Цар і раб - Білик Іван

Одмежована від них трьома різними суднами, там стояла, погойдуючись на довгій линві, струнка просмолена діера.

— Бачиш?

— Ну й що?

— То діера Мітрідата! — просичав євнух.

Савмак подивився на нього з темряви глибоких очниць і посміхнувся.

— Коли я тобі скажу ще слово, ти перестанеш сміятися. — сказав євнух, сповнений похмурої таємничости.

— Може, вчора приплив був сам Мітрідат, а наші митники спалили його разом із судном? — прискалив око Савмак.

— Не смійся, бо плакатимеш. Я тобі кажу не про сю, спалену, а про ту діеру. Нею сьогодні раненько завітав до Пантікапея Діофант, син Асклепіодора, відомий тобі каппадокієць і таксіарх усього Мітрідатового війська.

— Де ж він? — з недовірою поглянув у бік стрункої діери Савмак. Діофант не міг припливти, не завітавши до царського хорому. Та виявилося, що таки приїхав, приплив і гостює в Дамона, великого колісничого. Савмак знову щось подумав, але ниточка думки не в'язалась вузликом, і він неприязно буркнув: — Ну то й що?

— А те, — знову стишив голос до жеботіння євнух, — що його діера блукала десь поблизу цілу ніч.

— Се тобі хто сказав? — Савмака дедалі дужче дратував таємничий голос євнуха, й він дивився на нього майже люто.

Євнух теж вирячив оченята й, озирнувшись на причал, чи не слухають сторожі, швидко заторохтів у самий вид своєму колишньому вихованцеві й учневі:

— Слідом за Діофантом прибув на своєму трухлому кориті Евтихій. Він каже, щд в одкритому морі Діофанта не було: наздогнали вже аж отут, неподалік, у затоці.

Савмак нахмурився й більше не спитав євнуха ані слова. Вони мовчки дійшли до самих мурів Акрополя, проте тут Савмак уже не дав євнухові шаснути в хвіртку свого дому, а повів із собою до Царського клімакса.

Нарешті скинувши з себе непотрібний обладунок, Перісад знесилений сидів на ложу в екусі біля тронної світлиці. Він довго не міг утямити того, про що розповідав йому євнух, спонукуваний Савмаком. Свого історика цар узагалі зневажав, і не тільки за його чоловічу неповноцінність, а й через те, що той належав до зрубаного дерева Археанактідів. Але згодом до царя таки дійшов зміст його слів, і він ще недовірливіше від Савмака заблимав на лоґоґрафа. Євнух був лютий ворог, хоч і прикритий лагідним усміхом посадженого на цеп лиса, тож Перісад не міг повірити в його щирість. Убачаючи за словами євнуха хитро сплетену брехню, він прискалив око:

— А для чого б то син мого друга Мітрідата Еверґета чинив мені лукаві кови?

— Мабуть, молодий понтійський цар хоче, щоб ти, басилевсе, став його "другом"…

Сторонньому ся розмова здалася б узвичаєними при боспорському дворі лестощами, але Перісад занепокоєно зиркнув на Савмака. Деспот і великий лоґофет одвернув очі до вікна, Перісад і собі глянув у той бік, нічого не побачив, тим часом придвірний літописець докинув:

— Тобі ж сенат уже пропонував стати "другом римського народу"? — Й сам же відповів на своє запитання: — Пропонував вустами Публія Муція Сцеволи, екс-консула й Великого понтіфіка.

Сього вже можна було й не доказувати. Скривившись, мов од головного болю, Перісад стомлено махнув рукою, підвівся й почовгав до вікна, ледве тягнучи ноги, на яких уже не було кованих ратних чобіт. Се означало, що треба йти, євнух блимнув на Савмака, й вони мовчки подалися з екуса, почувши вслід собі:

— Хай гукнуть Дамона!

Коли проминули двері чинниці великого лоґофета, Савмак по-панібратському заштовхнув євнуха досередини й, вигнавши звідти всіх служок та ґрамматистів, зачинив по собі двері. Євнух не міг уторопати, чого забаглось його колишньому вихованцеві, й дрібно закліпав очицями, розгублено посміхаючись, а Савмак поставив його очима до вікон і дивився на євнуха доти, поки в того почала сіпатись ліва щока. В лоґофетовій чинниці й цілому хоромі по той бік важких дверей стояла така тиша, що чути було дзенькіт списів об щити на делекій сторожовій вежі Акрополя. Євнух потер пальцями розсіпану щоку й прохрипів:

— Що ти надумавсь?.. Пусти мене додому! — Й миттю глипнув на два мечі в піхвах, що висіли хрест-навхрест між вікнами. — Згадав торішнє?.. Я в тому не винний! Сам допитувався й домагався, як пограбувати скіфську могилу. Якщо ти чесний, то не казатимеш, ніби я тебе до того штовхав…

Савмак не зводив з нього колючих, не знати в яких хащах підбрів'їв захованих очицях, і євнух почав одступати, неквапом задкувати до дверей.

— Чуєш?!.. Пусти мене вийти!

— Не вийдеш, — слово по слові процідив Савмак, — поки не скажеш мені…

— Що? Що тобі сказати?!.

— Хто я.

Євнух якийсь час сторопіло дивився на нього, й коли щока перестала сіпатись, писнув:

— Дурень ти! Ось ти хто!

— Хто я? — тихо й через те ще грізніше повторив Савмак.

Євнух, котрий за сі хвилини передумав усе на світі й сподівався не знати якої розправи, пошукав очима стільчика й сів, глибоко й заспокоєно зітхнувши. Та згодом його почала й самого хапати лють, що так по-дурному дався налякати себе, й коли Савмак спитав утретє те саме, він майже плюнув йому в обличчя:

— Скіф ти! Скіф ти! Скіф!

І Савмак теж сприйняв се, як обплювання, та не мав сили на те що вдарити гладкого євнуха, який сидів, розплившись драглистим тілом на троносі, а й ворухнути пальцем. Він теж знесилено сів, і сів просто додолу, тернувшись спиною об стіну, й у просторій робітні великого лоґофета гусла й гусла моторошна, нестерпна для євнуха тиша.

Євнух, допіру стямившись, тепер знову присмирнів, наляканий незрушністю Савмака. Боявся навіть ворухнутися. Знав, коли б сей новоспечений деспот мовив бодай слово чи підвів голову з колін, усе змінилося б, він, лоґоґраф Полікрат, принаймні знав би, що робити й чого слід остерігатись, а тепер не зважувався навіть голосно дихати.

Та тіло, його кумирами й людьми прокляте тіло, позбавлене чоловічої сили й витривалости, не набувши й пружности жіночої, клякло й клякло, євнух одчував, як вода й кров з усіх його членів осідають донизу, обличчя стало холодне, плечі — теж, натомість руки й ноги, й черево, й сідниці налилися свинцем і заходились помаленьку шпигати й терпнути, неначе то холодноперста німфа смерти заколисувала його, щоб одібрати душу. Євнух із жахом відчув, що повіки в нього теж набрякли, й щемлять, і важніють, і він обережно ворухнувся. Та важкий дерев'яний тронос під ним зрадливо рипнув, і серце кудись упало.

— То нащо ж ти ціле життя витравлював у мені все скіфське? — нарешті озвався Савмак уголос, а сам собі подумав: ось відки, виявляється, я знаю й скіфську говірку… Скіф…

Євнух, який уже сидів зручніше, з задоволенням відчуваючи полегкість у всьому тілі, знову набув колишньої впевнености, й до нього повернулася злість.

— Витравлював усе скіфське, аби ти був лютіший! — Савмак урешті підвів голову з колін і глянув на нього нестямним поглядом посліплих очей. Придвірний історик уже без лукавства й засторог пояснив: — Грек на скіфа може розсердитись, і на персіянина, й персіянин на грека — теж, коли допече. А перевертень завше буде ворогом для своїх. Тепер утямив, деспоте?

— Я тебе колись уб'ю, — рівним байдужим голосом проказав Савмак і знову поклався на коліна.

Євнух самовдоволено посміхнувсь:

— Іще не скоро.

— Що?

— Не скоро вб'єш мене, мовлю.

— Чому? — тим самим безбарвним голосом спитав молодий лоґофет.

І, так само посміхаючись, євнух утомлено відхилився й притуливсь до стіни спиною:

— Бо я знаю. Вчитель завше знає більше за свого навченика. Ще не скоро тобі спаде на думку вбити мене. Коли ж і вирішиш убити, я теж побачу, бо кумири, навзамін того, що відібрали в мене люди, дали мені ясний розум і світлі зіниці.

То було злобне вихваляння, Савмак знав, як страждав лоґоґраф Полікарт через свою ваду, як заздрить усім на світі чоловікам, а тепер лише тупо слухав зухвалі євнухові теревені, сам приголомшений і геть убитий. Сей Полікрат свого досяг; тепер Савмак уже був певен сього. Якщо досі глухі туманні натяки кололи його в серце шипами здогадів, а десь глибоко в серці він сподівався, що все те — від людської невтримносте й людських заздрощів, то тепер євнух уже відверто й просто кинув у вічі йому найгидкіше слово, й воно було правдою. Він бачив се по очах лоґофета, якого знав не згірш од самого себе.

Коли Савмак підвівсь, євнух не впізнав його, так він змінився за сей короткий час їхньої розмови. На якусь мить у серці прокинувся жаль до колишнього учня, та лоґоґраф швидко зборов себе. Є речі, яких ніколи не переступиш, а жалощі лише розхитують людину й позбавляють упевненосте. Він не злякався, побачивши, як молодий царевий деспот знімає зі стіни між вікнами короткий скіфський меч у золотих піхвах. На таке Савмак був геть не здатний. У подібному стані, подумав євнух, людина дивиться в себе й нікого не бачить.

Золоті скіфи пасли коней і напинали тятиви луків, а двоє молодих воїв шили разом одну кожушинку. Сю поширену дію братання Савмак уже не раз бачив і на мечах, і на кіліках, і на гривних обручах, досі він обминав її — вона його не зачіпала й не тривожила, тепер же раптом одчув холод на спині й із несвідомим страхом повісив меч у золотих піхвах назад.

— Скажи мені все, вчителю, — здрібнілим, аж несвоїм голосом озвався він, дивлячись на євнуха й не бачачи його.

Нещасний, прибитий вигляд Савмака збудив у євнухові чуття власної гідносте й переваги, він випростався, наскільки дозволяли в'язи та негнучкий карк:

— Нехай тобі твій ІІерісад каже!

Й повагом вийшов з чинної світлиці. Савмак ще постояв, притулившись чолом до бронзових ґрат вікна, тоді й собі вийшов. Служки та ґрамматисти, що юрмилися за дверима, лякливо шаснули досередини, а Савмак потяг ноги в бік екуса, де перед сим лишив царя.

Перісад міряв світлицю, риплячи суглобами в колінах, а біля порога стояв розгублений декарх махерофорів, "рябоголосий" цибань Клісфен.

— Що ро-ро-робита з отим Ті-тімокреоном, лоґофете? — прошепотів він, косуючи на басилевса. — Перісад ні-нічо-го не ка-каже.

Савмак зібгав чоло зморшками, тоді розтер його й насилу згадав, що маґістрат митної сторожі Тімокреон і досі сидить у в'язниці під мурами Старого акрополя.

— Випусти його, — байдуже сказав Савмак і, коли той пошкрьобав сандаліями до виходу, видихнув голосно й дзвінко, аж луна пішла в незахаращеній світлиці:

— Хто я?

Цар перестав рипіти суглобами й подивився на нього злими вічми, тоді підступив ближче й задер благеньку стару бороду, щоб ліпше бачити Савмака:

— Питаєш про себе, а я скоро й сам не знатиму: хто я!

Савмак умить наче прокинувся чи витверезів і тремко зітхнув.