В окупації - Мінович Олександр
До тих з людей, хто залишився, прибивалися покинуті коти, собаки. Не всі їхні господарі знайшли на кого залишити тварин, не всі змогли забрати домашніх улюбленців із собою. Люди не завжди самі могли знайти собі місце у транспорті, яким виїжджали. Декому нелегко було вибирати між вкрай необхідним майном, сусідом, другом і домашньою твариною. Таке життя... Інколи ми змушені стояти саме перед таким вибором. Жителі, які вирішили лишитися в своїх домівках, цілими днями снували між різними подвір'ями аби покормити собак, котів, курей. Інколи таке шефство сягало десятки місць, доводилось більшу частину дня готувати, розносити, годувати.
Але то ще нічого, якби то тільки кормити, коли є чим. Найгірше коли починаєш розуміти, що всім ради не даси, коли тобі жалібно кажуть-просять "мя-у-у чи гав-в-в", а ти не можеш нічим допомогти, бо бачиш: на всіх не настачишся, когось треба обділити й залишити голодним, і так прибилося до двох своїх шестеро чи семеро чужих. А в очі голодні – краще не дивитися: за живе бере-проймає.
До мене прибився покинутий великий кудлатий собака. Став я звати його Кудлай-Будулай. Розумний – ледь не говорить. Слухає всі команди. Але їсти йому треба, мов теляті – майже добре відро. Ну де йому стільки їжі взяти? Хоч плач… Кину якусь кістку, дам якоїсь каші трохи або лушпайок варених – та й по тому. Кажу до нього: "Звиняй, Будулай, он ще шість кішок треба годувати й свою собаку, йди десь селом, може ще хтось кине-зглянеться. І ніби розуміє. Побіжить-зникне ненадовго, а там знову до мене. Вибухів-пострілів боїться – страх як. Напевно тому й мене вибрав, вчув, що я на таке зовсім не реагую. Хоч вірте, хоч не вірте, а не боюся. Взяв я собі у голову, що випадковий снаряд чи куля має набагато менше шансів у мене поцілити-вразити ніж зустрічний автомобіль на "Варшавці" або на київських дорогах, коли їду на роботу. Отож Кудлай-Будулай не відходить од мене, немов прилипає до коліна, коли йду куди-небудь. Мушу навіть спеціально для нього інколи виходити на вулицю, попри те що майже поряд часом гуркочуть танки й БТРи окупантів. Вночі собака стереже мене – спить під самим моїм вікном. Проте біда з ним – після кожного вибуху зривається з місця й щосили гавкотить та бігає навкруг хати. Таким чином ніби продовжує, протягує в часі наші нічні кошмари. І так кожен вистріл будить, не дає спати, а тут ще собака гавкотить. Не можна й на мить зловити краплю сну-спокою. Змушений вставати з теплої постелі, виходити з хати на холод і шикнути-накричати на непроханого вартового. "Ану тихо, Будулай! Ніз-зя сказав! Перестань гавкотіти, спати не даєш!". Проганяю його за межі двору. Часом заспокоюється аж до ранку, а часом, коли дуже сильно гепне-стрілить, знову заливається гавкотом. Такий, виходить, у нього психологічний захист від стресу.
Будулай виявився патріотом. Коли на дворі сусіднього з нами підприємства на кілька днів зупинялися окупанти, він до них не пішов, спав у мене в кущах під парканом. А коли на те ж підприємство прийшли наші, Будулай відразу перебрався до них. Снував між солдатами, наче свій, і його з першого дня прийняли до свого гурту українські солдати. До мене став вибігати тільки коли бачив, що проходжу мимо, або заскакував на хвильку, мабуть, щоб не забув його й почухав за вухом.
Коти здебільшого чомусь зовсім не реагують на вибухи, може десь у собі переносять, а собаки кидаються в бік, лізуть під ноги чи ховаються. Сусідська Йоська в перший день стрілянини забилася від страху до під'їзду багатоповерхівки – ніхто довго вигнати не міг. Тільки коли я прийшов з Будулаєм, із яким вона вже здружилася – тільки тоді вдалося її вивести на вулицю.
Бувало, що собаки й коти кінчалися від страху – не витримувало серце. Один із сусідів залишив кішку в хаті, насипав багато корму й поставив відро води, думав – виживе. Проте, здається, і дня не прожила.
Бачив прикру картину, аж за серце взяло. Молода пара з хлопчиком років десяти йшла з клунками на виїзд до автобусів для евакуації. З ними велика собака на повідку. Йдуть і прощаються з нею, бояться: не візьмуть в автобус, там і люди не всі помістяться. Хлопчик цілує-обнімає собаку, просить батьків не кидати її, краще залишитися, дорослим теж шкода, теж пригнічені. Проте – ситуація. Тут свої правила встановлювати не будеш. Треба думати про сина і про своє життя. Вирішив я не дивитися, чи пустять їх з собакою в автобус, аби душу собі не травити. Когось таки не пустили, адже після кожного виїзду собак покинутих більшало. Війна, як бачимо, не тільки для людей, окупанти принесли її і для тварин. Думаю і за них теж доведеться окремо відповісти тим, хто розпалив цю війну, хто готував її й не зупинив.
Двадцятого березня, в неділю, день сонячний, ясний, аж не віриться, що в такий день може бути війна. У нас приємна несподіванка, в одного із сусідів під самою крівлею тягне мобілка, правда потрібно довго ловити, але на кілька хвилин вдалося. Маленька радість, якої й не чекали – зуміли поговорити з дітьми, які виїхали на захід країни. Це так багато – почути рідні голоси, передати, що живі й здорові. Як мало треба для щастя, як змінилися наші цінності. Добре, у сусіда вчасно і загодя підзарядили телефони від сонячної батареї – велике багатство для нашого кутка.
А вночі знову такі вибухи, що на ліжку не влежати. Чого їм не спиться? Може тому, що знають: вночі нас легше психічно мордувати, вночі ми почуваємось менш захищеними. Темрява – завжди союзник злої сили. Дуже хочеться знятися й втекти куди-небудь, аби тільки не чути гуркоту і стрільби, аби не бачити орків та їхніх танків. Проте – пізно. Кругом їхні блок-пости і "зелених коридорів" вже не встановлюють. Ми – в западні.
Зранку йду спускати березовий сік. Маю біля двору дві великих берези. Пою всіх бажаючих. Ще одне мирне та відволікаюче од війни заняття. Однак і цього не дають робити. Спочатку над самою головою пролітає сірою шулікою ворожий винищувач. Летить низько, майже над самими димарями, напевно так йому безпечніше, менше шансів, що поцілять. Згодом ракета – просвистіла у бік Києва з неймовірою швидкістю, змусила двох чоловіків-сусідів впасти на землю, а собак забитися під паркани. Так хочеться, щоб наші їх збили, але на жаль, не в цей раз.
Спалили-зруйнували Бородянку, Бучу, Ірпінь, важкі бої йдуть навкруг Києва. Настрій часто тягучий, сумний, всього аж до п'ят проймає відчаєм. "Ми в окупації! Скільки ще нам тут бути-терпіти? Коли це скінчиться? Що будемо робити, коли це затягнеться надовго?".
Приймаю для себе рішення: оскільки під орками жити не хочу і не зможу, то коли будуть закінчуватися продукти, піду через ворожий блок-пост на Київ, а може в обхід, полями вночі, хоча розумію, що там можу напоротися на міни, або неочікувано зустрінуся з орками. Визначаю: як вже буде, так і буде. Помалу готую до цього своїх домашніх, аби звикли з мислями й згоджувалися ризикувати.
На думку приходить, що може то так нам і мені треба, може то така в мене карма-доля. Якось так вийшло, що довелось мені бути свідком багатьох історичних подій, які мали місце за часів становлення нашої Незалежності. Бачив перші походи Народного Руху, коли активісти-першопрохідці вішали на пам'ятник Леніну біля Бессарабки терновий вінок та закидали його томами-книгами, написані тим же комуністичним вождем-ідолом, акції проти Кучми, Януковича, події на обох Майданах і ще багато чого. Може й тепер мені випало бути свідком? Але перед ким і коли? Хіба лишень хто-небудь буде читати ці рядки та дізнається про ще одну маленьку часточку великої історії нашої багатостраждальної Батьківщини.
Вночі, двадцять четвертого березня, стріляли так довго й потужно, що не було сили терпіти, здається можна збожеволіти. Зазвичай хоч якусь перерву роблять, а тут годин зо три, не менше. Луплять і луплять, діждатися не можна коли скінчать нарешті. Думаєш: "І де вони стільки снарядів беруть? Невже цьому кінця-краю не буде?". Часом пускають освітлювані снаряди і стає дуже добре видно: звідки стріляють і куди. З боку Києва вгатили по Норках – там стоять окупанти. Сподіваємось може всіх перебили, однак зранку звідти знову гуркіт танкової колони – знову вирушили в сторону Бучі й Ірпеня.
Дехто з моїх домочадців не витримує та йде шукати підходящий підвал для сховку, ледь вдалося мені відмовити од цього. Остаточним моїм аргументом служить те, що наше життя і смерть не в людських руках. Як написано в долі-книзі – так воно й буде. Знаю, не всі з таким згодні, не кожен на таке зважає, і я, начебто, не фаталіст, проте в цей час чомусь гріє саме така думка. Ще знаю: страждання очищують-відшліфовують людину, відволікають од повсякденних часто гріховних справ, роблять її ближчою до неба. Треба терпіти. В цьому ми однозначно стоїмо набагато вище наших ворогів-агресорів, які воюють на боці вселенського зла. Потрібно не забувати, що теперішнє наше життя є тільки одним із етапів прийдешнього-майбутнього. В стражданні наші молитви швидше дійдуть до Всевишнього. Вірю в це й не сумніваюсь.
Окрема проблема в курців. Немає курива ніде. Як то кажуть і днем з вогнем не найдеш. Ні за які гроші не купиш. Дехто пробує смалити дубове листя та чай після заварки. Сусід згадав про торішній напівзотлілий тютюн. Перепросив-перевіяв його, просушив, скрутив самокрутку. Смалить в таке задоволення, аж очі мружить, ледь не мурликає. Й таке щастя буває, правда не надовго. Тютюну того на день-два, а там тільки згадка зостанеться.
Заядлий курець-односельчанин не витримав безцигаркового посту й махнув на все рукою – взяв машину й поїхав через блок-пост окупантів у бік Бородянки, розраховував там у запасливого знайомого тютюном розжитися, думав зрозуміють його орки, самі ж, напевно грішать цим ділом, люблять подиміти. Не зрозуміли. Забрали автомобіль, викинули з нього того чоловіка, надавали стусанів ще й стрелили над головою. Втікав, куди бачив. Згодом наразився на нових ворожих солдатів, ті повелися ще жорстокіше, стріляли вже так, що добігши до першої ями, впав майже замертво. Від переляку перестали служити ноги, мусив довго повзти, поки добрався до людей, які відправили його в лікарню. Повезло, ноги знайшлися, ожили, однак кажуть, курити ще довго не хтів.
Згодом виявилось, що від страху ноги віднімало ще в кількох людей – така вже реакція організму на небезпеку.
Часом наші сельчани називають окупантів "німцями".
