Мистецтво - Яновський Юрій
Ніч заходить.
— Може б лампочку засвітити,— несміливо пропонує Тиберій.
— Тихше,— спиняє його Хома,— не чуєш, що сплять?
І справді, легко посвистує носом старий, плямкає уві сні губами Михайло. Солодко спиться їм під шум води.
Хома опускає скло в дверцятах, крізь машину тече вологе тепле повітря, напоєне запахами дощу, озону, землі, соняхів, жита.
Над далеким краєм яру з’являється заграва. Неначе під’їхала машина, і от-от з’являться над яром її фари. Натомість там похапцем сходить притьмарений місяць. Випари коливаються на його виді, як серпанок. Підбившися трохи, місяць ясніє, світло його лягає на протилежний схил яру, лишаючи дно в прозорій напівмлі. Промені дістають до людей у машині.
— Краса,— шепоче Тиберій,— зараз прилетить відьма...
— Спи,— штовхає Хома,— бодай заціпило!..
— Пане філософе Хомо Брут, нас чекає відьомський шабаш! Ти пам’ятаєш, як там у Гоголя?
— Тиберій Горобець, я тебе викину з машини!
— Не сперечайтесь, молоді люди,— зауважує раптом спокійний голос водія машини,—колись тут, може, й були чорти. Та після Гоголя ніхто їх не бачив...
— Такий підходящий яр,— подає голос Михайло.
— А ти ж думав! Чомусь люди полюбляють отакі місця для битЕ. Іще Хмельницький це місце посвятив: вирубав полк шляхти... Швачка в яру судив багатіїв, панів, словом, феодалів. Довгий час стояла корчма, "козацька корчма", й досі зветься місце...
— Отут у корчмі, мабуть, спинялися й бурсаки!
— Кортить йому свою відьму вмотивувати,— глузливо каже Хома й раптом галасує: — Ой! Рятуйте!
Схилом у яр біжить велетенська постать, освітлена місяцем. Шум дощової води в рівчаку поглинає кроки, і здається, що велетень рухається нечутно. Коли мана ближчає, можна помітили, що вона в трусах і майці. Легко перестрибнувши дощовий потік, постать наближається. Чути вже важке дихання й чалапання по воді босих ніг. Постать мчить, не зупиняючись, тільки мимохідь зиркає на машину.
— Мартине! —гукає навздогін старий.— Подзвони з бригади, нехай не турбуються! Виїдемо, як дорога протряхне!..
Мартин біжить далі. Швидко подужує крутий схил і зникає на тлі зоряного неба. Студенти сидять ошелешені.
— Знаменита особа,— каже старий, витримавши поважну паузу,— польова бригада на ньому тримається... Кандзюбиться наш Мартин цього року на героя... На те йде... і пшениця, й кукурудза, і просо... Золотий майстер...
— Чого ж він, пробачте...
— Бігає? Захищає честь області! А може, й республіки. Чули таке слово — стайєр? Оце він! На довгі дистанції бігає... Спортивне товариство "Колгоспник"...
— П’ять кілометрів у той бік,— пояснює Михайло,— да п’ять біжить назад... Хвилини й секунди, точно... Одна година щовечора. А вдень бригада...
— Кому ж він про нас дзвонитиме? — цікавиться Тиберій. В машині довго панує мовчанка. Глухне шум води в рівчаку. На пахучій хвилі відсвіженого повітря до машини прокрадається заспів цвіркуна. Куценький мелодійний рип. Ще одна нота. Тюрлю-тюрлю! Степовий соловей...
— Бачите, товариші студенти,— каже нарешті старий,— тут ви зачіпаєте філософську проблему нашого життя. Чи знатиме Мартин, кому дзвонити? Це колись було, що знав тільки сусід сусіда, та й то, коли позивалися за межу. Та знала людина урядника, бо мусила стерегтися урядникового нагая. Попа знав чоловік, бо без того ні вродишся, ні помреш. А ще які були знайомі? Ну, кум та сват. Правильна теза, Михайле?
Михайло тре чоло й похмуро каже:
— Покинув механіка на годину, а мушу сидіти он скільки... Я й запитання вашого не чую, бо душа коло комбайна... А косовиця на носі...
— Добре, я й сам певний, то теза правильна... Тепер візьмемо сьогоднішній радянський день. Кого ми знаємо навколо себе? Боже ж ти мій! Та спитайте мене, який сон бачить голова сусіднього колгоспу, їй-право, не помилюсь! А вже в своєму колгоспі, то знаєш і старих, і дітей, і характери, і кочерги, і кожну грудку землі — скажеш, звідки її взято... В районі знаєш передових людей у кожному господарстві. Ну, секретар райкому сам у колгоспі не раз коло столу сидів... А з області — хіба ми не чуємо й не стрічаємося з передовиками? Та всю республіку тримаємо в голові — хто де що зростив! Щоб ні одна ж тобі зернина досвіду не лежала без прибутку. А як зберемося ото в Києві та в Москві! Та такого зроду-віку по історії не написано, щоб дружили трудящі люди в отаких мільйонах! А ви питаєте, чи Мартин знає, куди дзвонити!..
Знову всі мовчать.
— А голову "Промінь Жовтня" теж знаєте? — питає Хома.
— "Промінь Жовтня"? Цебто укрупненого? Трохи знаю.
— А більше?
— Більше він і сам себе не знає!
Михайло мовчки одвертається, ховаючи посмішку.
— Чого, Михайле, носом крутиш? Не віриш, що Явтуха трохи знаю? Я б і не казав, коли б не знав...
— Я вам не філософ,— таємничими словами відповідає той.
— То й мовчи потроху. Розкрию студентам Явтухів характер!
— Чи не такий він, як ото до мого тата приїздять? — питається Тиберій.
— А які саме до вашого тата приїздять?
— Його тато — адвокат,— пояснює Хома.
— Зрозуміло. Захистіть, мовляв, адвокате, бо я дещо вкрав?
— Ага, ага!
— Не такий! Доньку має дуже строгу. Як візьме, кажуть, за бороду — у Явтуха борода довжелезна — та як почне ним тіпати! Сусіди збігаються! Скандал. Там така вдалася, що не інакше, як за народного суддю заміж піде!
Михайло мимоволі пирхає, а студенти здивовано на нього оглядаються.
— Один комбайнер накидає на Палазю оком, та марна, скажу вам, справа: не піде за нього, безхарактерний дуже... Все одно, як Солопій Черевик...
У Михайла знову проривається сміх, він маскує сміх кашлем.
— Простудився, Михайле? А все через Палазю. Попросив Явтух послати по неї на станцію. Я оце й поїхав, а Михайло за свого дружка комбайнера. Палазя заочниця на агрономічному, подалася на екзаменаційну сесію. Кінчає вуз. Мабуть, екзаменів не склала, сором вертатися... Гоноровита дівка. Бач, не повернулася...
— Та що ви нам про Палазю,— нетерпеливиться Хома,— про Явтуха давайте! Варитиме він з нас воду, товаришу шофер?
— Ого, ще й як! — не вагається старий.— Безумовно варитиме. По-перше, ухопить за душу, потягне показувати досягнення! А які в нього досягнення? Клуб недобудований, контора необмазана, конюшня смердить гноєм, корови наставляють роги, баран лобом б’ється, собаки рвуть штани, деревня та й годі...
— А що ж би ви хотіли? — раптом сердиться Хома.— Одразу все не впорядкуєш! Треба попрацювати. Це вам не бублика крутити, товаришу водій!
— Це ще не все. Це — квіточки, ягідки будуть далі. Явтух візьме вас за петельки й вимагатиме, щоб розповіли колгоспникам про новітні течії в мистецтві...
— Що, що?!
— Чого ви на мене кричите? Це ж не я, це Явтух вимагатиме.— Ну, значить, ото, як його... Жанри теперішні... Які художники, хто що малює, кого по голівці гладять, а кому перцю підносять, щоб чхав. Одним словом, дурне діло, товариші студенти...
— Як дурне діло?! — схоплюється Тиберій.— Та ви розумієте, що це за Явтух?! Шапку скинути перед таким Явтухом! Закарбуйте собі на носі, товаришу шофер,— коли людина цікавиться мистецтвом...
— А скульптуру він визнає? — перебиває ревнивий Хома.— Чи вимагає гіпсових футболістів? Га? Попереджаю, я агітуватиму за мармур!..
— Переказують, скульптура у нього кульгає...
— Нічого, направимо,—вигукує захоплено Хома,— аби душа була мистецька!..
— Ба ні, душа в Явтуха соціалістична, хліборобська,— одказує старий,— як візьме в роботу з приводу проектів, то й не заздрю я вам, молоді люди...
— Яких проектів? — лунає голос архітектора.
— А таких. Хоче старий чорт запровадити в колгоспі нову архітектуру. Його, бач, ображає те, коло чого наші діди й батьки жили. Різні стріхи, солом’яні палаци. У носі йому свербить від того, товариші студенти. Як вам це подобається, га? Сяде, кажуть, коло столу та й мазюкає. Мріє, щоб колгоспна садиба була як лялечка, щоб здалеку очі вбирала. А на папері — пшик. І сукин же кот, що вигадав! Ото посеред двору, де тільки гній повинен лежати в добрих людей,— він, опортуніст, уявляє собі водограй, фонтан, водомет... Хоч ви його на грішну землю спустіть, товариші студенти!..
— Стоп! — командує Тиберій.— Заткніться негайно! Коли не розумієте чогось, то спитайте людей! Ви, пробачте, нікчема проти Явтуха!..
Михайло несподівано вибухає реготом, від якого довго стримувався. Старий не вшановує його поглядом.
— Так, так! — галасує Тиберій.— Коли ви простий шофер, то не беріться судити мистецтво!.. Я про такого Явтуха десь читав!.. Це передова людина!
Старий сидить мовчки, погладжуючи вуса. Михайло кашляє від сміху, витирає сльози.
— Висміявся? А спитай тебе — чого?
— Я смішне згадав...
Тиберій рішуче відчиняє дверцята й сердито вилазить з машини. Хома мовчки простує за ним. Старий виглядає й каже:
— Можна сп’яніти від духу... Михайле, а що ото за манія мандрує? Бачиш? Чи не Палазя часом? Палазю, агов!!
Михайло миттю вискакує з машини, мчить назустріч жіночій постаті.
— Палазю!
Швидко він повертається назад. Поруч нього — молода дівчина в доброму костюмі, з парасолею й туфлями в руці, боса.
— Не Палазя,— придивляється старий,— оце так несподіванка! Здрастуй, дорога наша закордонниця! Вже повернулася з гостей? Читали, читали в газетах. Здорова? За нами не скучила?
— Ой, скучила, Явтуше Калениковичу! Щоночі колгосп снився. Драстуйте... Рідня, нерідня — всіх бачила у сні...
Дівчина ручкається зі старим, а Хома здивовано питає Михайла:
— Чому Явтух?
— А в нас Явтухів більше ніж треба,— відгукується, почувши запитання, старий,— повний район Явтухів, хай їм лиха година!..
— Не схотіла й пасажирського чекати,— щебече дівчина,— упросилася на товарний. їду, а з усіх боків пахощі летять, цвітуть степи, все вітається до мене...
— Познайомся, Фросино, з товаришами студентами... Це — Хома Брут, а ось цей Тиберій Горобець... Богослов Халява приїде пізніше...
— Що ви, що ви! — перебивають один одного юнаки.— Ніякі ми не Брут і не Горобець! Це жартома! Це з Гоголя прізвища!..
— Я й чую, що з Гоголя,— мило посміхається дівчина, подаючи хлопцям руку.
— Хома Брунько,— рекомендується названий Брут.
— Тимофій Грець,— галантно каже Тиберій.
Дівчина без перебільшення чудова. При місяці обличчя її видається трохи видовжене, бліде. Темні очі вбирають в себе людину без остачі. Хомі хочеться негайно ж виліпити портрет оцієї стрункої, чарівної, запаморочливої особи.
