси,--— гаразд?

Кучерявий (знов чеше потилицю). Гаразд то гаразд. Тільки ж знов — адже ж там скрізь партійні, а ти ж знаєш, що я тільки потерся коло партії, ще в двадцятому році вичистили за одрив та за дівчат... Що ж я там робитиму, яким-гіебудь регистратором — невелике, розумієш, щастя. ' С у с п а. Юринда! Я ж не партійний, а дивись, заворг-1 інстр, ревізікроблю, партійних викидую. Та я ж замухришка, ніякого виду, тільки тим і беру, що веселий, як горобець, а тебе, з твоєю пикою та животом, та панською поставою одразу за зелений стіл посадять. Менш як на голову якої-небудь молочарспілки й не Згоджуйся. Настоящий бугай!

К у ч ер я в и й (знов починає ходить). А здорово було б справді головою... Кабінет, телефон, друкарочку таку гарненьку в панчішках, секретаря там якого-небудь в окулярах... (сідає), він тобі стоїть зігнувшись, а ти на нього: "Га! Що! Що ви юринду верзете. Діла не розумієте. Мовчать!"

Суспа (регоче). Так, так. Да ти вже й зараз готовий.

Кучерявий (вихиляє чарку наливки й ще більш запалюється). А знаєш, я просто не можу бачити, як хто в окулярах,— просто з душі верне, так, розумієш, і тягне заїхати по сопатці.

С у с п а. Ну, то в чім же діло! Хіба ж не ясно, що при такій вдачі тобі певна дорога в місто. Це ж город, культура, а хіба ж ти не знаєш, що культура в тому й заключається, щоб тебе боялися інші. Це тобі всякий Чемберлен скаже.

Кучерявий. Згода! їду! Ну, а там, якщо, то можна й у партію записатись.

Суспа. Да навіщо. Конешно, як не буде ходу, то можна й записатись, а так... Я тобі скажу, в чому секрет: не треба бути партійним, треба лише вміти хвасон держати; коли не хочеш бути шляпою та хочеш, щоб тебе поважали, перше — держи себе сміло, а головна річ — багато не думай, якщо і дурість яку збрешеш, не мішайся, крий просто по-пролетар-ському. —Всім кажи "ти", в случаї чого, й матом обложи,— от тоді одразу всі побачать, що ти не шляпа,— а це, мій любий, і є найголовніша річ.

Кучерявий (знов вихиляє чарку наливки). Гаразд. Згода. Вра! Іду сьогодні ж. (Б'є Суспу по руці.) Я, брате, довго збираюсь, але як наважусь, тоді мене й сто баб не вдержать. Ходім зараз же, трохи пройдемось, а там і в дорогу. (Вихиляє ще чарку.) Годі вже мені тут сидіти з коровами та бугаями. Козак да воля — заласна доля 10, сором козакові коло спідниці сидіти. Ходім.

Суспа (підводиться). От і гаразд, давно б так.

Оба одягаються й ідуть до дверей.

Я так і знав, що ти козак, а не шляпа.

Мокрина увіходить і дивиться неймовірно на обох.

Кучерявий. їдемо, Суспо, їдемо, друже. (Вітає Мдкри-ну рукою.) Еге ж, Мокрино Іванівно,— годі. Це вам не ко... це вам не ко-ро-вня. Це куль-ту-ра. Розумієте, куль-ту-ра.,

Оба виходять трохи хитаючись.

Мокрина (сплескує руками й довго дивиться їм вслід). Ну, чи ж ви бачили! Куль-ту-ра! Ні. Я цього так не зоставлю. (Хапає кожух і хутко виходить.)

Увіходять Галя і Скиба — молода людина в напівселянському, напів-

міському одягу.

Галя. Щось у нас сьогодні недобре робиться вдома. Борис Михайлович чогось смутний, мама кудись зараз побігли... а тут ще ти виїжджаєш — все одразу... (Сідає на лаві.) Не встигла я ще зрадіти, що ти повернувся, а ти знов хочеш їхати, та ще й назавжди.

Скиба. Та де ж там назавжди, що ти вигадуєш, моя ясочко. Ти ж повинна радіти, що нарешті-то я здобувся, чого бажав,— хіба ж наше щастя не спільне?

Галя. Добре спільне, коли ти їдеш в місто, а я тут лишаюсь.

Скиба. Та це ж тільки тимчасово. Головне я зробив, влаштувався в промвідділі, поки на сорок карбованців. А тепер треба знайти хоч кімнату — не візьму ж я тебе абикуди. Найду кімнату, зароблю трохи грошей, мені вже обіцяли плани давати креслити, а там навесні заберу й тебе, моя зірочко, дівчино моя люба. (Пригортає її до себе.)

Галя (визволяється). Якби я була твоя люба, то не їхав би від мене куди видно.

Скиба. Що робити, Галю, на те життя, треба працювати, щоб мати право на щастя.

Г а л я. То хіба ж не можна тут працювати? І що вас усіх так тягне до того міста? Он і Борис Михайлович нудиться, тільки й гадає що про місто, а в місті, кажуть, і для своїх роботи не вистачає, до чого ж їхати, не розумію — у городян хліб одбивати? І що в тому місті хорошого? (Сердито одвертається.)

Скиба (бере її руки). Звичайно, що не все там добре, моя Галочко, але там є одна непереможна принада, що до неї пориває мою душу з першого часу моєї свідомості,— це нове життя, що виношується, виковується там з муками, бодай з помилками, але все' ж таки воно кипить, клекоче, і кожний його відгук зворушує всю мою істоту таким безмірним жаданням — піти, шукати, зазнати самому... Як часто за оці шість років я ходив на станцію дивитись на рейки, що ведуть туди — до нового життя... З якою жадливою увагочю придивлявся я до всього, що маяло повз станцію та, зупинившись на мить, говорило мені про нього... Спочатку в перші роки це були обшарпані червоноармійці з кулеметами, з суворими бородатими лицями, що вперто, з непереможною вол^ю дивились туди, вперед, де чекало їх вороже

міста старого побуту... Минали роки;., вже інші, теж,суворі облиячя виглядували з вікон вагонів,— це були робітники, багато робітників, і вони теж дивились наперед, де чекала їх будівнича праця... потім комісари з товстими портфелями... комсомолки в червоних хустках, з веселим сміхом, з бадьорим, сміливим .поглядом... і ці зупинялись на мить, і разом з паровозним димом долинали нечувані, такі поривні слова... будівництво, конференція... профробота, індустрія... радіо... шкільна мережа... і над усім одне чарівне, мов музика,1 слово — культура... І от з того часу я не можу заспокоїтись, поки не знайду, не зазнаю сам цього невідомого, нового життя. (Пригортає її до себе.)

Галя (виривається). Ні, ні, тепер я добре розумію: нове життя це нове кохання, нова дівчина, може, та сама комсомолка в червоній хустці, про яку ти казав,— ну, то їдь собі й цілуйся з ними, а мене не чіпай.

Увіходять дяк Ф і я л к о в, фельдшер Пшеничний і молодий Возню-ченко, гладкий, незграбний, по-міському, але без толку причепурений парубок, з коробкою цукерок у руках.

Пшеничний. І тут її немає. А, добридень, Ганно Пилипівно, а де ж ваша шановливіша мамаша?

Фіялков. Почтеннейшая Мокрина Іванівна? Благочестивіша господиня дома сего?

Вознюченко весь' час безупинно уклоняється Галі.

Галя (замішана). Мама, здається, дома... зараз прийдуть.

Вознюченко (продовжує мовчки уклонятися Галі). Екхм-гм-гм.

За вікном раптом чути протяжне мукання вола: му-у-у-у-у.

Пшеничний (сміється). Що це ти, Вознюченко, вже по-волов'ячому мукаєш, хіба ж так можна? (Тикає його під бік.)

Загальний сміх.

Вознюченко (глибоким басом). Оставте, пожалуйста. Я лоскоту боюсь.

Пшеничний. Лоскоту боїшся, а женитись хочеш, а як жінка да залоскоче?

В о.з,н юченко (до Галі). Дозвольте для першого знайомства презентувати вам коробку мармеладу — з власної крамниці.

Галя (ще більш змішавшись). Я... я... не знаю, та я |і

їм цукерок ніколи. (Відступає.) . , , , ;діл

Ш

Вознюченко. Прошу, будь ласка, від щирого серця. (Всуває їй в руки коробку.)

Галя (нерішуче бере). Та на що це... я ж і не знаю вас зовсім,. (Кладе коробку на стіл.)

Знов під вікном мукає віл: му-у-у-у-у.

1 Загальний регіт.

°'-Пшеничний. Презенти дівчатам не вадять, та ще в присутності представників науки (показує на себе) і бувшої релігії (показує на Фіялкова.) їжте, Галочко, на здоров'ячко.

Ф і я л к о в. Бо як говорить писаніє — всякое даяніе благо.

Скиба (до Галі тихо). Чи не думає він свататись до тебе, це одоробло,— нехай тільки спробує.

Галя (трохи сміліше). А що ж, і піду, буду купчихою, тобі на злість,— щоб не кидав.

Хутко увіходить Мокрина, схвильована і неначе розгублена, скинувши хустку з пліч, вона зупиняється на мить коло дверей.

Пшеничний. Ось і Мокрина Іванівна! Добридень, а ми вас ждемо.

Фіялков. Почтеннійша Мокрино Іванівно.

Мокрина (ні з ким не здоровкавшись, підбігає до Пшеничного і нервово хапає його за руку). Євстахіє Амосовичу, ви людина вчена, скажіть мені ради бога, що таке куль-ту-ра?

Пшеничний (здивовано).