Ковчег Всесвіту - Руденко Микола

Це був Президент Космічної Академії наук і водночас їхній творець, їхній Бог. Вони знали, що Президент живе десь на небі, поза хмарами, серед безсмертних. Знали також, що одного разу він уже спускався в катакомби. Це було давно, дуже давно — про це пам’ятають лишень найстарші серед них.

Постать Президента висіла в повітрі, вона займала весь простір поміж помостом і склепінням, що сферично здіймалося над площею. Новоявлений жрець кудись зник, але цьо— ‘ го ніхто і не помітив. Народ-глина, робочий матеріал безсмертних експериментаторів, не звик до жерців, але, як отара до пастуха, звик до Бога — про нього говорили вчителі, голови громад, численні наглядачі. Рудименти земних релі-/ гій, еклектично змішуючись, перестали бути чимось обов’язковим, проте над Буддою, Магометом і Христом царював Президент — Бог найвищий і єдино сущий.

Постать жила, рухалася, але Президент поки що лише оглядав присутніх на площі. Кривошеєв помітив, що навіть Ендрю й Семен піддалися гіпнозові цього доволі вульгарного видовиська — вони заворожено дивилися на велетенську постать Макарова, на його химерний одяг. То, знов-таки, було щось еклектичне — схоже на мантію академіка і водночас на вбрання папи римського.

"Степан, мабуть, не жартома вирішив запровадити власну релігію, — подумав Кривошеєв. — Але йому бракує смаку й фантазії. Хоч як це не дивно, але в дечому він усе ще лишається необтесаним сибірським селюком".

Ось велетенська постать, що палахкотіла космічним полум’ям, ворухнула рукою — й тисячоголовий натовп, окутий страхом, упав на коліна. Лишилися стояти двоє — Максим і Кривошеєв. Іван озирався, шукаючи Семена й Ендрю, але серед схилених рамен і покірно опущених голів їх годі було розпізнати.

"Так не можна лишати, не можна! — стріляла у скроні Кривошеєву болюча думка. — Цей зловмисний спектакль може стати початком такого рабства, якого не знали земляни. Я мушу його увірвати. Обов’язково! Так увірвати, щоб люди побачили: це звичайнісіньке шахрайство".

Тим часом над площею пролунав громоподібний голос Президента:

— Моя думка спорудила для вас усе, що ви бачите. І навіть те, чого не бачите. Моя воля веде вас туди, де ваші нащадки започаткують новітню цивілізацію. То буде найве-личніша з усіх цивілізацій, які будь-коли існували у цілому Всесвіті. І вона підкорить собі цілий Всесвіт. А проте, ви поки що не знаєте цього поняття — Всесвіт. Віднині вам почнуть розповідати про нього. Ви дізнаєтесь, що поза оцим світом, де ви живете, є незліченна кількість інших світів — незмірно ліпших, величніших. Усе разом і називається Всесвітом. І увесь він належить мені. А згодом належатиме також вам. Якщо не вам, то дітям вашим. Знайте: ваші діти стануть напівбогами. Солдатами-напівбогами. Ми завоюємо цілий Всесвіт. Ми знищимо недолугі цивілізації, щоб усюди посіяти насіння раси напівбогів. Це кажу вам я — ваш Творець, ваш Бог…

І тут сталося не передбачене сценарієм: у надрах полум’яної постаті, наскрізь її дірявлячи, на помості з’явилася звичайна людина. Схилилася над якимось апаратом (його тільки тепер помітили), щось там натиснула чи крутнула — й одразу ж Бог-Президент, мов зіпсована платівка, почав механічно прокручувати безликий уривок фрази:

— …цивілізації, щоб усюди… цивілізації, щоб усюди… цивілізації, щоб усюди…

За мить і полум’яна постать Президента безпорадно зламалася: голова й плечі усе ще висіли над помостом, а ноги чомусь відділилися геть і тепер ворушилися, стоячи перед помостом на кам’яних плитах. Тулуб зник зовсім — він лежав пласкою тінню на підлозі помосту, глядачі його не могли бачити. Безглузде повторення уривка фрази вкупі з несподіваним зруйнуванням Бога геть розладнало спектакль — люди розгублено підводилися з колін, озиралися довкола й здивовано перешіптувались.

Іван Кривошеєв (а це, звичайно, був він) стояв на рівні голови Президента, контрастна тінь від його постаті лягала то на вуха, то на обличчя зруйнованого Бога. За мить вийшов із натовпу Максим і також піднявся на поміст. Це неждане дійство розвіяло страх, перетворивши президентський задум на розвагу. Інтуїтивно відчувши, що люди чекають на його слово, Іван звернувся до народу:

— Люди добрі! Наш Президент — не Бог і ніколи не був Богом. Він така ж сама людина, як і ми з вами. Але його вік — тривалий; він живе вдесятеро довше, ніж ті з вас, кому виповнилося півстоліття. І ви могли б жити так само довго, якби дістали право користуватися відкриттям земної науки. А те, що ви тут зараз бачили, — звичайнісіньке шахрайство непорядних людей. Вони обдурюють вас. Президент і не збирався спускатися в катакомби — він зараз перебуває у своєму палаці. Тут його немає. Те, що ви бачили, — всього тільки голограма. Гей, Шарптоне, де ви там? Поясніть людям, що ви скористалися моєю голографічною апаратурою… Ідіть сюди, Шарптоне!..

Проте новоявлений жрець наче у воду впав. Тим часом крізь натовп продиралося кілька костоломів, що прокладали шлях добре відомому Гердові. Не підіймаючись на поміст, Герд почав безцеремонно гукати до носіїв генофонду (так верхівка Академії офіційно називала смертних):

— Негайно звільніть площу! Розходьтеся!.. Ну, чого огинаєтесь? Ідіть по домівках. Нічого цікавого більше не буде.

А коли покірний натовп розійшовся, Герд, вишукуючи шанобливі інтонації, мовив до Кривошеєва:

— Я вже днів зо три вас розшукую. Ви потрібні Президентові. — Відтак, окинувши підозрілим оком Максима, погрозливо наїжачився: — А це що за один? Звідки?..

— Посланець Галактичної Варти, — незворушливо відповів Максим.

— Що?! — заревів Герд. — Я прийшов сюди не задля жартів.

— Я й не збираюсь жартувати. Ведіть нас до Президента.

ВИКРАДЕННЯ ПРЕЗИДЕНТА

Ендрю й Семен, передчуваючи недобре, сховалися в темній ніші й вистежували, куди Герд поведе їхніх друзів. Вони чули відповідь Максима, помітили також, що Герд, скориставшись рацією, доповів про події в катакомбах Президентові. Після розмови з Президентом поштивість Герда щодо Кривошеєва одразу ж змінилася на зневажливу холодність. Обом затриманим наглядачі наділи металеві браслети на заломлені позаду спин руки. Сумніву не лишилося: Президент наказав відвести Максима й Кривошеєва до в’язниці, звідки існувала одна дорога: на катапульту, що викидає у відкритий космос.

Ендрю й Семен темним тісним тунелем, що був відомий тільки їм, продерлися до штабу братства й годин зо дві сперечалися про те, що їм належало робити.

— Знаю, — мовив нарешті Ендрю, втаємничено посміхаючись.

— А саме? — у голосі Семена чулась безнадія. — Якщо ти вирішив влаштувати напад на в’язницю, то наперед кажу: ні й ні! Вони всіх нас покосять лазерними автоматами.

— Напад, але не на в’язницю.

— То куди ж?..

— На президентський палац.

Вчитель, не вірячи власним вухам, безтямно глипав на друга. Вираз Семенового обличчя передавав розгубленість і недовіру.

— Ну й ну! Чогось більш фантастичного ти не міг вигадати?

Після нетривалої суперечки Ендрю пояснив свій план. Президентський палац охоронявся тільки з боку ферми й від катакомбів, де чергували дебелі негри, що підіймали ліфтом до горішньої сфери добре відомих їм людей — фактично лише академіків. За ліфтами недремно наглядали агенти Герда. Мабуть, саме заради зручності нагляду все Гердове господарство разом із в’язницею містилося неподалік ліфтів.

З боку космосу палац, сад і весь академічний комплекс взагалі не охоронялися. Із космосу можна було проникнути лише через обсерваторію, але ось уже понад п’ять століть будь-якої загрози з цього боку ніхто не помічав. Кораблі Галактичної Варти ніколи не втручалися в життя колонії. Макаров та Герд вбачали небезпеку хіба що з боку носіїв генофонду — особливо після чергових акцій по скороченню їхньої чисельності. Але ж вони, на думку зверхників Академії, виходу в космос не мали й не могли мати. Саме цією помилкою Президента й шефа поліції вирішив скористатися Ендрю. Максим поцікавився:

— Ти певен, що Лі Чунь не здійме галасу?

— Лі Чунь симпатизує нашому братству, — відповів Ендрю. — Щоправда, виявляти цього він не бажає. Гадаю, старий попросить, щоб його замкнули в якійсь коморі. Не хвилюйся, Прокіп про нього подбає. А ти попроси хлопців, щоб влаштували невелику аварію на електростанції. Світло нам заважатиме. Найвигідніше це зробити тоді, коли в палаці покладуться спати. Щодо розташування кімнат, то ліпшого знавця, ніж Сільвія, в колонії нема.

— Чи ти не занадто їй довіряєш? — невдоволено пробурчав Семен.

— Я довіряю Прокопові. А взагалі, друже… Якщо не довіряти людям, то жодної ризикованої дії починати не можна. Ну, а дій без ризику… Хіба такі бувають?

Семен хвилини зо дві роздумував. Він монотонно барабанив пальцями по столу, ніби грав на якомусь музичному інструменті. Нарешті занепокоєно запитав:

— Гаразд, хай буде так. Але чого ж ти хочеш досягти цим нападом?

Ендрю нервово підвівся з кам’яного ложа й почав ходити з кутка в куток. Його голова ледь не торкалась кам’яної стелі.

— Нарешті! — дещо іронічно кинув у відповідь велетень. — Тобі не здається, що саме з цього запитання й належало починати?..

— Може, й так. Але не тягни, кажи.

— Викрадемо Президента! — звалив на голову другові свій карколомний задум Ендрю. Семенові здалося, що Ендрю трохи хизується або, може, й справді пишається сміливим задумом.

— А потім? — скептично запитав учитель.

— Притягнемо його сюди.

— Ти хочеш показати йому наш вихід у космос?

— Це вже не матиме значення.

— Тобто?

— Хіба не ясно, Семене? Більше він в Академію не повернеться. Годі! На його совісті сотні замучених. Якщо не тисячі.

— Так, згоден, — після тривалої паузи мовив Семен. — Щоправда, у твоїх словах є неточність. На його совісті взагалі нічого немає, бо немає й самої совісті. Але суть не в цьому. Суть у тому, друже, що він уже понад п’ять століть Президент Космічної Академії Наук. І таки ж справді творець цього світу. Хай обмеженого, але… Хіба цього мало? Отож не нам з тобою вирішувати його долю. Ми надто мало знаємо, щоб узяти на себе таку відповідальність.

Стиснувши величезні кулаки й по-волячому зігнувши коротку шию, Ендрю грізно наближався до вчителя. Здавалося, він ось-ось зажене його в надра кам’яної стіни, бо тому бідоласі нікуди було відступати.

— Як це — мало знаємо? — ревів Ендрю. — Хіба нам не відомо, що Макаров — космічний злочинець? Та хай він який завгодно світоч науки, але злочин його проти людства й людяності заслуговують смертного вироку!

— Можливо, — погодився Семен. — Проте ми з тобою не судді.