Руфін і Прісцілла - Леся Українка

Мовчиш? Не гідна я твоєї мови?

Суди мене!.. Клени мене!.. Картай,

та не мовчи… Ти християнин?..

Правда?

Чому мовчиш? Чи я для тебе вмерла?

(Зривається, хапає Руфіна за руку. Але опускається на коліна, тремтячи від слабості і крайньої стурбованості.)

Руфін

(підводить її і підтримує, вона з риданням притуляється до нього)

Не рвися, люба, так. Не муч мене.

Я все б тобі сказав, але боюся,

що ти не зрозумієш.

Прісцілла

(трохи вгамувавшись. В голосі лагідний докір і наче неповна притомність)

Як? Прісцілла

свого Руфіна вже не зрозуміє?

Уже їй, значить, голову відтято?

Але ж вона почує й з того світу

і зрозуміє все!

Руфін

(притуляється до колони, що посеред тюрми, не випускаючи Прісцілли з своїх обіймів)

Так, зрозуміє.

Я тямлю се. Тепер так близько б’ється

коло мого се вірне, щире серце,

нема між нами всіх тих рабських душ,

заляканих сумлінь і темних мислей,

скалічених гординь.

Прісцілла

Ти не суди їх.

Вони спокутують свої всі вади,

сконавши в лютих муках за Христа.

Руфін

І я сконаю, тим-то саме час

мої всі вади розсудити щиро.

Скажу тобі: я справді гріх вчинив.

Я одурити хтів

Прісцілла здригається, мов ножем діткнута.

але не їх, і не тебе…

Прісцілла

Кого ж?

Руфін

Себе, Прісцілло.

Прісцілла

Як?

Руфін

У мене в серці віри не було.

Я розумом хотів до вас пристати,

бо марилось мені: новая віра

врятує, може, Рим. Ся марна мрія

спалахнула була, немов зірниця,

в ту незабутню ніч, отам в садку,

серед руйновища богів колишніх…

В темниці тут я довго мучив душу,

щоб нахилить її під ваші ярма!

Та не гнучка вона. Таки чужі

мені сі люди, їх думки і речі.

Прісцілла

Був час, коли й мене вражала прикро

недосконалість братня, але згодом

навчилась я, що все те марна одіж,

а вічний дух від неї буде вільний,

покинувши сю землю.

Руфін

Якщо дух

у вас те саме значить, що ідея,

то трудно вірить, щоб погану одіж

могла носить якась ідея гарна.

Тут душі деякі так нечепурно

убралися, що видержати тяжко

в сусідстві з ними. Але я терпів,

бо все ще жевріла якась надія.

Аж тут прийшов клієнт і покінчив

мою надію.

Прісцілла

Та хіба ж усі

такі, як той клієнт, умом убогий?

Адже ж і Люцій - християнин.

Руфін

Люцій

умів себе примусити до того,

до чого я себе не міг нагнути.

Він раз побачив марево в пустині

і думає, що то прийдешній Рим.

Прісцілла

Він говорив тобі про царство боже?

Так то ж не марево, то справжнє місто.

Руфін

Та хоч би й так. Воно мені чуже,

бо то столиця варварів духовних.

Те місто може навіть Римом зватись,

але мені про те байдуже. Ні,

мене болить, що Римом може зватись

така потвора…

Прісцілла

(упалим голосом)

Посади мене.

Руфін садовить її.

Як гірко се, що ти даремне згинеш!

Хто зна, за віщо й нащо. Так безвинно!

Руфін

Безвинно? Ні! Я знаю, за що гину.

Коли підданий цезарської влади

не служить цезарю - слугу такого

убити цезар мусить. Так ведеться.

Коли республіканець руки склавши

і мовчки терпить люту тиранію -

повинен смерті він. Се так по правді.

Довге мовчання.

Руфін

(після задуми, немов сам себе випитуючись)

Я ще не все сказав, не до кінця…

Прісцілла

Коли се боляче, то, може, годі…

Руфін

(мов сам до себе, думаючи вголос)

Чому я хтів упевнити себе,

що й я повинен так служити Риму,

як Люцій? Міг же бути й інший спосіб.

Чи се ж єдиний шлях? То ж скільки треба

тонких софізмів сплести, щоб вловити

у християнській невід римську душу.

Ні, я дурив себе… Се не для Риму…

Я тільки хтів, щоб римськеє сумління

не сперечалось… хтів його приспати…

Прісцілла

Навіщо ж се? Якби ти справді вірив,

було б за що боротися з собою,-

ти б виборов собі небесне царство.

Руфін

Собі? собі? Запевне, сеє слово

святе для християн, коли й Прісцілла

його поставила на чільнім місці.

Та я, бач, «ідолянин», я забув

про сії святощі…

Прісцілла

Руфіне, годі!

догадуюсь… і се мені так тяжко…

і… якось любо… я не знаю як…

мішаються всі почуття… так трудно…

аж розривається душа надвоє…

Руфіне!!

(В пориві підводиться і простягає до нього руки.)

Руфін

(притуляє її до себе і голубить)

Мучу я свою єдину…

свою голубку бідну… я ж так марив

їй дати радощі хоч наостанку.

І не спромігся! І не дав я ліків

своїй слабій, замученій дружині.

Ох, ся тверда душа! Упертий розум!

Чом я не міг зламати їх?

Прісцілла

(потроху заспокоюється, слухаючи його)

Ні, любий,

не треба їх ламати, та й не може

зламати людська воля те, що бог

створив незламним. Ти не знаєш бога,

але ж то він створив тебе. Я вірю,

що там, на небесах, де вічна правда

очам душі з’являється відкрито,

її збагне незламаний твій розум.

І ми тоді в одну зіллємось душу,

єдину, неподільну і щасливу.