Ковчег Всесвіту - Руденко Микола

Пригадував обеліск на Лемі, намагався увірвати гірку неминучість, але щоразу переконувався: це те, що йому не підвладне…

А чи справді колись лабораторію дожене земний посланець? Чи бачив Кривошеєв на Геракловому екрані гранітний обеліск із власним зображенням? Мусив бачити. Та чи це здатне його спинити? Може, якраз навпаки…

ЗЕМЛЯ НЕ ЗАГИНУЛА

Тим часом у будинку-башті, на вершині якої народжувалися дні й ночі, котрі так досконало проектувалися на велетенську кам’яну сферу, двоє закоханих потроху звикали до шлюбного життя. Вони швидко зрозуміли, що будь-які згадки про їхній досвід у природних інтимностях ховають у собі велику вибухову силу, й навчилися спритно обминати цю невдячну тему. Відтак виявилося, що людська воля здатна примусити пам’ять забувати все, що завдає смутку й шкоди. Макаров і Сільвія — то були імена, які ніколи не з’являлися на їхніх вустах.

Гелена, поставивши мольберт біля вікна, малювала пейзаж, що нагадував її попередні етюди. Самоповторення не засмучувало її, як не засмучують вчорашні гімнастичні вправи. На щось більше це малюваннями не претендувало.

— Знаєш, Прокопе, я гадаю, що вона не загинула. Голуба Планета Земля володіє надто великим запасом життєвих сил.

— Не кожна планета, Геленко.

Гелена так швидко перейнялася космічними пристрастями чоловіка, що їм завжди було про що дискутувати. Особливе місце у їхніх дискусіях належало Землі та двом державам, які були сусідками, — Україні й Польщі.

— Мабуть, існують якісь космічні закони… Ну, такі… Такі, що верховодять над життям і смертю планет.

— Безумовно, — погодився Прокіп. — Але як їх розгадати?

— Океан! — вигукнула Гелена. Вона була зодягнена в полум’яно-червону блузку й сині спортивні штанці. На її обличчя й золотаве волосся падав одсвіт з блузки — це робило Гелену живим символом ранку, коли сонце полюбляє все довкола підсвічувати багатьма відтінками червоного кольору. У ці хвилини молодість особливо звабна.

— Океан? — майже механічно перепитав Прокіп, що думав зараз не про філософські категорії, а просто споглядав рідкісну жіночу вроду. — Що ти маєш на увазі?

— Несучи на собі такий величезний Океан, Земля загинути не може.

— Ти хочеш сказати — життя на Землі?

— Так, життя на Землі… Звичайно, планеті треба перепочити від людського насильства над нею. Тим часом Океан і Сонце візьмуться за відновлення рослинного світу… Як ти гадаєш?

— Занепад рослинності — це, власне і є занепад життя. Життєву енергію космосу нагромаджує рослина. Скільки її прийняв рослинний світ, стільки дістається тваринам і людям. І не лише для їжі, але й для дихання. Отже…

Саме на цьому "отже" й сталося те, що змусило їх увірвати дискусію. І хоч це вельми дивно, але новина, принесена паном Міреком, була ніби продовженням дискусії. А проте випадковості тут немає, бо Гелена й Прокіп майже щодня поверталися думками на планету, яка була їхньою Праматір’ю.

Хряснувши дверима, хутко увійшов пан Мірек. Він аж світився від радості, яка його переповнювала. Вічна стриманість, що інколи нагадувала старіння емоцій, несподівано була витіснена ейфоричними сплесками. Лятошинський вигукнув, звертаючись до Гелени:

— Уяви собі: він же поляк! Це неймовірно, але факт: справжній поляк. І так гарно розмовляє по-нашому.

Молоді здивовано перезирнулися.

— Про кого ти? — критично посміхаючись, запитала Гелена.

— Як, хіба ви нічого не чули? Уже вся колонія знає. Ну, ясна… В такий час ваше усамітнення виглядає цілком природно. Але ж ідіть поміж люди. Сталося таке, чого ніхто з нас і уявити не міг.

— Та що ж сталося? — не витерпів Прокіп.

— Галактична Варта привезла людину із Землі. І не просто з Землі, а із самісінької Польщі. Ви чуєте: Польща існує!..

— А Україна? — мимоволі вихопилось у Прокопа, хоч він іще не тямив, що діялося з паном Міреком.

Усвідомити прямий зміст його слів було вельми важко.

— Україна? Вона також існує. Хвиля не докотилася до Європи. У Європі гинули від тайфунів, землетрусів, нечуваних злив. Те ж саме діялося в Америці. А загалом, неможливо вибудувати якусь певну закономірність. За всіма прогнозами, океанська хвиля мала перекотитися через Японію. Але чомусь її обминула. Зате повністю винищила Китай, Індію, майже всю Африку. Загинули мільярди людей. Розумієте? Мільярди!.. По Сибіру океанська хвиля котилася аж до Уральського хребта. Людності на Землі лишилося ие більше, ніж було в часи Римської імперії.

Молоді слухали якось безтямно, не ймучи віри у те, що казав батько. Земля займала багато місця в їхніх міркуваннях, та все ж вона лишалася для них легендою. У голові не вкладалося, яка ж то вона була — та хвиля, котра перекотилася через материк? Не раз читали про цунамі, але те грізне явище не можна й близько порівняти зі страхіттям, про яке розповідав Лятошинський. Він був надто збуджений, непослідовний. Молоді мовчки, не змовляючись, вирішили покинути домівку й на власні очі побачити, що діялося в колонії.

Вибігли на балкон. На усіх стежках і дорогах було людно — катакомбісти виходили зі своїх лабіринтів туди, де за часів Макарова вони мали право з’являтися лише під наглядом уповноважених. Тепер люди почувалися вільно. На межі лісопарку й картопляного поля виник стихійний мітинг. Всі були зодягнені святково, тож ферма раптом зацвіла такими барвами, які яскравіють лише тоді, коли надходить народне свято.

Прокіп і Гелена стояли на п’ятому поверсі — і через те їх самих здивував власний вчинок: переметнувшись через бильця балкона, вони майже одночасно стрибнули у простір і попливли понад фермою, мов птахи.

Звісно, на астероїді це небезпеки не становило, але й звичним також не було. Люди знизу зачаровано дивилися, як молоде подружжя пливе над їхніми головами. Це виглядало захоплююче. Щоб триматися в повітрі, досить було вправно працювати ногами й руками — пливти, як у воді.

А коли Прокіп і Гелена опустилися серед тих, що мітингували, їх привітав Семен — виявилося, це він тут очолював мітинг.

— Новий вид спорту, — з ледь помітною іронією мовив Семен. — Лише для обраних.

Прокіп зрозумів його натяк: мовляв, кому ж іще, окрім вас, дозволено займатися таким розкішним спортом? Про-копа присоромила репліка друга.

Тим часом катакомбісти накинулися на них з розпитами:

— Це правда, що прибув посланець із Землі?

— А він прийде до нас чи тільки до академіків?

— Хто ж його привіз? Хіба це можливо?

— Він залишиться з нами?

На всі ці запитання ні Прокіп, ні Гелена відповісти не могли.

Нарешті Прокіп заговорив так, як воно й годилося:

— Ми поки що нічого не знаємо. Обіцяю: як тільки мені стане відомо більше, ніж вам, обов’язково прийду в катакомби й про усе розповім.

Ця відповідь задовольнила людей. А трохи згодом Гелена та Прокіп підіймалися ліфтом туди, де, власне, й містилася Академія.

***

Він стояв посеред великої круглої зали — широкоплечий, з білявим волоссям, що нависало на велике чоло, з добрим слов’янським обличчям. Він міг бути поляком, білорусом, українцем чи словаком — типові слов’янські риси проступали у ньому з тією щедрістю, з якою каштан виявляє себе каштаном, а пальма — пальмою.

У колонії завжди існували тенденції до асиміляції. Вони стримувалися лише зусиллями наукового персоналу, що усвідомлював: асиміляція перешкодить здійсненню їхньої місії на далекій Лемі Але тут раптом кожен відчув себе англійцем, японцем, французом тощо. І це природно: перед ними стояла людина однієї з національностей, котрі не лише збереглися на Землі, а, як свідчив Ян (так звали землянина), успішно відроджували свою національну культуру.

— Давно було відомо, що Гермес становить небезпеку для земного життя, — продовжував свою розповідь сорокалітній професор Краківського університету" — Як тільки Гермес мав пройти поміж орбітою Землі й Місяця, на нього наводили ракети з водневими бомбами… Так було завжди, бо знали: якщо цей астероїд упаде на Землю…

…Світло погасло, глядачі опинилися в кабіні дирижабля, що висів десь, мабуть, над Тайванем, через який перекочувалася океанська хвиля висотою понад кілометр. Здавалося, ось-ось і сам дирижабль буде збитий вершиною невпинної водяної стіни з півдня. Проте на екрані не було видно, як гинули люди — це можна було лише уявляти…

Далі світло не вмикалося, голос професора Яна супроводжував нищівне вирування океанів на земних материках з тим неприродним спокоєм, з яким висловлюється історик про трагічні події через кілька людських поколінь.

— І все ж це якось сталося. Чомусь земляни не вбереглися від Гермеса. Не допомогли й ракети, що стояли напоготові. Ніби усі враз опинилися в гіпнотичному сні… Звичайно, ви бачите лише випадкові картини катастрофи, але не могли не помітити, що вражає її, так би мовити, неприродність. Ніби хтось титанічний, стоячи на поверхні Місяця, керував океанськими хвилями, як велетенськими віниками. Вони чомусь потрапляли туди, куди, за всіма природними ознаками, не мали б потрапити. І обминали землі, котрі лежали на їхньому шляху, Я глибоко переконаний: це чинив сам Космос. Всесвіт як Суб’єкт, що володіє над-свідомістю. Він змушений був це робити, бо Земля в тому стані, в якому вона опинилася… Власне, я кажу про стан людського існування… Це було хаотичне нагромадження неймовірної кількості людських організмів. Лише кількості — при якісному занепаді культури фізичної й духовної… То була витрата життєвих ресурсів планети в механічному нарощуванні біомаси за рахунок мільярдів людських істот… Я розумію, це жорстокі судження. Але земна цивілізація потрапила в глухий кут, із якого не існувало гуманного виходу. Людський розум тут був безсилий. Існування земної людини втратило сенс. А нелюдські умови, муки голоду… Щоденне споглядання смерті і водночас народження нових істот… Повірте, масове винищення — то був акт милосердя. Ось чому прийшло те, що мовою пророків визначалося як Кінець Світу… Хто породив життя, той мав право його коригувати. Я так це розумію…

— Вірно розумієте. Це воля Галактичної Монади. Людське життя мусить мати сенс. Інакше воно стає непотрібним.

Всі оглянулися туди, звідки долинули ці слова. Але в напівтемряві важко було впізнати автора не зовсім доречної репліки. Проте Прокіп упізнав — репліка належала Лі Чуню. Молодий астроном зрозумів, що його вчитель знову п’яний.