т. 5 - Оповідання - Винниченко В. К.

- О, ето люди! - навіть закрив він повіками очі й покрутив головою.

- Інтересні?

- Отдєльниї люди!..

(Це мало значити «дєльниє».)

- ...Самі настоящі!.. Хвактическиї люди?..

- Та невже?

- Вєрно слово. Нікада не видав таких. Ругатьця? Боже спаси, ні вони, ні ти не смєй. Трудно, конєшно, ну, задержуваться нада, потому государствений приказ - будь вєжлівим з ними. Е, ето не шпана смердяча...

В голосі його чулась гордість і самоповага.

- Ну, а здорово тоскують?

- Тоскують?! Що ви? Зачем тоскувать! Ето там какойсь хвартовий січас рікомандацію наводить начинає. А у нас єтого нема.. Е, нєт! Шо ви? Хе!

Він, безумовно, навіть трохи образився.

- Етого в нас не полагаєтьця. Сердятьця када-ні-када, ето вєрно, ну, тоскувать не прімєчательно нікада. Мой больше сердитьця - гарячий. Вчерась ето приходять до його господін смотритель. «Ви, говорять, дєлали заявленіє на щот книг» «Дєлав» - каже. «Ну, так што книги отказани, не будєть вам книг... Када б ви були послушні, вам би дали книги». Як загориться мій: «Ага, говорить: ну, так скажіть їм, що я плювать на їх хотєв!»

Замойченко озирнувся, нахилився до мене і таємно, пошепки пояснив:

- На жандаров, значить!..

І в шепоті цьому у всякому разі було менше прихильности до «жандаров», ніж до важного.

- А када другому «білому» сказали, дак той,- говорить Курка,- тольки глянув і нічого не сказав, как будьто без вніманія. Ми їх звемо «білий» і «чорний». Мой - чорний. Вони ж не називаються, всьо рамно как без імені. От как це стуло або румка, скажем, так і они. Видно, мають діла за собою!.. Ну, между прочим, не взнають, как їх звуть. Одна безполєзность ето - книги, утіснєнія і всякоє такоє. Не взнають.

Він у цьому був рішуче переконаний і йому навіть смішно та нудно було дивитись на силкування свого начальства.

- Не такой народ! Ето їм не шпана, що дав раз-два у зуби і звольтесь, всьо вам і виклав. Отдєльний народ, стойкий,- політика, словом. Нікада не сознаютьця.

Я певний, що якби я захотів змагатись з Замойченком з цього приводу, він узяв би це за особисту образу.

Замойченко, значить, подавав надії.

Я поділився з Полею своїми здобутками. Вона з свого боку балакала з Безродним. Цей худорлявий, смугляво-жовтий парубок ще більше підходив до наших плянів. Коли Замойченка можна було підкупити грішми, то Безродного, так мовити, ідеєю страждання. Замойченка звабила «отдєльность» «важних», а Безродного їхня таємність і надзвичайна самотність. Він ніяк собі не міг уявити, як можна прожити хоч три дні в такій самоті.

- Ну, б’ють, пущай б’ють. Ну, книжок не дають, проходки не дозволяють... Пущай. А як таки ні слова ні од кого не почути. До нас заговорить, мовчиш, як німий та только одвертаєшся. Служба тоже не свой брат... Посади мене так, так на другий же день усе б виказав. А вони так наче й нічого. Походить, сяде; посидить, ляже... Дивиться в стелю і щось пошепче; посміхнеться, похмуриться. Так наче хтось з ним другий єсть у камері. І таки, мабуть, єсть. Не прості люди.

Так переказувала його слова Поля.

І він теж, як і Замойченко, непохитно вірив у те, що вони «не сознаютьця». Сила «їх» була поза всякою конкуренцією. Мало того, сила ця носила характер неземний, надлюдський. А що їх стерегли так пильно, та це була одна «безполєзность», «вони» були дужчі за ґрати, замки, стіни, дозорців. Я певний, що для Замойченка, Безродного та навіть всієї тюрми й Гнилятина нічого не було б дивного в тому, якби в одну ніч «тайні» раптом десь зникли. Все було б ціле - і ґрати, й стіни, замки, двері, дозорці б стояли на місцях, а вони все-таки зникли. «Такой народ!».

Вони були тайною, загадкою. А всяка тайна, це - безмежність, це є безодня, в яку можеш вмістити все, що хочеш і можеш. І всяка тайна, як безодня, вабить до себе всіх, і старих і малих.

________

Ми спочатку боялись, як би наші розмови з дозорцями не звернули на себе уваги начальства. Але хутко заспокоїлись, бо переконались, що «важні» цікавлять не тільки нас, а весь город. І не тільки ми, але й жінка почтмейстера, і міщанський староста, і инші не раз так само закликали Замойченка «на румку водки» й розпитували про «государствених тайних».

Замойченка така увага й пошана од «порадочних людей» підіймала у власних очах. Він уже вважав нижче своєї гідности мастити чоботи дьогтем і чистив їх не инакше, як тільки ваксою. Він мусів купити собі нову «хуражку» і широкий, лакований пояс. З дозорцями шпани - «уголовних» йому вже не личило вступати в якісь фамільярні відносини. Коли він балакав з ними, то дивився кудись понад їх вухами й неуважно жмурив очі.

Але, не дивлячись на це, від Замойченка можна було більш усього довідатись про тайних.

І Замойченку не було проходу. Біля воріт тюрми, на базарі, у себе на Безболотній вулиці, коло церкви, монопольок він завжди мав круг себе слухачів. І від його в цікаво й довірчиво роззявлені роти й вуха розходилась тайна і набирала якісь фантастичні форми в простодушних головах.

На базарі серед перекупок майже одноголосно держались тої думки, що це були царевичі. Цареві брати, які хотіли оженитись з мужичками і мужикам після того дать землі. Пани перелякались і «здєлали їм змєну», себ-то набрехали на них царю, а цар їх за це засадив тепер у Гнилятин у тюрму. І будуть їх держати тут доти, доки не сознаютьця. Ну, а вони, «конєшно», що «не сознаютьця». Чия візьме - невідомо, а дай бог, щоб цар побачив панську неправду.

Бували навіть випадки, що з околичних сел приїжджали селяни спеціяльно за тим, щоб провідати «царевичів» і, на всякий случай, скоріше других захопить землі, якщо царевичі вийдуть і почнуть роздавати.

В «вищих колах» трохи инші форми мала ця тайна. Почтмейстерша була переконана, що це