Машина для здійснення бажань, або Суботик повертається в суботу - Пауль Маар

інак, він замовив собі три бляшані аркуші, а ми виконали замовлення. Бувайте здорові!
Коли пан Пляшкер того дня прийшов з роботи, пані Моркван перехопила його вже в коридорі.
— Пане Пляшкере, — сказала вона з докором і стала йому на дорозі. — Пане Пляшкере, сьогодні кімнату, яку я вам з ласки своєї винайняла, двоє якихось чоловіків захарастили аркушами металу.
Чи не розкриєте ви мені таємницю: що це має означати?
Пан Пляшкер весь засяяв.
— А, то моє замовлення виконане вчасно! Чудово, чудово! — сказав він, обминув пані Моркван і відчинив двері своєї кімнати.
— Чудово? — перепитала пані Моркван. — І що ж ви збираєтесь робити з цим замовленням?
— За якоїсь чверть години ви про це дізнаєтеся. Це має бути несподіванка, — багатозначно відповів пан Пляшкер і причинив за собою двері своєї кімнати.
— Несподіванка? — проказала за ним пані Моркван і пішла на кухню зладнати вечерю.
За п'ять хвилин по тому пан Пляшкер постукав у двері кухні.
— Пані Моркван, — привітно сказав він, — чи не позичили б ви мені, з ласки своєї, стільця?
— Ви сподіваєтесь гостей? — вражено спитала господиня.
Пан Пляшкер похитав головою.
— Ні, просто я хочу примістити замовлення.
— Прошу, беріть, якщо вже вам так дуже треба, — сказала пані Моркван і з осудом похитала головою вслід пану Пляшкерові, коли той поніс стільця до своєї кімнати. Коли він відчинив двері, вона встигла зазирнути всередину. Бляшані
прямокутники стояли, як і досі, прихилені до стіни. Усе так само осудливо хитаючи головою, пані Моркван сіла біля кухонного столу. Та не встигла вона до пуття вмоститися, як у двері кухні знов постукали.
— Пані Моркван, чи не позичили б ви мені ополоника й качалку? — спитав пан Пляшкер.
Якусь мить господиня дивилась на нього, наче занімівши з подиву.
— Навіщо? Ви щось печете? Пироги? То чом ви не робите цього в кухні? Виходить, ви таки чекаєте гостей? — вигукнула вона, здобувшись на слово.
— Ні-ні, це просто для тих бляшаних аркушів, — заспокоїв її пан Пляшкер.
І не встигла пані Моркван ще хоч щось сказати, як він з качалкою та ополоником в руках шаснув у свою кімнату.
Пані Моркван побігла слідком і встигла вгледіти, що один бляшаний аркуш тепер лежав на двох поставлених один навпроти одного стільцях. Решта два стояли поряд, під стіною.
Потім пан Пляшкер миттю причинив двері кімнати.
— Що ж то за несподіванка така має бути? Цікаво! — промурмотіла собі під ніс пані Моркван, тюпаючи назад до кухні. Та тільки-но вона знову сіла за обідній стіл, як тут-таки зірвалася з місця від жахливого гримотіння. Гурготіло, торохкало
і гримало в кімнаті пана Пляшкера, та так, що чашки в кухонному буфеті підскакували й бряжчали, наче під час землетрусу. Здавалося, що ось-ось завалиться будинок.
— Пане... Пан... П-пляшк-к-кере,— гукнула пані Моркван, вискочила з кухні й шарпонула двері кімнати пожильця. Те, що вона побачила в кімнаті, так її приголомшило, що вона на мить
утратила мову.
Пан Пляшкер, з поважним виразом обличчя, вистрибував по великому бляшаному аркуші, примощеному на двох стільцях, з качалкою в правій руці й з великим ополоником — у лівій, вибиваючи ними по черзі у два інші бляшані аркуші, прихилені до стіни. Він так захопився своєю роботою, що начебто зовсім не помітив пані Моркван на порозі кімнати.
Урешті-решт господиня віднайшла мову й зарепетувала:
— Чи ви геть ізсунулися з глузду? Що це за громовиця? Чи це, може, і є ота ваша несподіванка? То я залюбки її зрікаюся! Ви ще накличете сюди поліцію, якщо не кинете гриміти! Ви...
Пан Пляшкер перестав вистрибувати, скочив зі стільця й ступнув кілька кроків назустріч пані Моркван.
— Як ви сказали? Ви сказали: "гриміти"? — вигукнув він.
— Авжеж, гриміти! — не вгавала пані Моркван. — Ви ж наробили такого грому, на дві грози вистачило б! Ви, мабуть, украй перепилися!
— Більше грому! Більше грому! — в захваті вигукував пан Пляшкер. — Пані Моркван, ви — золото! Я просто розцілував би вас за це!
Пані Моркван враз позадкувала.
— Отямтеся! — обурено вереснула вона.
— Грім, грім, грім-грім-грім! — заспівав пан Пляшкер. — У четвер гримотів грім!
— Тепер він ще й завів співи, — злякано промурмотіла пані Моркван і ще на два кроки позадкувала. Проте за хвильку зібралася на силі, обережно підступила до пана Пляшкера, лагідно поклала йому руку на плече і сказала повільно й
проникливо:
— Пане Пляшкере, мені здається, ви трохи перепрацювалися. Мабуть, за останні три тижні ви мали забагато прикрощів. У вас трохи перенапружені нерви. Лягайте-но чимраніше в ліжко, згода? А завтра, в п'ятницю, зостаньтеся вдома, так? Зробіть собі додатковий вільний день, еге ж?
— Правильно! — сказав пан Пляшкер. — У п'ятницю — вільний день! Цілком правильно!
— Ну й чудово, що ви згодні, — похвалила пані Моркван. — А завтра я подзвоню вашому начальникові й скажу, що ви захворіли. І вийдете на роботу аж у понеділок, еге ж? А тепер я вас лишаю, щоб ви собі спокійненько лягли в ліжко та гарненько виспалися, так?
— Так-так, — радісно підхопив пан Пляшкер.
Він мав чудовий настрій і знову почав співати:
В четвер самотужки зроблю собі грім, у п'ятницю з служби відпустять мене, тоді, можливо, в суботу Гм-Гм
до мене знов зазирне.
— Хто зазирне? — насторожилася пані Моркван.
— Це буде несподіванка, — відповів пан Пляшкер.
— Що, знову несподіванка? — скрикнула пані Моркван. — Знаєте, з мене й однієї цілком досить. На добраніч!
— На добраніч, — відгукнувся пан Пляшкер, замкнув двері, ліг у ліжко й не вилазив з нього цілу ніч та ще й півдня у п'ятницю.
В суботу пан Пляшкер прокинувся рано-ранісінько. Він спробував ще трохи заснути, але не зміг, бо був занадто неспокійний. Цілий ранок він не виходив зі своєї кімнати, дедалі нетерплячіше ходив з кутка в куток, раз у раз поглядаючи на годинник. Перед полуднем йому сяйнула одна
думка.
— Я — осел! — скрикнув він. Та одразу згадав пана Вівторакуса і мерщій виправився: — Я дурень! Адже Суботик того разу трапився мені саме на вулиці. Тож, якщо хочу його здибати, треба й тепер вирушати до міста!
Він поспіхом надягнув куртку і вийшов з кімнати. Пані Моркван, мабуть, почула, як рипнули двері. Принаймні вона вистромила голову з кухні й запитала:
— Куди це ви зібралися?
— На прогулянку.
— Так-так, на прогулянку. Що ж, це вже краще, ніж вигадувати отакі жахливі несподіванки, як позавчора.
Пан Пляшкер вийшов на ріг тієї вулиці, де вперше побачив Суботика. Але тепер там не було людей. Нікого, ані лялечки. Суботиком ніде й не