Розгін - Загребельний Павло

Дівчата всі високі, розмальовані, пихаті, неземні, ось образ двадцятого віку, летючість, нематеріальність, космічність, суцільний твіггізм, великоока задума на всіх лицях, зневага— до— земних справ. Олексій Кирилович* ніяк не міг розпізнати Анаетаєію серед модельерок, всі дівчата здавались однакові, всі неприступні, горді, якесь нове плем'я, новітні завойовниці й повелительки. Серед товстих, бридко і з претензією^ одягнених жінок Олексій Кирилович почувався— старомодним, чужим для: отих високих і великооких, навіть смішним, мимоволі щулився, малів, втягував голову в плечі, вгнічувався в стілець. Забув про престижність своєї професії, про те, що він носій прогресу, творець НТР. Тут умирали всі престижі, зникала ієрархія, зміщувалися цінності, тут панувала краса, перед якою відступало все на світі, яку треба або приймати, або бути знищеним нею безжально.

Анастасія нарешті побачила його в залі, змовницьки кивнула до Олексія Кириловича, і в нього відразу пропало почуття нижчості. Спробував навіть подумати, що сказав би Карналь, опинившись тут, але нічого путящого придумати не міг, тим часом Анастасія, звільнившись, вибігла до залу, гнучко звиваючись між стільцями, пройшла до Олексія Кириловича, сіла поруч з ним, тихо привіталася.

— Вам цікаво?

— Незвично.

— Дивитиметеся до кінця?

— Міг би вже й піти. Ще треба мені на роботу.

— То давайте вийдемо.

Олексій Кирилович не знав, як заговорити з Анастасією. Вже каявся, що приїхав. Смішна роль, коли й не принизлива.

— Вам не дзвонили з нашої фірми?

— Крім вас, хто ж міг?

— Що писатимете про академіка?

— Досі нічого про нього не знаю, а враження... Кого тепер цікавлять враження молодої журналістки?

Вони стояли на тротуарі, люди обминали їх, усі кудись поспішали, Олексій Кирилович упіймав себе на бажанні зірватися й побігти слідом за перехожими. Що може бути привабливішого, ніж отак бігти по тротуару, знаючи, що тебе десь ждуть, що ти маєш щось негайно зробити, і не щось, а добре діло. А він звик, щоб його ждали, звик робити добрі діла, не міг заснути, коли за день нікому не зробив послуги, не поклопотався про когось, не організував, не забезпечив, не зустрів, не провів, не влаштував. У ньому жила майже фізіологічна потреба добрих справ, він ніколи не ждав ні подяк, ні нагород, не дбав про користь для самого себе — аби лиш було добре іншим людям. Пояснював це так само, як сьогодні Анастаса': малометражною квартирою. Вдома для нього немає місця, тому доводиться якось використовувати надмір часу, він витрачає його на служіння іншим. Лицар надміру часу серед суцільного цейтноту, в якому задихається двадцяте століття. Дивогляд, незбагненність, загадковість, але хіба ж професія помічника — не загадковість для людської натури? У демократичному суспільстві, де для кожного відкрито всі дороги, знаходяться люди, які зрікаються, власне, всього в ім'я безкорисливої помочі іншим. Щоправда, помагають талановитішим, обдарованішим, ціннішим для суспільства, але коли ти ще молодий, то хто може визначити твою справжню цінність?

Ці думки промайнули в голові Олексія Кириловича невловимо, вони належали до його внутрішнього стану, реальність якого нічим не виказувалася зовні. Зовні був той самий помічник академіка Карналя, що його можна побачити завжди: трохи недбалий вираз обличчя, деяка косоголовість від звички схиляти голову в один бік, прислухаючись до слів свого шефа, стриманість і спокій, як у тій молодіжній пісні: "не надо печалиться, вся жизнь впереди".

— Я хотів вас застерегти,— сказав він непевно.

— Щось сталося?

— Не турбуйтеся... Нічого... Я не так висловився. Не застерегти — попередити. Вас може розшукувати один чоловік. Здається, я вам казав про нього. Один із заступників академіка Карналя. Кучмієнко.

— Я ж не засекречена,— засміялася Анастасія.

— Бачте, це такий чоловік... Він переконаний, що повинен відповідати за академіка, оберігати його... Від усього... Від жінок теж... І коли він довідається про вас...

— Олексію Кириловичу, згляньтеся! До чого тут я? Адже це ви...

— Я хотів помогти вам. Тільки як журналістці. Я знав, що академік вас майже прогнав, і мені це було неприємно, тяжко... Я звик помагати людям...

— Справді, я теж нічого не бачила в тому, що ви... Але до чого тут цей Кучмієнко?

— Він має підозри... Почне доскіпуватися. Він усе знайде, про все довідається. Хоч за місяць, хоч за рік. І виявиться, що ми разом поверталися з Придніпровська.

— У поїзді їхало принаймні триста чоловік. Це називається "разом"?

— Йдеться все-таки про нас трьох... Ви, я, Петро Андрійович...

— Згадайте, що навіть провідниця не могла сказати, хто з її пасажирів — академік.

— Кучмієнко — не провідниця... Я не повинен був вам цього казати, але просто... маю до вас симпатію...

— Ви хочете, щоб я вас захистила від того Кучмієнка? Не видавала, коли що? Маленька змова?

— У мене був знайомий, який завжди позичав гроші й незмінно казав при цьому: "Хай це буде нашою маленькою таємницею". Я не дбаю про себе. Все, що мав сказати Кучмієнкові, вже сказав. Я про Петра Андрійовича.

Олексій Кирилович злякано вмовк. Анастасія не заохочувала його до подальшої розмови. Вони трохи постояли, спостерігаючи, як перехожі, порушуючи правила, перескакують на той бік вулиці під червоний сигнал світлофора. Мабуть, кожен з порушників шукав виправдання в тому, що на тім боці театр — незабаром мала починатися вистава, він не хотів запізнюватися, а світлофор занадто довго горів червоним. Люди завжди намагаються виправдати свої вчинки, навіть тоді, коли ніякого виправдання бути не може. Олексій Кирилович сам собі видався одним з тих, хто біжить на червоне світло. Мабуть, Анастасія вловила його настрій, вдала, ніби між ними не було перед цим нічого сказано, запропонувала:

— Може, вас підвезти? В мене машина.

— Ви водите машину?

— Намагаюся бути сучасною. Машина — спадок від батька.

— Спадок? А хіба?..

—. Ви подумаєте: от цинізм, у спадок зараховується лише машина. Насправді це не так. Я любила свого батька навіть більше, ніж люблю маму, 3 мамою ми якісь ніби чужі. А з батьком... Я була з ним завжди разом... Серед чоловіків. Так і виросла. Його товариші всі пройшли війну так само, як і він, але мені батько про війну не розповідав жодного разу. Вони розповідали про війну тільки один одному. Без кінця згадували, вже все знали один про одного, всі найцікавіші випадки й епізоди, але говорили знов і знов. А мені — жодного разу. Так ніби батько боявся, що я нічого не зможу зрозуміти...

— До речі, Петро Андрійович так само не любить розповідати, не вдається до спогадів перед такими, як ми з вами... Ми не втаємничені, чи що? А може, не хоче перекладати жахливий тягар спогадів ще й на наші плечі... Оберігає нас. Мабуть, старше покоління все таке... Власне, я стурбувався сьогодні, саме дбаючи про Петра Андрійовича... У нього зовсім недавно сталася страшна трагедія в житті, він ще й досі... Одне слово...

— Трагедія? Нічого не знаю. Щось мені натякав Совинський, але я не зрозуміла. Якась жінка. Екзотичне ім'я.

— Айгюль. Дружина академіка.

— Що з нею?

•— Вона загинула.

— Який жах,— прошепотіла Анастасія.— І я нічого не знала... Ще й мала нахабство думати про цього чоловіка бозна-що. Чому ви мене не попередили?

— Згодьтеся, що я не можу розповідати кожному відвідувачеві.

— Але ж я прийшла тоді лізти йому в душу! Одна річ — ділові візити, інша — коли отака собі журналісточка з пером до горла: згадуй, повертайся в минуле, хочеться тобі чи ні! А в людини в минулому суцільна рана! Боже, який жах! І яка я все-таки жорстоко-несправедлива! Ніколи мені не зрівнятися з вами, Олексію Кириловичу. Мабуть, ви самі зазнали великого горя, коли маєте таку душу, таке співчутливе серце.

— Що ви,— гаряче заперечив Олексій Кирилович,— я щасливий у всьому! Просто дивно щасливий чоловік. Я ж помічник. Нещасливі люди не можуть бути помічниками. Це особлива посада. Знаєте, я іноді думаю, що колись у кожної людини буде помічник. Навіть у самих помічників — теж помічники,— уявляєте?

— Ви милий,— Анастасія цмокнула його в щоку, придивилася, чи не лишила плями від губної помади,— таких людей, по-моєму, немає на світі. Ще немає. Може, колись будуть. Ви унікальна особистість. Якби ж то я могла бути такою! А я жорстока й самозакохана! Навіть не пробувала задуматися, яке життя в академіка Карналя, над чим б'ється його душа, відразу настроїлася до нього вороже, не могла простити зневаги навіть після тої ночі в поїзді — все одно він не став мені симпатичний! І до вашого вагона йти не хотіла. Якби він сам не став мене розшукувати, нізащо б не пішла... Але який жах! Ходить серед нас людина, живе з своїм болем, і помогти незмога. Ніщо не порятує. Кожному судилося зборювати власний біль, і навіть такий гордий, могутній розум безпомічний перед темною силою... Але тої ночі у вагоні... З глибини якого горя зачерпнув він доброти для нас з вами, Олексію Кириловичу, уявіть! І тепер хтось там загрожує, підповзає... Та плюньте! Коли треба, я ваша спільниця у всьому. Поміч від мене ніяка, але вважайте, що я ваша одноосібна армія!

— Виходить, я вже й полководець?

— А ви думали!

Вона сіла в свої "Жигулі", помахала Олексію Кириловичу рукою. Він ще мить постояв. Останні глядачі бігли до театру, їх перестрівали шукачі "зайвого квиточка", переслідували аж до високих дверей, вулиця гриміла машинами, тихо сяяли ртутні ліхтарі, повітря було м'яке, шовковисто-приємне. "Как прекрасен этот мир, посмотри. Как прекра-а-а-сен этот мир..." Олексій Кирилович тихо всміхнувся й зайшов до телефонної будки. Вкинув монетку, набрав номер, якийсь час слухав протяжні гудки. Телефон академіка Карналя не відповідав. Можна було йти до своєї малометражної квартирки, до своїх веселих хлопчиків — Вітька й Володьки.

12

Навіть пори року зміщуються до невпі-знання. Часто посеред аими зненацька видається сонячний день, потечуть струмки, заголубіє небо, пронизливо запахнуть бруньки дерев, у повітрі мов;би розіллється образ весни, і вже не знаєш, чи ще зима, а чи настає весна; а то рання осінь ударить приморозками, дихне загрозливо й похмуро, і знов дивуєшся, але тепер уже злякано щулячись, готовий наставити руки, аби не пустити передчасної холоднечі.