Євпраксія - Загребельний Павло

Вона відповіла йому тим самим:

— Тільки мертвою!

— Мені потрібна жива жона. Мертві мої воїни. Маю їх задосить. Вони слухняніші за живих і не мають примх.

— Ви робите мертвим усе, до чого доторкаєтесь, як цар Мідас!

— Він перетворював усе на золото.

— А золото мертве. Тільки людина живе, і тільки тоді, коли вона чиста.

Він похмикав собі в рудяву борідку, ніщо його не могло збентежити.

— Сподіваюсь, ви не збунтуєтесь, коли я прийду до ложниці.

— Це ваше право.

— Прекрасно! І ніхто не зможе стати мені на перешкоді!

Уночі знов було те саме. Нахабні челядники, роздягання й покладання, важка книга в руках у Генріха. Невже можна зберігати спокій після всього, що сталося тої ночі?

— Що читатимете, ваша величність?

Ненавиділа й зневажала тепер імператора, як може це робити жінка молода, повна сил і бажань, але водночас і огиди до такого чоловіка. Видерла в нього з рук важку книгу, яку він уперто тягнув у постіль, розгорнула там, де було від пророка Осії.

— Читай оце!

Не стала ждати, прочитала йому сама. Голосно, майже криком: "Збір п'яниць звироднілих учинився розпусним, їхні провідники покохали нечистість". І ще: "І глибоко вгрузли в розпусту".

Генріх зісмикнув з неї покривало, вхопився за сорочку на грудях. Євпраксія, зайнята важкою книгою, ніяк не могла вивільнитися, щоб оборонитися, він розпанахав на ній сорочку, сичав ляскучо в обличчя:

— Поставлю такою, як у день народин!

— Не смій!

— Бачити тебе нагою!

— Пусти!

Вирвалася, зіскочила з ложа, відбігла за поставець з вином і келихами, з яких ще й не пили жодного разу в дружбі й любові, здригалася від холоду, несподіваний, страху. За віщо такі муки? Нема на землі ні правди, ні милості!

А він розтелесовано зістрибнув з ложа, побіг до дверей, кричав, забувши про високу гідність:

— Не будь нічия! Не будь нічия!

У самій сорочці, босий, без свічки, по нічному палацу з цим божевільним криком. Імператор? Чи, може, то сниться? І смерть Журини — теж сон? І безнадійна самотність, і безпомічність — теж сон? Де знайти силу? Де поміч? Боже мій, запали мене!..

Аби володіла властивістю й умінням відштовхувати від себе, була б, мабуть, щасливою. Покалічитися, попсувати свою вроду, знищити її — будеш щасливою. Але такої ціни платити не могла. Не приходило їй на гадку таке ніколи. Бо вродливість була для неї способом життя, призначенням на цій землі, як для інших буває призначення імператорами, святими, геніями, шаленцями й мучениками. Власне, була мученицею, бо врода варта того. Так замкнулося коло: врода й мучеництво.

Вицокуючи зубами, Євпраксія перехилила золотий глек, влила в келих трохи вина, відпила, сподіваючись бодай трохи зігрітися. Скинула з себе недодерту імператором сорочку, пожбурила її на підлогу, залізла під хутряне покривало, зігнулася, мало не торкаючись коліньми підборіддя, заклякла, намагаючись забутися. Цілющість непам'яті не приходила. На сон сподівань не було. Потріскували вогники свічок. Мертва тиша лежала в темному палаці.

Тиша давила на неї, може, тому й не почула ні шереху, ні шелесту, ні лоскоту босих ніг по кам'яних підлогах, майже вмерла від жаху, коли з обох боків імператорського ложа виникли з темряви зовсім голі юнаки, бігли від дверей, оббігали ложе, охоплювали його, озвіріло, хтиво тягнулися до неї, один, два, три, чотири, п'ять... Мов кинуті якоюсь злою силою, послані й наслані, може, й поза власним бажанням, може, корилися злій силі й аяочинній волі, боятися мали там, за дверима, тут не було для них ніякого страху, хіба що юнацька ніяковість, яку скинули разом з одягом, а тут мали здолати швидкістю, рішучістю, нахабством. Євпраксія вмить збагнула свою цілковиту безборонність. Не мала в постелі навіть мізерікордії, подарованої колись братом Ростиславом. Один раз захистилася, вдруге вже не вийде. Та й що б могла вдіяти проти п'ятьох. Слаба істота, обезвладнена й зрозпачена.

— Стійте! — гукнула до нападників.

Вони мовчки рвали з неї покривало. Вхопившись з обох боків ложа, кожен тягнув до себе, тільки це ще рятувало Євпраксію.

— Не смійте!!

Сміли, знали свою безкарність тут, у ложниці, велено їм недвозначно й погрозливо, мали вчинити те, до чого кликала їх надсила. Кублитися, гніздитися, верлюжитися! У кубла! У ложа! На кораблі розкошів і невситимості! Імператор знав, кого посилати. Діяв безпомильно. Не відступлять, поки не зроблять свого. Інакше за дверима жде смерть. Голих візьмуть у мечі тверді й суворі воїни.

— Візьміть її,— кричав він їм, і всі слухали.— Візьміть її так, як тільки можете взяти, їй не досить імператора! Цій розпусниці нічого не досить! Це всесвітня блудниця! Хай здригається під вами всіма! Туди! Швидко! Негайно!

Євпраксія знала, що це кінець. Покривало тріснуло, розповзлося, напасники побачили її тіло, її наготу, її всю. Тоді вона стрибнула просто на них, через них, за них, випручалася, вив'юнилася, забігла за той самий поставець з вином, за яким уже ховалася від імнератора, гукнула їм з тою владністю, на яку спромоглася в цю жахну хвилину:

— Стривайте! Чого вам треба? Ви хочете взяти мене? Але ж вас п'ятеро. Хто перший?

Сама не вірила, що може таке казати, але знала: це остання надія на порятунок. Ті п'ятеро, збившись в купу голих відворотних тіл, розгублено мовчали. Справді, хто ж з них перший? Вони не вміли про це подумати, імператор теж забув. Хто ж?

— Ви рицарі, а не пси,— кидала вона їм зневажливо й погордливо.— Перед вами жінка. І ваша імператриця. Хто може вважати себе найдостойнішим?

Справді: хто? І чому той, а не інший? Були просто голі й молоді, не було тут ні походження, ні становища, ні ба— гатства, ні впливу. Однаково голі, з однаковими веліннями від імператора.

— Слухайте мене,— уже наказувала Євпраксія,— я даю вам вино. Ви повинні випити зі мною ось з цього імператорського жбана. Із золотих келихів. Я питиму разом із вами. Хто перший спорожнить свій келих, той буде перший для мене. Принесіть мені он ту скриньку!

Вони кинулися всі відразу, усі вхопилися за скриньку, подаровану імператриці косоплечим Кирпою, так донесли до Євпраксії, поставили їй до ніг. Вона спокійно відкрила Кириин подарунок, дістала золоте дзеркало й глянула в нього, мовби була сама в ложниці й неквапливо підбирала собі розтріпане волосся. Тоді відкрила потайне дно. Тьмяним золотом блиснули довгасті вузькі келихи. Вона діставала їх по одному, брала лише двома пальцями, ста— вила коло келихів імператорських — один... два... п'ять... Лишався ще й шостий. Взяти й собі? Налити, випити, не знати більше нічого? Відчути полегкість навіки? Глянула на тих, жадібних, нахабних, безсоромних, власне, уже й неживих, дотлілих покидьків світу. Хіба заради таких варто вкорочувати собі віку? Життя прекрасне, воно все в грі чистих сил, то чому ж вона має відбирати в нього свою пречисту силу?..

Наливала вино в келихи твердо й уміло, налила собі у величезний імператорський, саджений смарагдами й рубінами, піднесла його.

— Беріть!

Хапали, штовхалися, мурчали, як звірі, хлептали наввипередки, посуваючись до неї ближче й ближче, аби не втратити свого, аби випередити іншого, аби допастися першим, може, й не так у бажанні розкошів жіночих, як милості від імператора. Вона дивилася на них поверх свого келиха, дивилася холодними, примруженими очима, відступала поволі, ждала, чи не підвів її Кирпа, чи не обманув його ромей з Тмуторокані, чи станеться те, на що вона сподівалася, доведена до відчаю й безвиході.

Вони стали всі враз, мовби гуркнулися об камінь. Ще були подивовані, ще не вірили своїй раптовій закляклості, ще стояли, а вже були мертві. Тіла їхні вбиті були отрутою, мозок ще діяв, мозок підказував єдине, що міг підказати цим сановним рабам, цьому посліду людському, мозок підказував просити, благати прощення, милості, милосердя. Усі вони попадали на коліна, спробували повзти до Євпраксії, лизали холодну кам'яну підлогу, вхлинали в себе виткі рослини, барвистих птахів, чудернацьких звірів, викладених з різнобарвних мозаїк, вони ще не вірили, що вмирають, хоч були мертві, ще не вскочивши до ложниці й не кинувшись на цю чисту й неторкану ніким жінку. Отрута ромейська діяла швидко й безжально. Судомило члени, вилазили з орбіт очі, чорніли нігті. Євпраксія вже не відступала, бо не мала сил. Тремтіла дрібно-дрібно, як осичина в безвітряний день. Затиснутий у руці келих перехилився, червоне вино лилося їй на тіло, на стегна, на живіт; вона не зауважувала того, стояла в червоних краплях вина, з розширеними від ляку величезними очима, з розтріпаним довгим білявим волоссям, прекрасна й ніжна, мов янгол гріху й злочинів, і такою побачив її імператор, який тихо прокрався до ложниці, сподіваючись на інше видовище. Він мовчки, хижо й уміло перестрибнув через мертвих, допався до жони, згріб її в обійми, з риком і гарчанням поніс до ліжка, келих загримів по підлозі, руки Євпраксії звисли безсило, була мов мертва, але Генріх вже нічого не помічав, задихався від захвату, від щастя, і тут сталося між ними болісне, тяжке, стидке й огидне...

ЛІТОПИС

ІСТОРІЯ Й ЛЕГЕНДА

Події, навіть найвірогідніші, у ті віддалені часи часто поступалися місцем благочестивому обману. Істину шукали в словесних запевненнях і віроломних присягах. З поваги до минулого намагалися зобразити його не таким, як воно було насправді, а таким, як воно мало бути. Брехали королі, брехали єпископи, брехали монахи-хроністи, усіх затьмарили брехливістю папи римські, оголосивши підроблений документ, так звані "лжеісідорові декреталії" про дар імператором Костянтином верховної влади римському єпископу.Правди боялися, її всіляко ховали, надто ж коли йшлося про високих особистостей.

Люттіхський єпископ Отберт, який 1106 року написав панегіричну історію життя імператора Генріха, здогадуючись, що правда рано чи пізно стане знаною, вирішив випередити всіх тих, хто дошукуватиметься істини, зобразивши події з тою мірою уяви, яка була відпущена йому природою і продиктована церковним лицемірством:

"В опочивальні Генріха лежали сліпі, криві, всілякі болящі. Сам імператор роззував їх, укладав спати. Вночі вставав і вкривав їх, не остерігаючись доторкнутися й до тих, хто за самим характером своїх хворощів бруднив постіль".

Та незалежні уми існували за всіх часів, і ось, обурюючись незграбною брехнею єпископа Отберта, подає до нас голос його сучасник, полеміст Гергог:

"До участі в цих таїнствах була притягнута нова імператриця, яка нічого про них не відала.