Новели - Черемшина Марко

Ці послідні слова втекли з Митрових гадок до його уст і вийшли розколеним голосом наверх.

Жінки сперхнули.

- Не радуйтеси, Митрику, чужій кривді, то нам усім смучя година б'є.

Митро вкусився за язик, зціпив губи.

- То не я кажу, то вояки так попом кленцували,- зі стидом оправдувався й поправля кресаню.

- Будьте зобашні, Митрику, але ви все на попа сукритили за тоті партії. Може то таки ви єго так зазубелали?

- Неволя на него сукритила, сам собі винен. Гезде пішов я до міста, а панич мене надибає та й каже:

«А ваш піп йкий?»

«Такий, єк піп»,- кажу.

«А він москаль?»

«Божка єго знає, прийшов до села, єк прутчик, а відки прийшов, то тоті знают, шо йго до нас післали».

«А ти твердий, чи мєкий?»

«Я мєконький єк тот, шо під плотом»,- кажу.

«А він твердий, ци мєкий?»

«Не кусав-сми йго та й не знаю, але він сам фудулитси, шо твердий, єк криця».

- Та й тілько бесіди було,- аді забожуси, шо більше ані слова. Кажіт самі, ци я шос помилив, може, або йкус плявзу пустив?

- Най бог криє, Митрику, ми знаємо, шо ви маєте душу. Такий чєс настав, та й решта.

- Хоть-сте челідь, але світе ваше слово: такий чєс настав - смучя година б’є.

Надходять старі бадіки, що подалеки попа з села очима виряджали. Насамперед палицями, а відтак сухонькими ногами ступають, гейби землі не вірили. Спір кашлем вигонять, ребер у собі не чують. Отік оберемочки хворосту ременями попідперізувані. Скривленими тварями ’д землі хилються, у прикрих місцях вориння держуться, білу гирю вітрові відоймають. Тіні їх перебігають. Такі довгі, гей дуби, такі лабаті. На траві лягають, на плити сідають, лігма п’ють у потоці воду, бо чують, що з сил спадають, що недалекі їм гони.

- Славайсу!

- Навіки.

- Ба, ци миром, газдині пишні та годні?

- Ой, миром, вуєчки файні та славні, позаєк тепер миром.

- А ти, Митрику, попа вирідив з села, а сам до чєліди липнеш?

- Нужда йго вирідила, не я. Ровесники-сте мені, а говорите, гей хлопці.

- Ой, кривдував си, браччіку, на тебе, дуже кривдував-си. «Милі християни,- приповідав,- це не вояки мене кують ланцами, це Митро Пужливий мене кує. Перекажіт єму,- каже,- що пімста єму в’єзи вкрутит».

- Аді, маржинков своєв кленуси, шо-сми нічо не свідім, шо-сми далекий від цего. Не моя путеря попів кувати та й з села займати. Скоро-сте газди, то вірте!

Жінки стали за Митром уступатися, стали божитися, що він у серці бога має, слушний чоловік.

Бадіки падькалися, як по похороні, по зморщених чолах долонями били та дивувалися, що такого часу дожили.

- То ті онь, браччіки, нове право вийшло!

- Аби-сте знали, шо так! - потверджували жінки.- До церкви не йди, бо попа нема, до коршми не ввакайси, до міста пашпорти бери на себе, гей на маржину.

- Та й ше не вірют,- докінчував один з-поміж бадіків.- Вчера Василина Пасемкова йшла до міста, а перед містом стоїт варта та й каже: гов! Показує вона пашпорт від віта, а варта тим не контетна. «Ци ти, жоно, не хлоп?» - кажут. Шо вона не проситси, шо не кленеси, шо не божитси, шо, аді, вона чєлідина, а не хлоп,- нема віри. «Задери, жоно,- вибачте,- запаску ’д горі, най пізнаємо, ци ти не хлоп, не шпігун!» Стопиласи, сарака, молодиця з сорому, але мусіла роздиїти ше один пашпорт.

Бадіки розкривлювали лиця й нібито соромно усміхались, а жінки гійкали, очі долонями закривали, лихословили та клятьбами молодичин сором рятували.

Лиш глухий бадьо Остафій дивився ледоватими очима то на бадіків, то на челядь і намагався зміркувати, про що йде бесіда, але не міг відгадати.

- Коли ми внука були не взєли, був бих мні відвіз до дохторя, аби провертів ми уха. Вижу, шо надходит смучя година, але чути не чую, хоть з гармати стрілєйте.

Жінки давали йому знати руками, що тепер ліпше не чути, бо війна надходить. Так, як на церковних стінах та на кафлевих коминах війну оглядали, так її глухому Остафієві представляли, аж бадіки сердились і протинали:

- Ей, коби-сте своїх газдів узріли, то би-сте до штурму бігли. Де бабам до войни? Обіськатиси, золити, та кури смотрити та й пужітиси, рівно з жидвов.

- Та-бо й страху дає та смучя година! - перервав Митро Пужливий. Сегодни рано прийшли паничі до канцелярії та й віта скасували. Самі вогнем кресали, аби йго вибирати, а тепер кажут: «Письма не знає, п’єнюга остатний, глуздів не має!» А до вітового заступника каже комендант: «Мой, брє, ти відтепер вітом, але пантруй, шо ті кажу, бо від тебе будем зачинати буки давати, село тратити!» Чуєте, шо каже?

- Про мене, най каже,- відозвався один бадьо, спльовуючи.

- Про мене, най каже,- повторила решта.- Шо-сми синів та внуків під кулю дали, шо остатний фіст на форшпани держимо, шо маржинку й сінце для воська тримаємо, то за то село тратити? Таже ми вже без шибениці страчені, таже на нас шкода вже шибениці, шкода кулі. Мой брє, шо таке пусте верзеш, ніби ми діти, нібито тісарь таке право видав?

- Ей, цитьте, браччіки, не вадьтеси, аби не зачули, генде дорогов, єк мурашки лазят.

- Най чуют, ми не боїмоси за правду, ми не пужливі!

- Ану з свічков шукайте тепер суду або старости: все на Венгри втекло,- представляв Митро.

Челядь прилучувалася до бадіків і притакувала головами їх бесіді. Бадіки ко́втали палицями в землю й докінчували:

- Єк заступник віта на твого сина уру має, то ти собі, Митрику, бійси, кілько хочеш, але села не рунтай, чєліди не полоши. Ми не з тих страшків, шо їм, вибачте, бз... ми дзвонют.

- Преч би си казало,- стидались за Митра запишнені жінки.

Жидва бризнула, як хвиля болота, на́бік з дороги, бо дорогою гнав на коні жовнір, аж за ним ковпіт летів.

Бадіки й челядь