Рідні діти - Іваненко Оксана

Подумайте, Рада Міністрів схвалить постанову про впровадження квітів у побут людей! От! — Він підняв палець угору. — Аякже! Ми йдемо до комунізму — наше життя мусить бути красивим, благородним, і це все можливо, це все в наших руках! Правда? — Він поклав руку на плече захопленої його словами Каті. —Ми з вами мусимо зробити прекрасний сад!..

Прекрасний сад!

Другого дня цілий вечір Катя і Льоня сиділи і малювали план прекрасного майбутнього саду, бо Петро Петрович пообіцяв прийти і разом з ними все розробити, а вони хотіли підготуватися до його приходу.

— Оце буде алея,— пояснювала потім йому, трохи хвилюючись, Катя, — отут, навколо піонерської лінійки, можна посадити порічки, агрус і малину. Отут вишні і сливи, а яблуні на цьому кутку, правда? Клумби з квітами мусять бути скрізь, а на лінійці, навколо щогли з прапором, найголовніша — як зірка, правда? А отут, за яблунями,— Катя трошки почервоніла,— отут ми посадимо тютюн.

— Тютюн? — здивувався Петро Петрович. — Навіщо?

— А він вечорами так добре пахне,— тихо пояснила Катя.— І потім ми зріжемо листя, і у нас буде власний тютюн,— сказала вона зовсім розгублено. — Я вмію складати папуші.

— Хіба у вас палять цигарки? — засміявся Петро Петрович. Але Катя вже опанувала себе.

— Ні, — засміялася й вона. — Ми подаруємо його дорослим. Ну, в госпіталь... Ну, нашим шефам... Хіба це погано?

Петра Петровича навіть зворушила ця дівчинка з таким розумним щирим обличчям,— і він не тільки погодився, але й палко підтримав її бажання посадити тютюн.

Він вніс кілька поправок до плану.

— Дубки треба тут посадити між кущами, щоб затінок кущів беріг деревця від сонця й спеки. А потім, навпаки, дубки оберігатимуть ягоди. А от яблуні на хорошому місці. Лінійку треба трошки посунути, щоб не так близько до альтанки. А загалом добре! Ходімо розміряємо.

Вони ходили порожнім подвір'ям — Петро Петрович, Катя, Льоня, Ася, Тоня й інші діти — і вже бачили майбутній сад.

Катя весь вільний час від занять віддавала цьому саду. Вона читала книжки, які давав їй Петро Петрович, вона виписувала з журналів усе, що стосується розведення квітів, плодових дерев, і тоді ж заснували гурток юних мічурінців, а її обрали головою.

Гаряча робота почалась навесні.

Вона нікому про це не казала, але вона мріяла, щоб цей сад хоч трошки нагадував той далекий колишній їхній сад біля школи, який насадив її батько. Вона згадувала — і там багато хлопчиків і дівчаток — школярів працювали коло саду.

Вона ніколи про це не казала. Може, вона й не пам'ятала добре, як там було, але їй так хотілося, щоб і тут швидше стало рясно-рясно, зелено-зелено. Щоб швидше високо-високо виросли каштани і тополі і щоб молоді дубки, які вона посадила з Льонею і Ванею, були швидше кремезними дядьками-дубами, а яблуні і груші щоб аж гнули свої віти від великих наливних плодів.

...І щоб було багато-багато квітів...

"Квіти розцвітають — це земля всміхається", — співала колись мама. І яких тільки веселих усмішок не було в тому саду біля школи! І троянди, і маки, і білі лілеї, і безліч різноманітних пишних жоржин.

З ранньої весни до пізньої осені школа була наче у великому букеті. І вона, Катя, завжди бігала в вінку, і мама вплітала квіти в коси.

— Мавки мої, лісовички! — сміявся тато.

Перше літо яблуні, груші, дубки, посаджені дітьми в саду дитбудинку, були ще тоненькими, слабенькими прутиками. Це були ще "де-рева-діти", як сказала Тоня, а Світланка додала: "Вони ще в групі малят".

Але ж першої весни було посіяно і посаджено безліч квітів. З якою радістю бігли всі діти в сад, їхній власний сад! Кожна ланка мала свою клумбу, навіть дошкільники, малята, як їх усі звали, копирсалися в землі під доглядом старших дітей і виховательок.

І з першим теплом всі квіти почали цвісти по черзі — весняні, літні, осінні.

Дивно! Оці всі роки Катя ніколи не згадувала ні садка, ні квітів у ньому.

А тепер кожна квітка, що розпускалася на клумбі, нагадувала їй далеке дитинство.

— Ти пам'ятаєш Ясика? — несподівано спитала вона Льоню, дивлячись на малят, які копалися на своїй грядці. — Він був з нами в Аушвіці.

Ваня закивав головою, а Льоня спитав:

— Спочатку з бабусею, а потім сам?

— Еге, маленький, синьоокий такий. Куди він зник? Так ніхто й не знає...

— Ганс, якого бачила Ліна Павлівна,— пам'ятаєш, вона розказувала Галині Олексіївні,— може, то й був Ясик?

— А чого ти згадала його?

— Вони жили, давно, що до війни, поряд з нами. Його мама, тьотя Оля, була маминою подругою. Ясик завжди лазив у нашому садку... І тоді ж не тільки Ясик зник, а ще багато малих дітей. Ти ж знаєш, Галина Олексіївна зустрілася з тьотею Олею на Уралі. Тьотя Оля тяжко поранена. Вона й зараз лежить в санаторії під Москвою. Її розшукали. А дядя Гриша, її чоловік, загинув.

— Ти писала їй? — спитав Льоня.

— Ні. Ми вирішили, поки не знайдуть Ясика, щоб я їй не писала. Катя замислилась.

— Ми дуже були близькі, наші сім'ї... — продовжувала вона після кількох хвилин мовчання. — Коли я народилася, тато посадив ялинку, а коли Ясик — ясенок. Ялинка була вже величенька. Але ж вони згоріли, і ялинка, і ясенок, коли згоріло все село. Я б так хотіла, щоб Ясик був живий. Щоб його врятували, як і нас... Щоб ми колись зустрілися...

— Ви б могли і не пізнати одне одного. Може, це справді йому і ім'я змінили, і прізвище.

Раптом Ваня щось почав показувати на землю, потім на деревця, щось мичав, розводив руками, хвилювався. Катя уважно поглянула на нього.

— Він помер? Ти думаєш, він помер і його закопали? — спитала вона.

Але Ваня хитав головою і показував руками, як саджають дерево.

— Посадити дерево на пам'ять про Ясика? — спитала Катя. І Ваня закивав — мовляв, так, так, посадити дерево.

— І коли воно прийметься — значить, він живий,— сказала багатозначно Катя. — Тільки нікому не кажіть, хлопці, гаразд? Ми посадимо тут ясенок.

Вони посадили за "тютюновими плантаціями" маленький ясенок не в ту пору, коли садили дерева, і нікому про це не сказавши.

"Тютюновими плантаціями" Катя і хлопці гордо називали невеличку грядку з тютюном. Льоня посадив там ще ялинку. Він не сказав, чому саме ялинку. Катя спочатку почервоніла, але потім сказала, бо вона вміла сказати все прямо в очі.

— Тоді треба не тільки ялинку, а ще й твоє і Ванине дерева. Я б хотіла клен і дуб — коли вони всі виростуть, це буде дуже красиво.

Отак, під секретом від усіх, вони посадили ці чотири незаплановані деревця в кінці саду над яром, і на їхню велику радість деревця прийнялися.

Льоня вчився, як і Катя, відмінно з усіх предметів. Нічого дивного не було в тому, що коли для їхнього будинку дали одне місце в школі з англійською мовою навчання, Марина Петрівна і всі педагоги одразу подумали про Льоню. Школа теж дала прекрасну характеристику. А сам Льоня ніяк не міг вирішити — радіти йому чи ні. Він шукав очима погляду Каті — як вона ставиться до цього. Звичайно, він був гордий, що вибір упав на нього.

— Він буде дипломатом,— сказала Ліна Павлівна, — їздитиме на міжнародні асамблеї і там виступатиме проти англо-американських паліїв війни.

— Справді? — серйозно спитала Зіна. — Ой Льонечко, який ти розумний!..

Усі розсміялися, а Катя сказала:

— Ні, правда, це дуже-дуже цікаво. Я певна, що ти добре вчитимешся, знатимеш мови і підеш на дипломатичний.

Льоня зрадів, але водночас з легким докором глянув на неї. Невже Каті зовсім байдуже, чи лишиться він у будинку, чи буде в іншому місці? А Катя спокійно, як завжди, сказала при всіх:

— Мені, звичайно, сумно буде без тебе, я звикла з тобою скрізь разом працювати. Ти обов'язково приходь щонеділі. Не забувай нас там, у своїй школі.

Дуже сумував Ваня великий і тепер не відходив від Каті. Його вчила окремо Ліна Павлівна. Вона водила його і до лікаря логопеда, і в школу глухонімих, але ж він не був глухий! І лікар логопед нічим не допоміг — Ваня не розмовляв. Найкраще його розуміли Ліна Павлівна і Катя. Катя терпляче, як ніхто з дітей, розмовляла з ним. Вона розказувала йому все те, що вчили в школі, диктувала ті самі диктанти, і Ваня писав і розв'язував задачки не гірше за інших.

Так, Катя була Завжди зайнята, і їй не треба було нагадувати — зробити те або те. На неї можна було покластися, бо до всього вона ставилася свідомо і відповідально. Про це знали і діти, і вихователі.

Перед святами вона разом з усіма старшими піонерами була заклопотана найдужче.

А найбільш перед Новим роком. Перед ялинкою.

Засідання ради піонерської дружини було строго закритим. Присутні були Марина Петрівна, Ліна Павлівна, а порядкувала всім Машенька.

— Дамо слово для інформації Марині Петрівні,— сказала голова ради дружини Ася.

— Діти, — почала Марина Петрівна. — Цього року шефи виділили нам спеціальні кошти, щоб ми влаштували велике веселе свято. Ми задоволені вашими успіхами в школі і хочемо, щоб канікули ви провели якнайкраще. Ми подбаємо про те, щоб ви відвідували під час канікул театри, кіно, буде зустріч з письменниками, з двічі Героєм Радянського Союзу Сидором Артемовичем Ковпаком.

— Ой,— зойкнули дівчата.

— От здорово! — вигукнули захоплені хлопці.

— Але ми мусимо добре обміркувати,— продовжувала Марина Петрівна,— як ми влаштуємо ялинку, яка у нас буде вистава. От про це я й прошу сьогодні докладно поговорити.

— Хто бере слово? — спитала солідно Ася. Майже всі підняли руки.

— Ну, я буду всім по черзі давати,— вирішила Ася. — Ти, Валю.

— Щоб старші діти самі прикрасили ялинку, і нікого в залу не пускати, аж поки засвітимо.

Хоч це було висловлено не дуже складно, але всім подобалося.

— З школи учителів і дітей запросити в гості!

— Вивчити новорічні вірші!

— Приготувати малятам подарунки!

Усе записували, кожне дрібне зауваження. Але ось дійшла черга до Каті.

— Я пропоную,— сказала вона,— щоб усі діти, навіть малята і всі хлопці, які завжди уникають того, взяли участь у виставі. Щоб це вийшов справжній новорічний карнавал, щоб усі були в карнавальних вбраннях, і тоді всім буде весело.

— А як же малята виступатимуть разом із старшими? — спитала Валя.

— Під ногами тільки плутатимуться,— зауважив Ілько.

— Ні, ні, хай і малята! — підтримала Леночка. — Ти, Катю, напевне, вже щось надумала.

— Я справді дещо придумала, може й не так, але ви поправите.