Вітер з Дніпра - Донченко Олесь

За цього гусака між Євгешкою й Павликом завжди точилися палкі суперечки. Та хіба ж можна не сперечатися з оцим Павликом? Він не може зрозуміти найпростішої речі, що найвища насолода для кожного піонера — це доглядати інкубатор! Яке поле для діяльності! Які можливості! Він кладе в інкубатор яйце. Звичайнісіньке куряче яйце, а за три тижні звідти — ні-ні! Курча! Живісіньке курча! Ви кладете яйця, десятки, сотні яєць, а з інкубатора— гуси, індики, страуси!.. У садку з'явилася гусінь. Тривога! Ви мерщій біжите до інкубатора. Ви кладете туди три тисячі двісті двадцять п'ять горобиних яєць. І незабаром три тисячі двісті двадцять п'ять горобців випускаєте ви в сад. Дерева врятовано! Тільки такий упертий і безнадійний песиміст, як Павлик Голуб, не може уявити цього величного тріумфу птахівництва.

Ох і зрадів же Євгешка, почувши мудре слово Проньки. Не марнуй піонерський час над нерухомою дошкою, над непевними водоходами. Берися мерщій за живу піонерську справу. Тебе чекають зловредні жучки-шкідники. Вони є скрізь: на житі, на капусті, на буряках. Вони є в садку і в лісі. Можливо, що вони знайшли притулок навіть у голові Проньки.

Ох і зрадів же Євгеша Зуб!

— Не я казав тобі, Павлику! Не слухав мене!

А Павлик… Знаєте, що він відповів? Він і тепер не послухав. Він сказав:

— Чого ви глузуєте? Коли треба, я збираю жучків. Я вмію це робити. Так само, як і кожний із вас. Але хто з вас зробить машину? Спробуйте зробити водохід!

І знаєте, коли Павлик сказав ці слова, всі помітили в нього на очах сльози. Він ковтав їх, як сливи, а вони все навертались на очі, все навертались…

Розумієте? Йому, напевне, було соромно, що він такий упертий і неслухняний хлопчисько. Дивно, як такого недисциплінованого піонера тримають у загоні? А таки тримають.

Пронька тільки рукою махнув.

— Нехай робить машину. Може, й справді щось путяще вийде. Він же в нас — винахідник!

Але коли б він знав, яка історія трапиться з водоходом і взагалі з Павликом, він не махнув би отак рукою. І ніхто з хлоп'ят не мгйсав би.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

починається піснею біля вогнища і закінчується вночі в лісі, де Євгешка зустрів привида. Боягузам не слід читати цей розділ на ніч

Давайте заплющимо очі. Не бійтесь, ніхто не штовхне вас, ніхто не перечепить. Так краще уявити цей вечір на березі ріки. Тільки не уявляйте зірок! Їх не було. Трапляються ж такі вечори й ночі на Дніпрі, такі тихі й темні, коли зірки не світять. І місяць не уявляйте. Він ще не зійшов. Він зійде пізніше, приблизно в середині цього розділу. У сонному Дніпрі іноді скидається риба. Може, то страшний сом — палка мрія Бицика. Але й сома не уявляйте. Він хоч і шубовсне, однаково його не почули б. Недарма ж тут згадано оті чотири рядочки пісні на початку. Цю пісню співає дітвора навколо вогнища. Пісня так лунає, і такі дзвінкі голоси в співаків, що не чути ні шепотіння листочків верболозу, ні сплесків сонної риби.

Високо шугає вгору жовте полум’я, тріщить хмиз і сухий очерет. І саме тоді, коли Наталя високо, тонко виводила:

Сонце з неба знаменем

Майоріє нам…

саме тоді з'явилися на світло вогнища дві баби, дві сусідоньки-кумоньки. Хтось із школярів назвав їх колись Бабарихами, і те прізвисько прилипло до них, наче шевська смола.

Бабарихи завжди вкупі. Коли одна йде прати, то й друга праник несе. Коли одна — в кооператив, шукай і другу поблизу.

Коли в колгоспі починається косовиця, Бабарихи теж уберуться заготовляти сіно. Тільки в них не сіно, а зілля. Ці баби збирають всіляке зілля, відоме тільки їм, і воно допомагає від усяких-хвороб: від трясці-пропасниці, від пристріту, від родимчика. Тільки від жовтяниці не допомагає ніяке зілля. Тоді дитину треба скупати в намисті, або в червінцях.

Ви теж можете збирати зілля. Наприклад, дивину. Знаєте — росте така висока, з пухнастими, як вата, листочками і з жовтим цвітом? Отой цвіт і треба збирати. Наталя, наприклад, так і робить. Тільки вона здає його в кооператив. Недавно термометр виміняла на зілля. Бабарихи ж у кооператив нічого не здають. Вони самі сушать цвіт-траву, самі лікують. Тут без уміння нічого не вдієш. Треба, щоб зілля без вітру зів'яло, без сонця засохло. І, крім того, треба ще й слово таке знати і вимовляти його до сходу сонця, коли ще роса з трави не зійшла. Багато з цим мороки.

Бабарихи з'явились біля вогнища, ніби з-під землі вискочили. Вони завжди так. Немає —глянь, уже й тут.

— Ловко співаєте, діточки, — затараторила перша баба Бабариха. — А тепер через вогнище пострибайте. Веселіше буде.

— Авжеж, — підхопила друга, — завтра ж Івана Купала. Колись було через вогонь оце стрибали. Папороть-квітка розцвітає цієї ночі в лісі. Хто знайде її, буде щасливий, усеньке життя. Так старі люди кажуть, діточки. Тільки страшно шукати ту квітку. Колись, мовляв, русалки були, та правління колгоспу, гомонять, постригло їм волосся. А Явдошку Ковалишину можна стрінути…

— Забобони темних людей, Бабарихо, — суворо сказав Пронька. — Явдошка Ковалишина загинула як герой, її вбили денікінці за те, що носила в ліс їсти нашим партизанам. Не може Явдошка блукати.

— Не вона блукає. Душенька її, мовляв, ходить по лісу. Темної ночі ходить, білі рученьки ламає, сльозами вмивається: "За що з мене кров сточили, за що мене вбили в юних літах?"

— Ніхто не ходить, бабо, — вихопився Євгешка Зуб. — Ї нічого страшного немає… І квітки-папороті теж немає. Факт.

Надзвичайні події, шо трапились далі, могли б і не трапитись, коли б не виступив зненацька новий оратор, який руба поставив перед Євгешкою запитання:

— Страшного немає, кажеш? Хоробрий ти дуже! А в ліс підеш? Підеш оце зараз у ліс — сам-самісінький?

Цей оратор був Бицик. Захоплений зненацька, Євгешка все ж не розгубився:

— Хоч зараз піду! Я нічого не боюся! Хіба піонери вірять у бабські забобони?

— Бачиш, Євгене, — дипломатично втрутився Пронька. — Бицик думав, що ти — боягуз.

— Хто? Я? Євгешка Зуб — боягуз? Капітана Капітанича викохав?

Але згадка про гусака не заспокоїла Бицика. Він слушно зазначив, що гусак — це ще не доказ хоробрості. Он у колгоспі Юхим Сларґьон цілого бугая викохав, а боїться звичайної жаби.

— Не доказ? — хвилювався Євгеша. — А що зі мною минулої зими трапилась?

І він розповів, що з ним трапилось минулої зими.

— Ну, от. Поїхав я в ліс дров нарубати. А ліс густий, самі знаєте, липневий ліс. І вже вечір. Коли це чую — аву-у! Вовки! Шла зграя! Факт. Як напали вони на мене — біда! Ну, думаю, тримайся, Євгешко, бо буде?тобі тут могила тьомная. Як схоплю я сокиру — двох вовків зарубав, а тоді на коня — но! Саночки були легенькі, липові саночки — як помчали, як помчали… Розумієте?

— Розумію, Євгешко, — поважно сказала Наталя, — ліс був липовий, саночки липові, і вовки теж липові…

Від дитячого реготу вище шугнуло полум'я, луна озвалася в темному мовчазному лісі.

— Не смійтеся, — і Пронька хитрувато поглянув на Євгена. — Може, Євгешка справді такий хоробрий. І доказ цього, він піде у ліс і принесе нам звідти папороті. Згода?

І не встиг відповісти Євгешка, як недалечко, за кущам, покотився моторошний регіт:

— О-хо-хо!.. О-хо-хо!..

Десь у лісі, чорному й зловісному, відгукнулась луна. Діти, злякано перезирнулись, Бабарихи скам'яніли.

— Що воно?

А до вогнища заливчасто сміючись, вийшов піонервожатий Василь.

— Ну як, хлоп'ята? Ростемо?

— Ростемо! Ростемо! — хором підхопили діти. — Це — Василь! От піддурив!

Рука піонервожатого красномовно полізла в кишеню. Який це знайомий рух!

— Мені! Мені! Мені!

За кілька хвилин піонервожатий роздав усі яблука.

— Скороспілочки. Бергамота Федуліна. Це я сам таку назву яблуні дав.

І раптом він повернувся до Євгешки.

— Ну, як? Бабські забобони? Правильно! Піонервожатий чув усю розмову про папороть-квітку.

— Факти! — відповів Євгешка.

— І в ліс підеш?

— Не піде він! — категорично заявив Бицик.

— Не піду я? Євгешка не піде? Ось візьму й піду!

— А шо ти візьмеш? — глузував Бицик.

— Нічого. Піду і все.

— Правильно! Ростемо! — примружив око піонервожатий. — Доведи їм, Євгешко, свою хоробрість!

З кожним кроком до лісу у хлопця дужче й дужче калатає серце. Але зупинитись не можна — пізно! Засміють, проходу не дадуть! Ой, які важкі ноги! Наче каміння хто прив'язав до них. Не йдуть — волочаться.

Чорний ліс ближче й ближче. Він присувається з кожним кроком — густий, нашорошений… І десь недалеко бродить Явдошка Ковалишина.

"Заббоббони…" — вимовляє Євгешка крізь стиснуті зуби і сам дивується, що всьому слові раптом стало аж чотири "б". Невже так у кожному слові — от дивно! І Євгешка вимовляє:

— Ббаббарихи…

І знов, буботіння! Знову чотири "б"! Невже тремтять губби? Ух! Ось і ліс! Ні, страшного немає. Скоро зійде місяць — ясно стане… Невже тремтять губби? Ббабба-рихи. Ось знайома стежка. Сюди вдень не раз приходив Євгешка з приятелями. Але тепер стежку важко впізнати. Вона то зникає, то раптом знову з'являється. Коріння дубів, як товсті полози, перетинає стежку, і об нього перечіпаються, ноги.

Де ж папороть? Як її знайти?

Євгешка нахиляється й нишпорить у траві. Заповідне листя легко впізнати — воно як мереживо. Удень його тут буває дуже багато. Але зараз — папороть зникла. Така вже вона заворожена рослина!

І ось, коли так нахилився Євген і мацав руками холодні трави, його серце теж раптом захолола. Воно просто замерзло, перетворилось на крижинку. Наче сам дідуган Північний Полюс дмухнув хлопцеві в груди. Сказати простіше — Євгена скував страхи Ще б не страхатись — щось зашелестіло і підкралося ззаду до хлопчини. Це "щось", очевидно, мало руку. Воно зручно використало її як досконале знаряддя для того, щоб здерти з Євгенової голови картуз.

Тут справедливість вимагає зазначити, шо Євген тієї миті все ж знайшов у собі краплину мужності, щоб озирнутись. Та ж справедливість вимагає пояснення, що ця краплина була першою і останньою. Більше Євген не озирався. Через жахливу подію, що трапилася з ним у лісі, він утратив будь-які ознаки хоробрості.

Коли Євгешка озирнувся, то побачив недалеко від себе чорний клубок, який швидко покотився в кущі. Потім клубок раптом зупинився і видав звук, дуже схожий на хрюкання. Тут же хлопець, помітив і свій картуз, який преспокійно висів на гілці. Коли б на Євгеновому місці була баба Бабариха, вона б, без сумніву, вирішила, що зазначений чорний клубок є перевертень-лісовик чи, може, якийсь дійсний член товариства нечистої сили.