Новели - Черемшина Марко
Бадіки і челядь розцікавлювалися дуже і виходили з церкви та вірили, що комендант через те шкло, яке вони звали окяном, видить далі, чим они голим оком, і випитували його, чи вже заздрів неприятеля. Комендант усе повістував з окяну, що видить дим, а в димах неприятеля лишень ледь-ледь, бо бадіки заслонюють йому вид,- а в душі радувався, що бадіки його обступили і перед хитрим ворогом опарканили.
Кортіло бадіків також через окян подивитися на неприятеля, але комендант не зволяв і сердився, коли бадіки допевнювали, що ті чорні дими здіймаються з вогнів, які розіклали хорватські ландштурмісти сусіднього села собі на загріток.
Пушкарі живо покмітили, що так, як вояки, так само комендант побоюється неприятеля і на привіт йому бере все тільки окян, а не рушницю, але саме тому згуста повістували, що неприятель появився близько села і або миче коням сіна із стога, або варить собі курятину у вдовиці на краю села. Тоді все був алярм, який кінчився окяном.
Але неприятеля не було, лишень газди підсміхалися.
Пушкарі мали свій фронт верхами гір понад дорогою, а ландштурмісти мали свою касарню серед села в канцелярії громадській.
Селу було ненаручно доносити їду і воякам до касарні, і пушкарям на фронт, але газдині годували з горшків і тісарське, і добровільне військо, то за поману, то за повинність. Поману робили тії газдині, що їх газди або сини також пішли на війну і десь у чужім краю за наживою попід чужими вікнами коло чужих газдинь колядують.
Повинність ваготіла на цілому селі, бо і хорвати, і пушкарі могли і самі собі від людей харчів набрати, а по-друге, дивилися через пальці, коли у кого застали вночі незаткані вікна або коли хто випрошувався від підвод.
Спершу не всі знали, що не вільно з хати світла випускати, аж баба Хромейка навчила село вікна ліжниками заставляти. Бо коли забанувала за сином-жовніром і виплакала собі серце та й померла, то невістка спорядила її тіло на лавиці коло вікон і обсвітила, як вівтар, свічками,- а тоді прийшов комендант із жовнірами в хату і забрав невістку та відправив сковану до міста. Чужі люди поховали бабу, а за невісткою слід загиб.
А старий Чюрей навчив людей рот замикати. Вертав із долів із донькою та й попасав у місті. Лиш конині дав їсти, лиш перехрестився, аби похарчувати,- а перед ним на другім боці за дорогою гальман народу і війська. Питається він бородатого вояка, чого нарід збігся, а вояк відрік, що мають вішати гуцула. Тоді Чюрея скортіло запитати, за що мають стратити того гуцула. Вояк відповів йому коротко: «За москаля».
Дід не втерпів і дивувався: «Нащо чоловіка задурно тратити, таже москаль світ годує!»
Вояк вхопив ті дідові слова, і за часок дід гойдався синій поруч із гуцулом, а донька сама домів вернула і дідову причку розповіла.
Та й підводи навчилося село в са́мі мати, відколи прийшла вістка, що полягли всі старенькі бадіки, котрі в перших днях війни виїхали в підводи самі нарошно тому, щоб їх старість військові старшини пошанували і їх швидко домів відправили. Старшини загнали їх в сліпу долину, а неприятель витовк і газдів, і худібку, і вози.
Тому село робило волю і хорватам, і пушкарям і поволі привикало до війни, гей до ярма.
Але прийшла покрова - храмове свято...
Люди не дарують храму і зійшлися в село на відправу, як давніми роками.
Правиться відправа, аж церква дрожить,- тільки моздіри не гримають.
Примашерували в церкву і хорвати, і пушкарі. Напереді комендант, гей павич.
Панотець проповідь говорить, як у лист піє, а все за військо, за добровільців:
«Ти, хло’, сидиш на запічку, а він йде за тебе умирати!
Ти жалуєш йому курку, а він за тебе життя не жалує!
Ти спиш в джергах та в подушках, а він на студенім плиттю сокотить тебе і талану твого!
А ти, газдине, не лінуйся його банушинов та кулешков почастувати!
А ти, доню, не гидуйся жовнірові сорочку виполокати!
Пригостіт, приголубте, парафіяни, сю нашу оборону, аби тісар врядувався, аби Україна усміхнулася, аби наш край удержався!
А ви, сторонські люди, набувайтеся і забавляйтеся грешно, але води в рот понабирайте і не розповідайте неприятелеві, кілько у нас війська та й пушкарів кілько!»
На згадку краю і України бадіки попісніли, бо жаль їм стало за цим зеленим клином над Черемошем.
- Вже нема спасу, коли панотець за цей край потерпає,- пояснювали бадіки напошепки панотцеву бесіду.
А газдині м’якли, як хустки, і допевнювали себе крізь плач, що хоч куда сходив би, то таки нема понад сей край красний, та запашний, та веселий.
Храмові гості зацікавилися панотцевою бесідою і стали перешіптуватися з бадіками про те, що над Прутом неприятеля, як трави та листу, та що він отік підсувається під це село.
Зачув ті шепти комендант і вийшов з військом та пушкарями з церкви і став випитувати сторонських людей про неприятеля. Одні рівняли неприятеля з темним лісом, другі із зорями на небі. А всі вгадували, що сегодні він годен увійти в це село і збавити людям храм.
Комендант приказав війську відійти до касарні, а пушкарів розіслав за підводами.
На дорозі показалися натерхані жидівські вози, що везли своїх наляканих пасажирів з долу у гори.
Комендант поговорив із тими пасажирами і приказав своїм хорватам млівіч спакуватися.
Пушкарі зігнали підводи, а комендант здає їм телефон і велить собі телефонувати про кождий неприятелів крок та слухати приказів, які він надсилатиме з горішнього села.
- Мене і моїх людей кличе обов’язок на друге село, а ви, хлопці, будете мати щастя скоріше здибатися з неприятелем. Стійте, як мур, як камінна скала, напротив і бийте його на скамузь. Ломіть йому ноги, розчереплюйте йому голови, витачайте його камінним тачилом, аби не підвівся. Йде на вас нагайка, а ви її настолочте ногами. Леда-хвиля жде вас слава!
Пушкарі горіли. Здригалися, як олені, і обзиралися, чи не видко вже неприятеля, щоби його в саме чоло вдарити. Як одною рукою, піднесли вгору чорні шапки і крикнули дзвінко:
- Слава нашому
