Мистецтво - Яновський Юрій

Тимофій-Тиберій одразу ж уявляє архітектурний шедевр, де повинна жити ця красуня.

— Польща нас любить,— щебече Фросина,— як зачнуть ото мене випитувати, як я сім тисяч літрів молока надоюю! Скажу раціони, догляд, породу, розповім про порядок на фермі, доярок змалюю, а вони все не відпускають. Дивляться на нашу делегацію й не можуть надивитися. Тоді я почну про кожну мою корову доповідати—який характер та яка вона була телям, як лащиться до мене, мукає, щоб я підійшла погладити. Кажу, корови в нас пещені, влітку на повітрі стоять, взимку тепло у них і сухо, без протягів. Не люблять, кажу, рекордистки, щоб коло них хто сварився, галасував, нервував... А один польський дід та й каже: "Бач, і скотина ласкава, бо люди дружні. Колгоспні люди. А Америка хотіла б нас жовчею поїти, коли бачимо, що на світі існує мед..."

— Я хотів би зробити ваш скульптурний портрет,— із захватом пропонує Хома й розбиває дівчині настрій.

Фросина махає рукою, мовляв, обійдеться без портрета, й рушає йти далі.

— Стривай, доярко,— гукає старий,— ми підвеземо, як дорога протряхне!..

— Немає коли! Я й хвилини вже не всиджу. Мені здається, що останні метри перед домівкою я бігом побіжу!

— Пішов і я,— каже Михайло,— три кілометри пройду, а там Савка дасть мотоцикл, миттю буду на МТС... У мене серце не на місці...

Михайло підтюпцем доганяє Фросину, вони хутенько йдуть і зникають, вийшовши на схил. Повний місяць зависає над яром, здається, до нього можна докинути грудкою. Струмок води в рівчаку часом виблискує і вже не шумить. Старий Явтух іде в один бік, у другий, мацає дорогу. Студенти мовчки стоять, милуючись з зоряного неба, вдихають пахощі обмитої дощем землі.

— Я не шкодую,— признається нарешті Хома,— в колгоспі попрацюємо!

Тимофій-Тиберій не допитується, все й так зрозуміло, сам він такої ж думки.

— Агов! — чути здалеку Явтухів голос.— Куди чимчикуєш, козаче? Га? Не чую!..

Незабаром старий повертається до машини з хлопчиком років десяти. На хлопчикові піонерський шовковий галстук, охайна сорочка, картузик, полотняні штанці — все мокре, як хлющ.

— Ну, а як застудишся? Запалення легенів чи грип?

— Я ж не знав, дядьку Явтуше, що йтиме дощ...

— Ото й зле, що не знав! Скидай швиденько штанці й сорочку, а тим часом я дам щось сухе... Бач, який синій!.. Ось помилуйтеся,— каже старий до студентів, пораючи хлопця, надягаючи на нього свою спецівку,— товариш Остап Іскра власного персоною! Тікає з батьківського дому на край світу...

— Я не на край,— цокотить зубами Остап,— я до тітки...

— Залишив батька й мачуху, подався в світи!

— Мабуть, мачуха била? — питає співчутливо Хома.

— Овва, нехай би спробувала! Вона мене сама боїться!

— Нова постановка питання,— сміється Явтух,— чого ж ти тікаєш?

— Я, дядьку Явтуше,— солідно намагається відповідати Остап,— я вирішив, що такий батько мені ні до чого...

Студенти й Явтух регочуть, а хлопець, кутаючись у суху спецівку, викладає:

— Я й просив, і соромив, ніщо їх не бере! Виробляють сто трудоднів на рік, а я в школі горю за них від сорому... У всіх батьки — хто п’ятсот, хто шістсот, а хто й більше на рік, тільки у мене прорив... Тато кажуть, що їм більш не треба... А в тітки мені буде краще... Вона мене хіба ж так запрошувала!

— Ех ти, Остапе, Остапе! Хіба ж піонери так роблять? Тікаєш від труднощів? А хто ж їх боротиме за тебе? Треба перевиховувати батька! Візьміться удвох з мачухою...

— Еге! Вони в тата закохані, як маленькі! Самі роблять, а тато вилежуються... Кажуть, я на нього й сама зароблю, він на фронті вистраждав... А коли той фронт був?!

— Мовчи, мазій,— каже Явтух Каленикович,— бач, який пащекуватий! А там тато з мачухою хвилюються, шукають, попару не знайдуть, га?

Остап мовчить. Він натомився й настрашився, йому б тільки спати.

— Ну, гаразд, лягай у машині, спи. Поговоримо по дню...

Вклавши хлопця, старий випростується й каже до студентів, які мрійливо стоять, обнявшися, й от-от заспівають :

— Бач, який проспект об’явився. Неначе змовилися — ідуть та й ідуть... Завізно цеї ночі... І красиво як! Чисте мистецтво та й годі!

— Товаришу шофер,— тихим і значущим голосом питає Тимофій-Тиберій,— чи знаєте ви, що таке чисте мистецтво?

— Не знаю, хлопці, їй-право не знаю! А що каже теорія?

— Теорія пише, що те мистецтво стоїть осторонь життя!

— Неправильно. Я собі міркую так. Чисте мистецтво — це мистецтво живе, красиве, народне. Як воно може бути чисте без народу? Не може! Повністю для народу, про народ, разом з народом!..

І, не чекаючи від студентів відповіді на таке нове тлумачення терміну, Явтух випинає груди, як старий солдат, виводить задьористо й весело:

Дівчино моя, переяславко.

Дай мені вечеряти, моя ластівко!..

В цей час із того боку, куди лежить путь подорожніх, з’являється світло фар, і могутня вантажна машина наближається до яру, поволі пірнає вниз. Дужий мотор реве на першій швидкості, болото летить шматками. Зупинившися перед "Победою", водій заглушує мотор.

— Тпру, приїхали? — гукає приїжджий шофер.— Не встиг Мартин подзвонити, як ми й тут! Чіпляйте троса, витягнемо на дорогу!

— Чорти вас носять,— озивається Явтух,— подумаєш, рятівники знайшлися! За годину й самі б виїхали.

— Ну, де це чувано,— обурюється шофер,— можна сказати, голова найбільшого в районі колгоспу, сам Явтух Каленикович сидить у яру! Що б нам люди заспівали?

Студенти дивляться один на одного й задкують за "Победу". З кузова вантажної машини легко зіскакує не хто інший, як Михайло. Він подає руку жіночій постаті, потім удвох ідуть до Явтуха Калениковича.

— Мого тата не переговорите,— лунає молодий, веселий голос,— донька, можна сказати, пройшла залікову сесію під музику, а він хоч би стрів!.. Драстуйте, челюскінці!

— Драстуй, доню,— Явтух Каленикович обіймає Палазю,— а тобі хіба забракло хазяйського глузду, що таку танку пригнала?

— Правда, я сама винна, що ви не стріли: злізла на Берестовій...

— Нічого, були не без діла.— каже Явтух.— А де ж це мої студенти? Такого жаху на мене нагнали. Солідний народ. Хлопці, та де ж ви? Виходьте з-за машини, ну вас!..

Тимофій і Хома виходять.

— Пробачте, що так вийшло...

— Куди там! — регочеться Палазя.— Та його хлібом не годуй, дай пограти кумедію! З приїздом, товариші художники. Коли ви до нас із щирою душею, то, будь ласка, будьте, як свої... От побачите, мистецтво й нам дороге, а вам байдикувати не дамо. Хоч і просіть, не дамо!..

— Ми люди прості,— каже батько Палазі,— то й з ними будемо по-простому... Плату я з них візьму натурою. Проекта колгоспної ферми вимагатиму!

— Будь ласка, будь ласка,— бурмочуть Хома й Тимофій, розгубивши свої дотепи й силкуючись пригадати, чого саме встигли наговорити голові колгоспу, до якого їдуть на практику. Палазя весело до них посміхається, а Михайло не зводить очей з Палазі.

— Шампанського? — гукає Явтух Каленнкович.— Вип’ємо за вищу освіту!

— Що ви, тату? Де ж тут серед ночі шампанське?!

— Михайле, неси! У нас є! Ми передбачили! Вищу освіту не запивають пивом! Розкубрюй його, чорта! За твій диплом, Палазю.

— А коли б я провалилась?

— Хіба ти не моя доня?

Місяць світить на дві машини в яру, блискає на пляшці шампанського, падає на студентів, які стоять до місяця спинами.

— Вип’ємо всі потрошку,— проголошує Явтух Каленикович,— і попереджаю, що це тільки перша. За наших доньок і наших синів, за агрономів, архітекторів, скульпторів, комбайнерів! Вип’ємо за чисте мистецтво народних талантів. Ура, товариші!..

Всі кричать "ура", і старий яр довго відлунює молоді голоси.