Рідні діти - Іваненко Оксана

Тільки Марина Петрівна не дозволяє, і ви їй не кажіть.

— А чом ти кажеш мені "ви"? — всміхається мама.

— Я ще не звикла,— ніяковіє Світланка і чомусь смутніє.

— Там дуже хороші дитячі будинки, в Ленінграді,— каже мати,— і згодом ми зможемо Тоню перевести туди.

Світланка не відповідає нічого.

— Ну, розкажи ж мені ще що-небудь,— просить мати.

Але Світланка вже не знає, про що розказувати. Саме заходять Марина Петрівна з Тонею.

— Прошу вас, ходімте перекусите до обіду. Світланочко, запрошуй маму до їдальні, а потім відпочинете з дороги.

— Тоню, можна тебе на хвилину? — раптом просунулася в двері голова Каті.

— Тоня з нами! — схопила Тоню за руку Світланка.

— Я зараз прибіжу! — кинула їй Тоня і, не дивлячися в очі, побігла до Каті.

Каті потрібно було негайно оформити стінгазету. А Ася і Льоня хворі, і Надя — усі художники як змовилися.

— Ну, нівгодинки, Тосько, добре? А то я не встигну уроки вивчити. Потім чергова Ліна Павлівна попросила допомогти купати малят.

Потім треба було вчити уроки!

Світланці дозволили не вчити. Але вона теж сіла.

— Я завтра ще піду в школу,— сказала вона,— і, може, мене викличуть. Я швидко вивчу, поки... мама спочиватиме...

І вона сиділа, як завжди, поряд з Тонею і старанно переписувала вправи з граматики, потім розв'язувала задачки. Інколи поглядала на Тоню сумними очицями і нічого не казала. Тоді Тоня, бачачи, як вона мучиться, сказала сама тихо:

— Ти не сердишся, що я не поїду в Ленінград? Я не хочу в чужий будинок.

І тоді вони обидві заплакали. Але підійшла Леночка і сказала спокійно, хоч сама трохи не заплакала:

— Ну, от дурненькі! Ви ж листуватиметесь, і ми всі з екскурсією поїдемо до Ленінграда і приїдемо до Світланки в гості.

Але всі, навіть хлопці, розуміли, що обом подругам дуже сумно і ця гостя не принесла їм радості, як усі матері, що приїздили за знайденими дітьми.

Другого дня стало трохи спокійніше, хоч Світланка була або незвично серйозною, або розгубленою. Лена, Катя, Марина Петрівна і Маша з Ліною Павлівною догадувалися, як насправді їй сумно і що вона лише стримує себе.

Правда, другого дня увечері "мама Зося" із Світланкою, Тонею, Зіною і Надею їздили до міста. Дівчатка показували їй Київ, і всі трохи розвеселилися.

Але третього дня несподівано знайома нам моторна поштарочка принесла телеграму на ім'я Світланчиної матері. Та страшенно злякалася. Щось із Світиком, майнуло в голові, або з чоловіком. Але те, що вона прочитала, водночас і заспокоїло, і приголомшило її. Вона прочитала: "Привозь обох дівчаток. Одержав персональну пенсію. Цілую дочок. Тато".

Коло неї з'юрбилися зацікавлені діти — Світланка, Тоня, Катя, Лена, Зіна, Ася, Льоня, Баня.

— Що трапилося? — спитала стурбована Леночка.

— Ні, нічого. Чоловік пише, щоб і Тоню привезти. Поїдеш, Тонечко, з нами? Тато кличе. І вона прочитала: "Привозь обох дівчаток. Цілую дочок. Тато".

Тоня поглянула на благальні очі Світланки, на ясні і строгі очі Каті, рідні, ласкаві очі Леночки, на схвильовану Машу, Ліну Павлівну, всіх дітей, на Марину Петрівну,— похитала головою і повторила те, що сказала вчора, тільки голосно і зовсім спокійно:

— Ні, я дома лишуся,— і додала: — Я вам писатиму — і Світланці... і татові.

Їй на одну мить здалося, що справді там, далеко, — її тато. В усякому разі, вона вважатиме його своїм татом!

І всім одразу стало легко, і навіть Катя, яка весь час суворо поглядала па Світланчину матір, раптом усміхнулася і сказала:

— Ми приїдемо влітку, шефи обіцяли таку екскурсію відмінникам!

— Я приїду обов'язково! Я так старатимуся, щоб і мене взяли, — сказала Тоня Світланці, взявши її за руку.

Два дні, які ще прожила в будинку "мама Зося", були вже зовсім спокійні. Тепер, навпаки, всі намагалися розважити і чимось догодити Світланці. І Катя з Леною навіть призналися одна одній, що вони непевні, як там буде Світланці, але Ліна Павлівна їх заспокоїла:

— Видно, батько дуже хороша, чула людина. Та й до матері Світланка звикне, у них у обох легка вдача, це Тоня найменшу дрібницю переживала б.

— Хоч би швидше листа від неї одержати, як їй там буде,— сказала Лена.

На вокзал пішли проводжати Ліна Павлівна, Лена, Катя, Тоня, Зіночка і Надя, і там, звичайно, не обійшлося без сліз! Зіночка і Надя несли по черзі довгу коробку. Це дівчата подарували Світланці свою улюблену ляльку Ясочку.

— Поглянеш на неї і нас згадаєш! — сказала Зіночка. Світланка хлипала і не випускала з руки Тонину руку, але старші

намагалися її розвеселити, вони жартували, сміялися до речі і не до речі.

— А тепер швидше додому! — сказала Катя, коли поїзд рушив. — А то ж у нас сьогодні на піонерському зборі зустріч з краснодонцем Жорою Арутюнянцем. Маша наказала, щоб не спізнювалися!

Катя

Господинею в саду була Катя.

Так відчували всі діти. І не тільки тому, що вона була вже другий рік головою гуртка юних мічурінців і членом ради піонерської дружини. Може, її тому й обрали на такі відповідальні пости, що вона була справжньою хазяйкою цього молодого нового саду.

Її дуже поважали всі діти, її навіть трохи побоювалися, бо вона була справедлива і пряма аж до суворості. Лагідна Леночка Лебединська завжди хотіла знайти якісь пом'якшуючі обставини для всіх, завжди заступалася перед Мариною Петрівною то за одного, то за іншого порушника дисципліни чи навіть просто ледаря. Адже і такі були — у великій родині не без цього! А Катя була невмолима і до себе, і до інших. Взявшись до якоїсь справи, вона вже не кидала її, поки не доводила до ладу. Вона, наприклад, взялася підтягти Бориса. Оцей ще Борис! Він взагалі був з лінощами, а після санаторію зовсім відбився від рук і тягнув назад показники всього будинку в школі. Всім дітям було соромно! На раді піонерської дружини доручили Каті йому допомогти, і в які шори вона його забрала!

Вона вчила його сумлінно й строго і навіть напередодні контрольної в його класі сама не пішла із старшими дітьми до театру, як її не умовляли піти і Марина Петрівна, і Ліна Павлівна.

— Я з ним усе мушу повторити,— твердо сказала Катя. — Навіщо я тоді цілий місяць морочилася?

— Я повторю з ним,— сказала Ліна Павлівна.

— Ні,— похитала головою Катя. — Це мені доручено, і я мушу довести до кінця. Адже я знаю всі його слабкі місця і всі його хитрощі. Коли я піду сьогодні в театр, а він завтра принесе двійку, я собі місця не знайду.

Льоні, Асі, Лені й іншим дівчаткам і хлопцям було дуже шкода, що не йде Катя, але вони знали — слово Каті непохитне. Як же можна було не поважати і не слухати таку подругу?

Важко сказати, хто був її найближчим другом. Вона була в добрих взаєминах взагалі з усіма дітьми, навіть з меншими — Тонею, Зіночкою,. але, можливо, найдужче вона дружила з Льонею Лебединським і з німим Ванею великим, та ще з тими дівчатками з Ленінграда, яким уперше написала листа.

Інколи вона сідала десь у куточку і писала, писала, забувши про все на світі. Мабуть, з ними вона була найодвертішою.

Її ніколи не бачили ні сумною, ні особливо веселою, але завжди заклопотаною. Справді, у неї ж було багато справ, крім шкільних уроків. Головне, садок.

Коли діти тільки-но приїхали, за дитбудинком було лише велике порожнє подвір'я.

— Отут у нас буде сад,— сказала тоді Марина Петрівна.

На багато гектарів коло них простягся сад Академії наук, їх розділяв лише невеличкий паркан, і якось працівники саду помітили, що діти стоять під парканом і дивляться в їхній сад.

Невеличкий, підстаркуватий вже чоловік, з чорними звислими вусиками, які надавали йому дуже затишного вигляду, набрав повні жмені слив і підніс їм.

— Нате, дітки.

Але діти вмить розбіглися. Може б, хто з малих і взяв, але старша дівчинка з темними сірими очима і темно-русявим волоссям строго глянула на інших, ніби заборонила брати.

"Вони гадають,— подумала Катя, а то була вона,— що нас сливи і яблука спокушали. Мені просто на сад приємно було дивитися".

Невисокий чоловік з вусиками — професор-академік, як потім виявилося, замислено поглянув дітям услід,— які вони були ще тоді худі й бліді! — почухав зовсім не по-професорськи потилицю і сказав своїм співробітникам:

— А чого нам їх не пустити до саду? Коли вони там і з'їдять якесь яблучко чи грушу, хіба нам збитки від того будуть? Адже діти...

І він того ж дня послав одного із своїх помічників на переговори до Марини Петрівни.

Після того Марина Петрівна зібрала дітей і сказала їм:

— Вам дозволяють гуляти в Академічному саду, а за це ви допоможете зібрати фрукти. Ви розумієте, як вам довіряють? Це велика честь нашому будинку. І я певна, що ви не підведете і, коли збиратимете фрукти, мені не доведеться за вас червоніти.

Їй таки довелося почервоніти, та не від сорому, а від задоволення. Працівники саду гостинно зустріли дітей, а професор Петро Петрович, дивлячись чомусь убік, ніби йому було ніяково, сказав:

— Їжте, дітлашня, скільки хочете. Бачите, який урожай, а вам поправлятися треба.

Але та сама русява дівчинка глянула багатозначно на всіх, особливо на Бориса і на Ілька, відповіла:

— Дякуємо. Ми прийшли вам допомагати, а не їсти.

Ну, невідомо, ручитися не можна, як хто поводився, але працювали сумлінно — підбирали падалицю, згрібали і палили листя. Це було так весело і цікаво — працювати всім разом. А Катя весь час розпитувала Петра Петровича про все, що воно й до чого.

"На дорогу" (перебігти з хвіртки у хвіртку) їм усім все-таки поклали в кишені яблук, а після кількох днів роботи сторож саду привіз до дитбудинку на тачці три великі плетені кошики яблук, груш і слив.

— Це зароблено на трудодні, прекрасно працювали! — розвівши руками, серйозно пояснив Петро Петрович,— мовляв, хоч-не-хоч, а розплачуватися треба!

Марина Петрівна розцвіла в усмішці.

— Ми беремо шефство над вашим садком,— продовжував професор. — Як це можна, щоб таке гарне місце гуляло! Це просто злочин. Вирішили виділити для вас саджанців, даємо бульби багаторічних квітів,— хай діти привчаються ростити дерева і квіти. Пам'ятаєте, як Чехов сказав, Антон Павлович, устами одного з своїх героїв: "Коли я саджу берізку і потім бачу, як вона зеленіє і гойдається від вітру, душа моя сповнюється гордістю".

Катя підійшла ближче і уважно слухала, дивлячись на професора,— як він гарно говорить!

Професор захопився своєю улюбленою темою.

— А про квіти ви знаєте,— він звертався вже до дітей — Каті, Льоні, Асі і, забувши про їхні роки, говорив, як з дорослими: — Зараз нам доручили розробити велике положення — це буде постанова самої Ради Міністрів.