Царська охота - Чемерис Валентин

Ми вимагаємо негайної денонсації Куликовської битви! Сьогодні так звані демократи очорнюють братнє іго і його керманичів, видатних ханів Батия, Чингіза та інших товаришів, в тім числі — й вірних ленінців! Ні, очорнювати наше минуле ми нікому не дозволимо! Руки геть від нашого іга! Не все в ігові було погане, було й хороше! Приміром, хан Батий допускався, на жаль, — будемо й ми об’єктивними — деяких окремих незначних, правда, помилок і прорахунків, часом бував крутим, але ж… Але ж він створив таку орду! Дякуючи їй, іго протрималося півтора століття. А ми, невдячні нащадки, не поставили жодного пам’ятника товаришу хану! Жодного колгоспу його імені у нас немає! У літературі, зокрема — історичній, суцільне очорнення миролюбивого політика й військового діяча, чиє найпередовіше на той час вчення стало добрим і надійним підмурівком для інтернаціонального марксистсько-ленінського вчення. Недарма ж наш народ називав монголо-татарську орду золотою! Зважте: не мідна, не бронзова, а — зо-ло-та-а!!! Ось як високо наш народ цінував орду Чингіза, Батия та їхніх послідовників, різних мамаїв! Це було наше багатство. І ми його втратили. Через свою політичну короткозорість та проїски демократів. Ще раз наголошую: ми мали Золоту Орду, а тепер що маємо? Якусь там незалежність — кому вона потрібна? Недаремно ж видатний голова всебілоруського колгоспу під протекторатом Москви сказав коротко і ясно про таку незалежність: "Ето чєпуха!" А ми на цю "чєпуху" проміняли Золоту Орду. Ось чому наше депутатське об’єднання поставило собі за мету ощасливити наш народ новим ігом. І тоді життя на Русі нарешті стане заможним і щасливим, а ковбаса — по два шістдесят…

— За кілограм?

— Беріть вище, за цілий центнер! Заодно скажу, що ми вже подали до президії НРНР проект заснування ордена дружби народів "Монголо-татарське іго — Золота Орда", яким будемо нагороджувати найвідоміших борців за дешеву ковбасу, тобто за "щастя" всіх трудящих.

Насамкінець товариш Чаклунєєв, схопившись, вискочив на підвіконня і в єдиному пориві, одностайно з усім інтернаціоналом крикнув:

— Увімкніть усі мікрофони! Ви чуєте мене, товаріщі жіріновські й зюганови! Дайош Золоту Орду руському народові — для повного щастя всіх трудящих!

БАЛАКЛАВА — МІСТО РИМСЬКОЇ СЛАВИ?

Як тільки до італійської столиці надійшли сенсаційні вісті з України про те, що в Балаклаві (до 1957 року місто Кримської області УРСР), нині — міський район Севастополя), співробітниками археологічної експедиції Національного заповідника "Херсонес Таврійський" віднайдено сліди перебування там римських легіонерів, муніципалітет Рима в повному складі зібрався на екстрене засідання.

Не дихаючи, майже позавмиравши, присутні слухали повідомлення 1-го найголовнішого і найвідповідальнішого радника:

— Цитую з української преси: "Якщо раніше вчені припускали, що на території Балаклави стояв римський військовий гарнізон, то тепер можна стверджувати, що тут протягом другої половини ІІ — першої половини ІІІ століття дислокувався досить численний римський гарнізон, а розкопаний храм Юпітера Доліхена був його святинею".

— Але ж це свідчить… свідчить, — закричав хтось фальцетом, — що Балаклава споконвіку була святою римською землею! Віват!..

— Цілком з вами погоджуюсь, — був на піднесенні 1-й найголовніший і найвідповідальніший радник. — Українські вчені при розкопці храму Юпітера Доліхена знайшли і переклали латинські написи, і вони все підтвердили. Як відомо з херсонеських декретів на честь Аврелія Кальпурнія та дружини його Павлини, що датується 174 роком, невдовзі перед тим до Херсонесу прибув римський прокуратор на чолі військового загону римлян, силами якого було ліквідовано загрозу Херсонесові під час Сарматської війни!

Слухаючи це повідомлення, всі, як і перше, перебували в шоковому стані. Довелося викликати пожежну команду, аби декого відливати водою.

— Отже, — схопився 2-й найголовніший і найвідповідальніший радник, — про що це свідчить? А про те, що…

— …Що Балаклава є містом римської слави! — вигукнув хтось із приведених до тями брандспойтами членів муніципалітету. — Римські легіонери захищали Балаклаву від сарматів та інших ворогів! Кров свою проливали там!

— Вони вкрили себе немеркнучою славою! — вигукнув …надцятий заступник найголовнішого радника. — Балаклава — це іконно римська земля! За єдіную і нєдєлімую Італію! Віват!..

В єдиному пориві, одноголосно й одностайно, на найбільшому в тих краях піднесенні, що дорівнює …надцяти децибелам (шум-гам найбільшого в світі міжнародного летовища), члени муніципалітету рівно о третій сорок п’ять нарешті прийняли історичне рішення: у світлі нових фактів, виконаних українськими археологами, оголосити Балаклаву містом римської слави!

Та не встигли розчулені члени римського самоврядування і сльози радощів повитирати, як хтось зненацька злякано вигукнув:

— Але ж… Росія…

— А при чім тут… Росія?

— А при тім, що вона оголосила Севастополь, частиною якого є теперішня Балаклава, ісконно руським городом, городом руської слави.

Пауза. Німа сцена, що межувала з панікою, ніби до римського муніципалітету увірвалися завойовники.

1-й радник, як йому й годилося по службі, отямився першим.

— Але ж… сеньйори… Коли Росія захопила Балаклаву? Та де, врешті, наші вчені? Пригадуйте… Що, у 1783 році? А коли римські, тобто наші доблесні легіонери там стояли і Балаклаву захищали? Згідно з розкопками у 174 році? Отже…

— Отже, — схопився 2-й радник, теж відповідальний, — наші, себто римські доблесні вояки, з’явилися у Балаклаві раніше руських аж на цілих 1609 років!

— Ур-ра!!! — чисто по-руському закричали члени римського муніципалітету. — Віват! Наша взяла! Балаклава — іконно римська земля!

Не гаючи часу, укинулись приливати історичне рішення історичними італійськими винами. Подавали напій з Лаціо — віні деї кастеллі, тосканське к’янті, сардинське нурагус, але тільки налягли на закусенцію (різні там спагеті та піца), як хтось, так і не встигнувши до пуття захмеліти, вмить протверезів.

— Д-дозвольте… А що як… т-таври…

— Які ще таври?

— А ті, що в середині І тисячоліття ще до нашої… е-е… ери жили на території сучасної Балаклави?

— Хі-і-і… І справді. А що, як вони поперед нас оголосять Балаклаву містом… е-е… таврійської слави?

Пауза. Німа сцена на грані паніки.

— Та як вони… сміють?! — заволав хтось.

— Геть таврів! — почали вигукувати найнетерпеливіші радикали.

— Таврів проженемо, а як же візантійці, га? Вони теж там жили віками! І теж можуть проголосити Балаклаву містом візантійської слави…

— А за ними й… ге… ге…

— Які ще — ге?

— Генуезці, які в 1357 році завоювали ті краї і створили там свою колонію. І навіть… навіть збудували фортецю Чембало. Раніше і за наших доблесних легіонерів, і за російських завойовників.

— Пропа-али! Завтра генуезці візьмуть і проголосять Балаклаву містом генуезької слави. Що тоді робити, га?

Якщо об’єктивно, то в силу історичних причин Балаклава є містом таврійсько-візантійсько-генуезько-римсько-руської слави.

— А ще ж кримські татари пред’являть свої претензії…

— Постривайте, — заперечив дуже ерудований радник. — Пропустили.

— Кого?

— Україну. Це ж її місто.

— І справді. Тоді Балаклава — місто таврійсько-візантійсько-генуезько-римсько-кримськотатарсько-русько-української слави?

— Е-е, чи не забагато слави для якоїсь там, вибачайте, Балаклави?

Але швидко виявилося, що навпаки — мало.

— Ми ж іще пропустили… Оцих самих… кроманьйонців. Потім неандертальців.

— А ще раніше були оті… як їх? Піте… піте…

— Пітекантропи? — обурливо зашуміли. — Ще тільки цих тут не вистачало! Женіть їх до дідька!

Неандертальців та пітекантропів гуртом відігнали — так їм і треба!

Аж тут дзвінок. На дроті — головний італійський порт на Тірренському морі, головні морські ворота, Чівітавєккья.

Представник Чівітавєккьї чистою мовою вантажників, що разом з державною італійською є офіційною мовою у порту, смачно почав:

— Так-перетак… Вимагаємо, туди його! Одностайно, ать-ать! Балаклава — так-перетак, місто тільки римської слави! Інакше — страйкуємо, ать-ать-ать… — На чотири поверхи.

Підтримка італійського пролетаріату виявилася вирішальною. Витерпівши офіційну портову мову вантажників (на деяких темпераментних висловах, щоправда, затуляючи вуха), члени муніципалітету оголосили міський район Севастополя Балаклаву — містом тільки римської слави. А різних там Росій, ухвалили, туди й на гарматний постріл не підпускати!

Потім від імені найдемократичніших лібералів виступив їхній лідер сеньйор Макаронський (син юриста і римлянки) і заявив, що Балаклава повинна мати:

а) статус римського міста-героя;

б) бути римською військовою базою;

в) пам’ятником слави Риму;

г) мер Рима мусить негайно вилетіти в Балаклаву, в самих лише плавках спуститися з гелікоптера посеред Балаклави і проголосити Балаклаву …надцятою префектурою Риму.

На тому й… прокинулися. В залі засідань муніципалітету було тихо.

— Ху-х!.. Ну й приверзлося ж! "Балаклава — місто римської слави"! Хоча там і справді колись стояли та воювали римські легіонери… Та все ж… І ніби ж небагато випили, а бач… треба негайно вибачитись перед Україною за такі сни.

— А як там Росія? — поцікавився хтось. — Теж уже прокинулася?

— На жаль, усе ще ні…

РЕВЕ, ГУДЕ НЕГОДОНЬКА…

До питання про причини виникнення російсько-українського гідрометеорологічного протистояння

А втім, дехто в сусідній державі (і таких там переважна більшість) затято вважає, що саме Україна першою розпочала вище згадане непорозуміння, а тому, мовляв, треба писати навпаки: українсько-російське протистояння.

Так воно і трішечки, як казав ще незабутній Шельменко, не так. Річ у тім, що Київ (визнаємо, було таке) всього лише вжив нетрадиційну фразу у традиційному зведенні погоди, заявивши, що "за даними Укргідрометеоцентру сьогодні погода по всій Україні обіцяє бути далебі кращою, як, наприклад, в Росії".

І цього виявилося досить, адже в Росії таку фразу відразу ж було класифіковано і поціновано, як вияв недружнього акту — так в ноті й було заявлено українському послу в Москві, рішуче й жорстко. Ба, навіть, як вияв махрового і, звичайно ж, буржуазного українського націоналізму! В галузі так би мовити, атмосферно-грозових та інших їм подібних явищ і випадів.