Женя і Синько - Близнець Віктор

Ні, ви тільки уявіть собі: дід тонесенько нарізав хліба, а тоді — знов тоненько — намазував його маслом, а зверху клав кружечки ковбаси, а тоді ще хліб і ще ковбаси або голландського сиру. Чуєте? Збожеволіти можна! І ці делікатеси Бен роздавав кому? Панченкові і Родьці Зінчуку! На своїх харчах, можна сказати, вигодував донощиків і зрадників. Так, зрадників, бо тепер, після розвалу Бенової армії, вони перекинулися до запеклого суперника, до отамана з сусіднього двору — заїкуватого курця й гітаріста Шурика, до того самого Шурика, з ким Бен вів постійні війни. З’їсти центнер бутербродів, лащитись, зазирати тоді у вічі, а потім зрадити — ні, на таке здатні лише духовні пігмеї! "Шкури!" — сказав презирливо Бен, чомусь зовсім забувши, що цей ярлик і на нього був повісив Кадуха. Таким нехитрим способом Бен зняв із себе мерзенне тавро і перекинув його на своїх дружків.

Зрадили…

Бен умирав у гордій самотності й бачив картину, якою він приголомшить не тільки свій двір, а й увесь Київ. Серед білого дня, коли найбільше збереться народу перед будинком, Бен вийде з парадного, хитаючись від голоду й страждань, стане під стіною, заплющить очі і прямо в груди націлить дуло автомата. Замруть люди, захолонуть. Не встигнуть навіть ойкнути…

А Бен спокійно (але так, щоб чули всі) скаже:

— Хай знають зрадники, як умирають герої!

І випустить чергу в груди. Зойк, гам, натовпи людей, похоронна процесія до Байкового кладовища, Цибулька йтиме й розмазуватиме сльози, а всі ті, що колись образили, обдурили чи оббрехали Бена, хай тепер терзаються і згоряють від сорому.

Тричі на день розстрілював себе Бен. А це неважко йому зробити, бо він строчив собі в груди, не встаючи з тахти, під джазову музику "Спідоли". А коли на вулиці зовсім темніло, самотньо виходив у двір, забивався у глухий куток, де стояли дитячі лавки й сірів розтовчений пісок. Там, невидимий для світу, Бен сідав, прислухався до гулу величезного міста і думав про те, який неосяжний світ, населений лісами, тиграми, ягуарами, індійцями; і в цьому світі крізь тундри, пустелі й савани пробиваються напівдикі племена, і їм не стачає справжнього вождя, полководця, який сидить тут, на дитячому майданчику, всіма забутий і покинутий, майже при смерті.

В стані крайнього виснаження й душевного занепаду і знайшла його Женя Цибулько. — Бен сидів у темряві сам, зігнувшись, і над похиленою головою, в траурі, дзвеніли комарі.

— Бен, — сказала Женя, — Йди до нас. Мама кличе.

— Чого?

— Не знаю. Послала, щоб я знайшла тебе.

Женя знала, чого мати кличе Бена, але промовчала, та й взагалі намагалась говорити якомога спокійним і байдужішим тоном. Мовляв, мене послано, от я й кличу тебе.

Бен тяжко й скорбно зітхнув, тим самим ніби промовив: "Ходять тут усякі! Не дають людині спокійно і вмерти". А проте встав і, оглядаючись по двору (чи нема близько нікого, бо неприємно йти під конвоєм жіноцтва), поплівся за Женею.

А незабаром на кухні Цибульків можна було побачити сцену: Бен уплітав уже другу тарілку гарячого супу, лице у нього розпалилось, чуб звисав над очима й прилипав до спітнілих скронь. А за спиною Бена стояла Галина Степанівна, вона з жалем і якимсь острахом дивилась на Бена, на його розтріпаний змокрілий чуб, на темні патьоки по щоках, на поламані генеральські погони, дротом прикручені до теніски. Мати доливала супу, підкладала хліба й поглядала на чоловіка: "Що це за батьки, га? Кинути дитину напризволяще і поїхати — та у мене б серце розірвалося!" Цибулько спирався плечем на одвірок, хмурився, кінчиками пальців поправляв окуляри: він розумів жінчин гнів, але розумів, на жаль, і те, що хлопця можна нагоду-вату супом, а от що зробиш з батьками?..

А в Жені були свої міркування: ну, скільки можна з цими погонами, з шаблями, пістолями? Цяцьки! Аби щось серйозніше (шостий же клас!). Коли б у неї був старший брат, щоб разом… ось літом поїхати в Пущу… І тут щось таке несподіване спало їй на думку, що Женя застигла, швидко закліпала очима, сама не повірила собі. А потім з гострим напруженням, з хвилюванням подивилась на Бена: чи можливе таке… щоб з ним, з Беном, поїхати на озеро в Пущу-Водицю?

Бен і не підозрював, які думки схрещувались над його нечесаною головою. Зараз він нічого не бачив, крім тарілки з димком гарячої пари та скибочок пахучого хліба.

Вже через силу доїдав суп з фрикадельками.

Все повільніше й повільніше тягав ложку, очі його заволокло туманцем, сизою млостю, голова схилилась нижче, тіло розм’якло, розслабилось. І ось, цюкнувши ложкою по столу, Бен поклав чуба на лікоть, глибоко замислився, і в кухні почули мирне тоненьке сопіння.

— Диви, — тихо проказала Галина Степанівна. — Заснув. Намучився бідний.

Удвох із батьком вони обережно взяли Бена попід руки (а він був тяжкенький, наче зовсім і не схуд) і, волочачи його ногами по долівці, потягли в кімнату, вклали на диван. А мати підсунула під голову м’якеньку подушку.

Бен заплямкав губами, повернувся до стіни. І, підім’явши під себе генеральські еполети, солодко заснув.

А Женя постояла, ще якусь мить з доброю, трохи спантеличеною усмішкою покліпала на Бена і подумала: їй давно здавалось — так воно й буде… Сваряться, сваряться люди в класі, в дворі, а як трапиться біда — то разом…

АВІАКВИТОК НА МАНЬКІВКУ

Якось раптово — без телеграми, без попередження — приїхали Кущолоби і забрали Бена. Ні, не з собою забрали, а взяли його від Цибульків та й відправили у піонерський табір.

Жаль. Збирались вони вдвох на озера. Це мама, наче телепат, одразу вгадала Женині думки (і навіть не думки, а перші неясні й невиразні напівбажання). "Чого б вам, — сказала Галина Степанівна за сніданком, поглядаючи разом на Женю і Бена, — чого б вам не поїхати в Пущу-Водицю? Канікули! Тепло! Візьмете там човна та й покатаєтесь. Женю одну страшно пускати".

Бен, що супився і ховав очі від Цибульків, коли почув слово "страшно", випростав плечі й твердо глянув на Галину Степанівну: "Зі мною — хоч в джунглі. Закон! Ніхто й пальцем не зачепить!" (Бен сидів помитий, причесаний, у жовтій тенісці і, видно, соромився такої парадності й чистоти).

Все так просто й швидко владналося: "Поїдемо!" І от нагрянули Кущолоби. Наче не могли вони ще днів зо два помандрувати по Карпатах!

Забрали Бена. Жаль. Порадились, поміркували Цибульки і винесли сімейну ухвалу: поки їм, батькам, дадуть відпустки, хай Женя летить у село до баби і там перебуде місяць чи півтора.

Отже — в село. Завтра о десятій годині.

Квиток на літак лежав на тумбі коло дзеркала, і Женя мало не щохвилини підходила туди, розгортала квиток і з тривогою перевіряла: чи таки точно, що завтра і що саме на десяту годину?

Знала, що точно, але через якусь мить знову підбігала до тумби.

Вона хвилювалася перед від’їздом і не уявляла собі, де зараз Бен і що він робить. А висланий із Києва Бен сидів на околиці міста в піонерському таборі, сидів, заховавшись у кущах бузку, і через віконце в паркані поглядав на безлюдну дорогу в лісі, на нерухомі сосни, на порожнє застигле небо. І бачив перед собою зовсім іншу картину, повну руху й динаміки: моторний човен на крилах, швидкість — ніякій акулі не догнати, і летять вони озером удвох — Бен і трохи перелякана Цибулька.

Бен каже їй: "Ну що? Законно? Тримайся міцніше!" — і робить крутий віраж у воді. Словом, через тиждень Бен утік з табору і таємно прибув до Києва (пішки, в кабіні бульдозера, бо не було й копійки в кишені). Прибув — і така страшна несподіванка: спізнився! Поїхала Цибулька в село! Хіба не комедія! Як не щастить людині, то не щастить у всьому!

Під конвоєм діда знову відправили Бена в табір…

Аби ж знала Женя, що так станеться, хіба б вона поїхала у Маньківку! Ні про що не здогадуючись, дівчина збиралась в дорогу.

На підлозі стояв уже спакований світло-сірий дерматиновий чемоданчик. І його доводилось щохвилини шарпати — розстібати й застібати. Бо з кухні входила мати, якась заклопотана й розгублена, й приносила новий подарунок:

— Передай ще косинки. Бабі Паші. Вона любить білі косинки, та й добре їй буде на сонці поратись.

Йшла на кухню, а незабаром несла щось нове:

— Оце лавровий лист, а це чорний перець, а це пачка какао. Там у селі пригодиться.

(Тим часом Бен проламував у паркані дошку — на майбутнє, щоб у слушний момент, коли спатиме табір, чкурнути назад у Київ).

А мати несла в кімнату щось більшеньке:

— Забула. Племінничку Вовці гостинець. Твої шаровари. Ти й не носила їх, малі купили.

— О, треба ж Клаві щось, двоюрідній сестрі. Оці сережки від мене передай, вона любить, щоб на неї дивились, і всяку всячину на себе вішає.

Чемоданчик розпух, туди більше нічого не лізло. І мама пакувала ще й сітку, а Женя бурчала, що їй важко буде з цими вузлами тягтись до села. (А Бен порізав руку об іржавий цвях у паркані і, лаючись, злизував кров із рани).

Нарешті все, здається, зібрано в дорогу. І Галина Степанівна біжить на роботу (бо й так відпросилась на годинку, щоб зібрати дочку в село), а Женя залишається дома. Сама.

Одна на всю квартиру. А може, і на весь будинок. Літом місто перекочовує на Дніпро. І Бенова армія розлетілася хто куди — по таборах, по селах до родичів.

Тихо в кімнаті.

Женя сідає за свій шкільний столик. Поряд — відчинене вікно на вулицю, сонце гріє їй в спину, горобці постукують дзьобами по бляшаному карнизу. Завтра о десятій — прямо в космос. Тобто в Маньківку. Прощай, шкільний столик. І ти, сварливе ліжко, і ти, серйозна боката шафа, — прощайте. На місяць, а може, й на більше. Тисну вам лапи. А тепер мовчіть і не тривожте хазяйку. Женя стомилась. Знаєте, яке збирання в дорогу: те візьми, те передай, те перекажи обов’язково — у батьків через кожну хату в Маньківці родичі. (А крім того — якийсь неспокій на серці. Можливо тому, що десь хтось порізав собі руку, і вам — навіть через далеку відстань — передається людський біль). Словом, навешталась Женя сьогодні. В голові — чай. Хочеться посидіти просто так, заплющивши очі, й тілом прислухатися, як ласкаво горнеться до тебе сонце. Тепло, сонно, зморює тиша. І не відчуваєш, що боса нога сама тягнеться до підлоги, до нагрітого паркету. Ще весною професор сказав: "Ходіть, Євгенціє, боса! Хоч дома ходіть. Щодня! Категорично вам раджу".