Таємна асамблея фан-клубу "Микола Гоголь" - Чемерис Валентин

ТАЄМНА АСАМБЛЕЯ ФАН-КЛУБУ "МИКОЛА ГОГОЛЬ"

Повість-фентезі

— От так штука, панове-добродії!

— І не кажіть, мосьпане! Це не просто штука, а — ціла штукерія!

З підслуханої розмови двох добродіїв у 19-му столітті.

— Анекдот! — додав інший добродій, але вже століттям пізніше.

"… Нехай тим часом вони собі збираються й крадькома, — перше буде тайно, а потім буде явно".

Леся УКРАЇНКА.

… А ЗАПОВІТ НАПИСАВ ПІД ВРАЖЕННЯМ МАЛОРОСІЙСЬКИХ КАЗОК?

Дещиця замість передмови

… Коли року 1931-го, через 79 років по смерті Миколи Гоголя у Москві перезахоронюватимуть його прах — із Свято-Данилівського монастиря (це пристанище ченців тодішня влада переобладнувала під колонію для малолітніх злочинців, тож у зв’язку з цим монастирський некрополь підлягав ліквідації) — на Новодівиче — і відкриють труну, то жахно відсахнуться…

І було від чого. Череп небіжчика лежав повернутий на бік (з якого дива?). І — що й зовсім вже було моторошно, — матерія оббивки труни виявилася розірваною (на рівні складених на грудях рук покійника), наче хто її у відчаї шматував, марно шукаючи виходу з домовини — чи бодай ковтка рятівного повітря, якого не було, а була їдуча задуха і божевільний кінець…

І тоді пригадали: Микола Васильович ще за життя боявся впасти в летаргійний сон (схильність до якого він за його переконанням буцімто мав) і, таким чином, бути похованим живцем — що в світі не раз і траплялося. Тому застерігав: на випадок негаданої смерті не ховати його до появи трупних плям і явних признаків розкладу тіла. (Дослівно — подається мовою оригіналу), заповіт такий: "Находясь в полном присуствии памяти й здравого рассудка, излагаю здесь свою последнюю волю. Завещаю тела моего не погребать до тех пор, пока не появятся явные признаки разложения. Упоминаю об этом потому, что уже во время самой болезни находили на меня минуты жизненного онемения: сердце и пульс переставали биться". (Не виключено, що це вразливому і надумливому письменникові під час нападів страху так здавалося — швидше всього, адже підтвердження цьому медиків чи хоча б тих, хто з ним спілкувався, не має).

Дослідники життя і творчості великого сатирика сьогодні висловлюють ще й таку версію: мовляв, все це Гоголь написав під враженням малоросійських казок, де найжахливішим було, коли чоловік, який заснув летаргійним сном, отямлювався у вічному мороці й задусі могили під багатометровою товщею землі. Моторошна безвихідність! А тому письменник, мовляв, сам і подав привід для тайни. До всього ж він помер у 42 роки і смерть його була загадковою, досі нез’ясовано, від чого урвалося його життя в цьому світі. Тоді ж і пригадали, як він боявся бути похованим заживо. Фобію таку мав.

Це від грецького слова, що означає страх. Стан хвилювання, тривоги, неспокою, виникненого чеканням чого-небудь неприємного, небажаного. А відтак і — страшного. Фобія — це те, з чим людина часом безсила боротися, сама себе тримаючи в страху. Пам’ятаєте в Котляревського:

Еней од страху з плигу збився,

В умі сердега помішався,

І зараз сам не свій зробився,

Скакав, вертівся і качався…

Є й такі, що постійно дивляться страхові в очі — себто повсякчас перебувають у стані тривоги перед можливою (а здебільшого уявною) небезпекою.

А це вже патологія — відхилення від норм життєдіяльності організму, потворноненормальне. Отож, непереборні нав’язливі страхи — це й буде вона. Фобія.

Сьогодні медики й психологи нараховують біля 500 різних фобій, хоча їх, вочевидь, значно й значно більше, адже людська фантазія (та ще в купі з хворобливою уявою, нестійкою психікою) безмежна й невичерпна!

Звідки в людини з’являються невмотивовані страхи? На думку спеціалістів — після значних і тяжких психологічних переживань, стресових ситуацій, психічних розладів і захворювань. Вилікувати фобію — це значить зняти страх. Змусити хворого, аби він подивився на себе збоку. Тоді жахіття минає. Але його не просто позбутися. Чи хоча б зняти — методом релаксації. Проте цей прийом треба знати і вміти ним користуватися. Фобії бувають досить тривалими і в пацієнта виникають так звані панічні атаки. Тоді його треба лікувати не лише психотерапією, а й також ліками. (Гоголя, між іншим, ніхто й ніколи не лікував). Вони знімають збудження в зоні головного мозку. Але складність полягає в тому, що фобій надто багато. В більшості це страх закритого і відкритого простору, ляк смерті, перебування (поїздки) в транспорті, ліфті, панічна боязнь навіть мишей, страхота від вогню чи води, ляк перед темрявою або страх залишитися одному, загубитися… Особливо серйозна фобія — це страх смерті (яка — бійся її чи не бійся, — а все одно до кожного прийде у визначений йому час і з цим треба змиритися раз і назавжди!). Тоді крижаніє душа і не хочеться жити. Стає просто страшно жити. Людина опиняється в полоні жахів. Або впадає в депресію і тоді навіть боїться вийти на вулицю. Чи хоча б глянути у вікно, дзеркало… За такого стану в людини різко підвищується серцевий ритм, звужуються судини, з’являється відчуття тривоги, піднімаються тиск, м’язовий тонус. А найгірше — вигулькує панічний жах-жахенний, який може привести до серцевого нападу і навіть до летального кінця. (Якщо хтось, наприклад, жахається води, то може й потонути. Від страхоти). Значна частина страхів сьогодні — це страх втратити роботу, а з нею й засоби до існування, ляк перед хворобами тощо. Людина губиться в цьому світі, не знає, як їй поводитись і тоді виникає стійкий невроз. За ним, як наслідок — депресія.

Мова йде не лише про звичайних, пересічних людей (фобіями страждають з дитинства й до старості) — у великих теж свої страхів’я-страховиддя. Свої химери й почвари. Наполеон, наприклад, боявся білих коней (а втім, це дві фобії: ляк перед білими кіньми — гіппофобія і боязнь білого кольору — лейкофобія), Петро Перший — вільного простору, а тому відчував себе кепсько у великих приміщеннях з високою стелею. Це екофобія і спацеофобія — страх свого будинку і порожніх просторів. (На противагу цій фобії існує ляк перед тісними приміщеннями, звуженим простором). Сталін страждав токсикофобією — панічно боявся отруєння. Чи авіаперельотів — авіафобія. Будучи головнокомандувачем, він жодного разу так і не побував на фронті. А коли вирушав у Потсдам на мирну конференцію, його поїзд охороняли 8 бронепоїздів і 17 тисяч бійців НКВС!

Микола Врубель, видатний художник, боявся жінок, які йому… подобалися (калігінефобія). Гублячись перед предметом свого захоплення, він вдавався — оскільки природа вимагала свого — до послуг проституток. Але біда рідко ходить одна, вона веде за собою іншу біду. Так і сталося з Врубелем. Від однієї з панельних дівок він підхопив сифіліс, що й довів його до втрати зору та божевілля..

Микола Васильович, як уже зазначалося, страждав татефобією — боявся бути живим похованим. У стані летаргійного, наприклад, сну. Цей страх у нього був таким болісним і нав’язливим (та ще за його бурхливої творчої фантазії!), що він неодноразово нагадував ховати його тільки тоді, коли вже з’являться ознаки явного тліну… (Невже й справді душеприказники знехтували останньою волею письменника — чи сприйнявши її за примху або дур? — і поховали його, коли на тілі ще не з’явилося жодних ознак смерті? Себто живим?).

Гоголь чи не з малих літ боявся смерті. А після того, як у 1852 році в лютому негадано померла сестра поета М. М. Язикова Катерина Михайлівна, Гоголь (а він дружив з небіжчицею з дитинства, дуже її любив і вважав поетову сестру найнезвичайнішою жінкою з усіх тих жінок, яких він зустрічав у житті), засмучений її кончиною, раптом заявив своєму духовнику:

— На мене найшов страх смерті!

І з того дня все його життя різко змінилося — в гірший бік.

З ним постійно спілкувався московський лікар О. Т. Тарасенков (пізніше він стане відомий як автор нарису "Останні дні М. В. Гоголя", що буде у 1856 році опублікований в "Отечественных записках", а потім вийде окремою збіркою в 1902 році), але й він, досвідчений ескулап, так і не зміг встановити діагноз хвороби великого письменника. (Як дехто вважає, він просто утримався від діагностичної оцінки хвороби свого знаменитого підопічного — з етичних, очевидно, міркувань). Так ось він засвідчив: в ніч з 11 на 12 лютого 1852 року письменник спалив чи не всі свої рукописи, які мав гроші — велів роздати жебракам — і почав готуватися до смерті. Звідтоді він перестав розмовляти, лише прохав, аби його лишили самого, відвертався до стіни й лежав так непорушно годинами. Їсти вже нічого не міг, але вважали, що то він просто відмовляється. За свідченням Тарасенкова, вигляд М. В. мав просто жахливий — шкіра та кості, очі глибоко запали, пульс тільки-тільки відчувався, голос — ледь чутний. І йому важко було повернути в роті язиком… Він виглядав смерті, чекав її щомиті, як щомиті бажав собі кінця і Та, що з косою, як називають опрягу в Україні, не забарилася з’явитися. Вона охоче йде до тих, хто, втративши охоту до життя, починає її виглядати… Тарасенков обережно визначив хворобу письменника як соматичну, тобто тілесну. (Від грецьк. сома — тіло).

Бачачи таке, друзі письменника почали спішно запрошувати до нього різних медичних світил. 18 лютого з’явився відомий московський терапевт-клініцист професор Московського університету Овер. Проте, оглянувши пацієнта, він чомусь уник рекомендацій. Лише обмежився нічого не значущою порадою не давати хворому… вина. (Його пробували давати письменнику для апетиту), інше світило, професор судової медицини Московського університету порадив, аби змусити хворого хоч щось їсти, лікувати його магнетизуванням — гіпнозом. Та коли з’явився спеціаліст із гіпнозу, хворий ледь чутно попрохав не робити цього і його залишили в спокої. Потім з’явився ще один знаний професор. Аби встановити діагноз, він пребадьоро заходився розпитувати письменника, що та як у нього болить, але той не зронив у відповідь жодного слова. Дивився у простір невидючими очима, нікого й нічого не чув, нікого не бачив і перебував десь далеко-далеко, як наче в іншому світі, недосяжному для простих смертних… Прощаючись, розгублений професор порадив вдатися до кровопускання, класти лід на голову та закутувати недужого в мокре простирадло.