Пригоди Олівера Твіста - Чарльз Діккенс

- Як прикро! - вигукнув містер Браунлоу.- Я так хотів віддати ці книжки ще сьогодні!

- А ви відішліть їх з Олівером,- уїдливо посміхнувшись, порадив містер Грімвіг.- Він, звісно ж, передасть їх у повній цілості.

- Так, будь ласка, дозвольте мені, сер,- попрохав Олівер.- Я бігтиму всю дорогу, сер.

Старий джентльмен саме збирався сказати, що Олівер ні в якому разі не піде, але єхидне кахикання містера Грімвіга змусило його вирішити інакше: нехай Олівер швидко виконає доручення і тим відразу спростує несправедливі підозри містера Грімвіга, принаймні в цьому питанні.

- Гаразд, я дозволяю тобі, любий мій,- мовив містер Браунлоу.- Книжки лежать на стільці біля мого столу. Принеси-но їх.

Радіючи нагоді прислужитись, Олівер умить збігав нагору й повернувся з книжками під пахвою й картузом у руці і став, чекаючи вказівок.

- Перекажи,- почав містер Браунлоу, твердо глянувши в очі містерові Грімвігу,- перекажи книгареві, що я повертаю йому ці книжки й віддаю свій борг - чотири фунти й десять шилінгів. Ось тобі п’ять фунтів. Ти маєш, отже, принести мені десять шилінгів решти.

- Я обернуся за десять хвилин, сер! - завзято вигукнув Олівер.

Сховавши гроші до кишені й застебнувши куртку, він обережно взяв під пахву книжки, чемно вклонився й вийшов з кімнати. Місіс Бедвін провела його до дверей, знову й знову пояснюючи, як пройти найближчим шляхом, і нагадуючи прізвище книгаря й назву вулиці, хоч Олівер запевняв її, що добре все це затямив. Зрештою, напутивши хлопчика, щоб він, бува, не застудився, старенька відпустила його.

- Який же він славний, благослови його, боже,- зітхнула вона, дивлячись йому вслід.- І мені чомусь так тривожно. Може, не слід було б йому йти…

В цю мить Олівер озирнувся і, перш ніж завернути за ріг, весело кивнув їй головою. Старенька відповіла йому усмішкою, зачинила двері й пішла до своєї кімнати.

- Нумо подивимось,- мовив містер Браунлоу, дістаючи з кишені годинника й кладучи його на стіл перед собою.- Щонайбільше за двадцять хвилин він буде тут. На той час уже стемніє.

- О, то ви й справді вважаєте, що він повернеться? - спитав містер Грімвіг.

- А ви ні? - всміхнувся містер Браунлоу.

Дух сперечання в грудях містера Грімвіга був у цю мить особливо впертий, і впевнена усмішка містера Браунлоу цю впертість тільки посилила.

- Ні,- мовив містер Грімвіг і грюкнув об стіл кулаком.- Ні, не вважаю. Хлопець вийшов у новому вбранні, під пахвою в нього пака дорогих книжок, а в кишені п’ятифунтова банкнота. Він подасться до своїх друзів-злодюг і насміється з вас. Якщо цей хлопець колись повернеться в цей дім, я ладен з’їсти свою голову.

Проказавши це, він присунув свого стільця ближче до столу, й обидва приятелі завмерли в мовчазному чеканні над годинником, що лежав між ними.

Щоб показати, як багато важать для нас наші погляди і на які нерозважливі й необачні висновки штовхає нас затята гордовитість, зазначимо, що хоч містер Грімвіг не був бездушним і щиро співчував би своєму другові, якби той став жертвою підступності й обману,- незважаючи на все це, він зараз палко, від душі хотів, щоб Олівер не повернувся.

Вже споночіло так, що важко було розгледіти цифри на циферблаті, а двоє старих джентльменів все сиділи мовчки за столом, на якому лежав годинник.

Розділ XV

що показує, як щиро любили Олівера Твіста веселий старий єврей і міс Пенсі

У темній кімнаті смердючого шинку в найбруднішому закутку Літл-Сефрон-Хіллу, в похмурому, моторошному кишлі, де взимку цілий день горить газовий ріжок, куди влітку не зазирає жоден промінь сонця, над олов’яним кухлем і чаркою, від яких тхнуло спиртним, сидів чоловік у плисовому сюртуці, коричневих бриджах, панчохах і шнурованих черевиках, у якому навіть у цій півтемряві найнедосвідченіший агент поліції враз упізнав би містера Вільяма Сайкса. Коло ніг його сидів білий червоноокий пес, який то мовби підморгував обома очима воднораз своєму хазяїнові, то зализував на морді велику свіжу рану, що з’явилася, певно, внаслідок недавньої бійки.

- Сиди смирно, тварюко! - раптом гаркнув містер Сайкс.

Чи то міркування його були такі глибокі, що навіть кліпання собачих очей заважало їм, чи то думки гнітили Сайкса так, що йому схотілося розважити душу, бодай штурхонувши ногою безневинну тварину,- сказати важко.

Та хоч би яка була причина, її наслідок не забарився: Сайкс копнув собаку, та ще й вилаяв його на додачу.

Собаки взагалі не мстяться своїм хазяїнам за заподіяну кривду, але Сайксів пес мав вдачу не кращу, ніж цей лиходій, а тут іще й незаслужена образа допекла до живого, отож, недовго думаючи, він мовчки вп’явся зубами в черевик хазяїна, добряче шарпонув його і з гарчанням поліз під лаву, вчасно уникнувши кухля, яким містер Сайкс спробував поцілити пса в голову.

- А, так ти кусатись? - мовив Сайкс, хапаючи однією рукою кочергу, а другою видобуваючи з кишені й неквапно розкриваючи великого складаного ножа.- Ану, ходи сюди, гаде! Сюди! Чуєш?

Собака, звісно, чув, бо голос містера Сайкса звучав удвічі лютіше, ніж завжди, але, відчуваючи, очевидно, якесь дивне небажання підставляти горлянку під ніж, він не зрушив з місця, а тільки загарчав ще погрозливіше, вчепився зубами за кочергу й почав гризти її, мов дикий звір.

Цей опір ще дужче розлютував містера Сайкса. Вже не тямлячи себе від злості, він став навколішки й почав штрикати кочергою під лавою. Пес кидався то в один, то в другий бік, огризався, гарчав і гавкав, а чоловік штрикав, бив, горлав і лаявся на всі заставки. Розв’язка здавалася неминучою, коли раптом хтось відчинив двері. Собака прожогом вискочив з кімнати, а Вілл Сайкс залишився стояти навколішках з кочергою в одній руці й ножем у другій.

Сварки без супротивника не буває, каже давнє прислів’я. Втративши одного супротивника - собаку,- містер Сайкс негайно переніс свій гнів на новоприбулого.

- Якого біса ти сунешся між мною й моїм собакою? - замахнувшись кочергою, вигукнув