Лоліта - Володимир Набоков
Та знагла ми стали закоханими одне в одне — нестямно, незграбно, безстидно, нестерпно; я додав би — безнадiйно, адже наше несамовите прагнення до взаємного володiння можна було б вгамувати тiльки, якби кожен з нас насправдi увiбрав та засвоїв кожну частку тiла й душi iншого; втiм ми навiть не могли знайти мiсця, де б злучитись, як цiлком вiльно знаходять дiти хащ. Пiсля одного невдалого нiчного побачення в неї в саду (про що в наступному пiдроздiлi), єдине, що нам уможливили як зустрiчi, це лежати в досяжностi дорослих, зоровiй, якщо не слуховiй, на тiй частинi пляжу, де було найвелелюднiше. Там, на м'якому пiску, за кiлька крокiв вiд старших, ми валялися цiлий ранок у зацiпенiлiй нестямi любовної муки та зуживали всякого щасного вирiзу в тканинi простору й часу, щоб торкнутись одне одного: її рука, крiзь пiсок, пiдповзала до мене, тулилася ближче, переставляючи вузькi та смаглявi пальцi, а потiм її перламутровi колiна вiдправлялись у таку ж тривалу, обачливу подорож; iнодi випадковий вал, споруджений iншими дiтьми, молодшими, слугував нам укриттям для обiжного солоного поцiлунку; цi недосконалi дотики доводили нашi здоровi та недосвiдченi тiла до такого ступеня збудження, що навiть прохолода блакитної води, пiд якою ми продовжували правити свого, не в змозi була нас заспокоїти.
Серед скарбiв, якi я загубив пiд час подальших мандрiв, була зроблена моєю тiткою маленька фотографiя, яка закарбувала групу сидячих за столиком кав'ярнi просто неба: Аннабеллу, її батькiв та вельми статечного доктора Купера, кульгавого старця, котрий того лiта упадав за моєю тiткою Сибiллою.
Аннабелла вийшла не надто гарно, адже її вловили в ту мить, коли вона схотiла пригубити свiй chocolat glac , й тiльки по худих оголених плечах можна було впiзнати її (оскiльки пам'ятаю знiмок) серед сонячної млявi, в яку поступово й незворотно переходила її краса; та я, сiвши в профiль, трохи дальше вiд iнших, проступив з якоюсь драматичною рельєфнiстю: похмурий, густобровий хлопчик, у темнiй, спортивнiй сорочцi й бiлих добре пошитих шортах, який заклав ногу на ногу й дивився вбiк. Фотографiю було зроблено в останнiй день нашого рокового лiта, саме за кiлька хвилин до нашої другої та останньої спроби обiйти долю. З якогось украй прозорого приводу (iншого шансу не передбачалось, та вже нiщо не мало значення) ми вiддалились вiд кав'ярнi на пляж, де знайшли нарештi вiдлюдне мiсце, i там, у бузковiй тiнi рожевих скель, якi створили щось на кшталт яскинi, ми побiжно обмiнялися спраглими ласками, єдиним свiдком яких були кимсь загубленi окуляри. Я стояв навколiшки i вже готовий був оволодiти моєю ясочкою, як раптом два бородатих купальцi — морський дiд та його братчик — вийшли з води iз вигуками неґречного пiдбадьорення, а чотири мiсяцi по тому вона померла вiд тифу на островi Корфу.
4.
Знову i знову гортаю цi мiзернi спомини та щоразу питаю в себе самого, чи не звiдти, не з мерехтiння того далекого лiта пiшла трiщина через усе моє життя. Або, можливо, гостре моє захоплення цим дитинчам було лише першою ознакою вродженого збочення? Коли стараюсь розiбратись в булих бажаннях, намiрах, дiях, я пiддаюсь певнiй зворотнiй уявi, яка живить аналiтичну здiбнiсть спромогами безграничними, а тому всякий видний менi пройдений шлях є безкiнечно посiченим роздорiжжями в очманiло складнiй перспективi пам'ятi.
Проте, я певний-таки, що в чарiвний та роковий спосiб Лолiта почалася з Аннабелли.
Знаю й те, що смерть Аннабелли закрiпила невдоволення того безтямного лiта i стала завадою для всякого iншого кохання протягом холодних лiт моєї юностi. Духовне й тiлесне збiгалося в нашому коханнi такою досконалою мiрою, яка й не примариться нинiшнiм пiдлiткам, якi просто дивляться на все своїми нехитрими почуттями й штампованим глуздом. Довго по її смертi я вiдчував, як її думка тече крiзь мою. Задовго до нашої зустрiчi ми мали однаковi сни. Ми зiставляли вiхи. Знаходили знаки дивної подоби. У червнi одного й того ж року (1919-го) в її дiм i в мiй дiм, в двох несумiжних країнах, спурхнула чиясь канарка. О, Лолiто, якби ти мене кохала так! Я приберiг на кiнець розповiдi про Аннабеллу опис нашого невтiшного першого побачення. Одного разу пiзно ввечерi їй вдалось обминути злiсну пильнiсть батькiв. У дiбровцi чуйних тонколистих мiмоз, позаду вiлли, ми знайшли собi мiсце на руїнах низького кам'яного муру. В темрявi, крiзь нiжнi деревця виднiли арабески освiтлених вiкон вiлли — якi тепер, злегка пiдправленi кольоровим чорнилом чуттєвої пам'ятi, я порiвняв би з гральними картами (почасти можливо тому, що неприятель грав там у бридж). Вона тремтiла й здригалась, коли я цiлував її в закуток напiввiдкритих губ i в гарячу мочку вуха. Розсип зiрок блiдо горiла над нами з-помiж силуетiв довгастого листя: ця чутлива безодня здавалась так само оголеною, якою була вона пiд своєю легкою сукенкою. На тлi неба напрочуд ясно вирiзнялось її обличчя, нiби вiд нього линуло слабке сяяння. Її ноги, її вабливi оживленi ноги, були не надто стуленi, та коли моя рука вiднайшла те, чого шукала, вираз якоїсь русалкової мрiйливостi — чи то бiль, чи то насолода — з'явився на її дитячому обличчi. Сидячи трохи вище вiд мене, вона у самотнiй млостi тягнулась до моїх губ, причому голова її схилялася сонним, нiжним порухом, що був майже страждальницьким, а її голi колiнця хапали, стискали мою п'ясть, та знов слабнули. Її тремтячий рот, кривлячись вiд гiркоти таємничого зiлля, з легким придихом наближався до
