Вітер з Дніпра - Донченко Олесь

Але враз на березі трапилась якась метушня, сміх, вигуки, веселі жарти. Розштовхуючи натовп, до Йосипа Максимовича підбіг Бицик. Він був розхристаний, розчервонілий і щасливий.

— Стривайте, стривайте! — зарепетував він. — Не стрибайте! Я той… Я впіймав сома! Сома впіймав! Не вірите? Ось він! Дивіться!

Радіючи з перемоги, Бицик обома руками високо підняв над головою великого чорного сома.

— Спасибі дідові Галактіону! На жаб'ячу ніжку спіймав! Смажену на баранячому лої! Ось він! Ось!

Але… вусатий велетень зробив раптом різкий рух і…

— Ой! Держіть його! Держіть!

Проте держати було вже пізно. Сом упав на пісок, майнув хвостом і зник у своїй рідній стихії. Оркестр гримнув туш, ляснули оплески, буйний регіт луною покотився по воді. Ошелешений Бицик витер рукою носа і тихенько сховався з юрбі.

— За зябра, треба було його за зябра, — прошамкав дід Оверко. — Коли б за зябра — не втік би…

Один за одним стрибали з вишки хлоп'ята — і "ласточкою", і "стрілою", і взагалі, хто як умів. Почали готуватись до запливу на швидкість. Олеся хвилювалась. Вона занепокоєно поглядала на Павлика. Павлик — єдиний серйозний супротивник, його не легко перемогти. Хлопчина помітив на собі ревнивий погляд піонерки і загадково посміхнувся. "Чого він посміхається? — подумала Олеся. — Напевне, переконаний, що перепливе мене".

Червоний прапорець майнув у повітрі. Олеся, Павлик і Пронька разом махнули руками, забулькала вода, глядачі посхоплювалися з місць, підбадьорюючи плавців вигуками. Як і чекала Олеся, Пронька незабаром відстав, але Павлик плив поряд, не здаючи жодного вершка. Олеся напружила всі сили, але й Павлик наддав, і піонерка побачила, що він уже на цілу голову випередив її. До неї долітали з берега хвилюючі крики й оплески:

— Павлик! Ура, Павлик!

Олеся помітила, як Павлик озирнувся на неї — це була тільки мить —і знову здалося піонерці, що хлопець посміхнувся. До фініша вже недалеко, але Олеся відчула, що стомилась. "Ну, кінець, — майнула думка, — він переможе". Але чому зненацька стихли крики на березі? Чому вже не чути оплесків? Що сталося? Здивовано побачила біля себе Павлика. Він здавав крок за кроком. Промінь надії наддав Олесі нової сили. Вона рвучко шарпнулась уперед. Ще трошки, ще трохи-трохи, і фініш. Павлик безнадійно відстав. Але… чому він посміхається? Ще мить і оркестр заграв туш, оплесками вітали глядачі Олесю.

— Оце — да! — радів Йосип Максимович. — А що, хлопці, бачите, які в нас піонерки! Ну, як вам не соромно?

— Павлику, — нахилилась до товариша Олеся, — чому ти увесь час посміхався? Не так як завжди, а особливо якось посміхався, чудно якось…

Павлик узяв піонерку за руку.

— Олесю, я віддячив тобі сьогодні за… за порятунок.?Ураз неясна здогадка спантеличила Олесю. Вона густо почервоніла.

— Ти… віддячив? Ти… навмисне відстав?

— Навмисне, Олесю.

Вогники образи і гніву заіскрились у її зіницях.

— Як ти смів зробити таке? Так не роблять піонери! Розумієш ти це?

— Олесю… Ти не гнівайся. Я бачив, як ти хвилювалась. І я згадав, як ти врятувала мене. Я не міг інакше, Олесю.

— Це нечесно! Ти мене образив… Ти навіть не розумієш цього.

— Мовчи, Олесю. Про це ніхто не повинен знати. Мені не треба було нічого тобі говорити. Ось і все.

І раптом Павлик здригнув. Олеся бачила, як поширились його очі, відкрився рот, він хотів щось гукнути і застиг. Трапилось щось незвичайне. Люди зривалися з місць, вимахували руками, вигуки злилися в один суцільний рев. Олеся глянула на ріку і скам'яніла. До вишки хутко під'їздив дід Галактіон верхи на Павликовому водоході. Дід був у святковому одязі, на грудях у нього розвівалась червона стрічка, він щосили крутив педалі, водохід, плавно похитуючись, хутко наближався. Дід крутнув руля, водохід вправно обминув вишку і пристав до берега. В одну мить юрба оточила діда. Першим біля нього опинився Павлик. Він задихався від хвилювання, від несподіваного щастя — водохід був тут, перед очима, водохід — гордощі і радість винахідника!

— Діду! Діду Галактіоне! — безтямно вигукував Павлик і обіймав то діда, то водохід, а на очах у хлопця блищали щасливі сльози. — Діду, та як же ви? Де ви його знайшли?

— На березі, синку. Дуже просто. Напевне, вода прибила до берега…

І враз дід став струнко, взяв під козирьок і відрапортував:.

— Прибув благополушно у повній справності на машині, котру й повертаю у ваше розпорядження. Я шістдесят років…

Але йому не дали скінчити:

— Знаємо, знаємо, ви шістдесят років їздили на волах!

— А тепер на машині!

— На водоході!

— І купуєте собі велосипед, котрий на гумових шинах!

Дід Галактіон комічно розвів руками:

— Ну й народ! І рапорта не дали доказати!

* * *

Наступного дня піонервожатий подзвонив по телефону у лікарню. Мабуть, він одержав дуже невеселі вісті, бо прийшов до піонерів сумний-пресумний.

— Ось що, хлоп'ята. З Євгешкою погано. Дуже погано, хлоп'ята. Зараження крові в нього. Ось що.

За годину колгоспівська підвода виїхала з села. На шарабані сиділи Василь, Олеся, Кузька, Наталя й Павлик. Наталя тримала на руках велику скриньку з фанери. Це був нашвидку організований ляльковий театр. Піонери вирішили відвідати хворого товариша і розважити його невеличкою виставою. П'єску придумав сам Кузька. Це була дуже нескладна п'єска. У Матрьошки заболів зуб. Вона звернулася до баб Бабарих, і ті почали її лікувати. Вони шептали над хворою, обмазували її щоку глиною, давали дихати димом від ладану, щоб підкурити того зловредного черв'яка, який завівся у зубі. Черв'ячка не підкурили, але Матрьошка зовсім здуріла від того лікування. Вона вхопила ломаку і погналася за своїми "лікарками". Ті з переляку видралися на високу вербу, де були грачині гнізда. Стривожені й обурені граки зовсім обскубли бабам волосся, а Матрьошка пішла до справжнього лікаря, який вирвав їй хворого зуба.

Лікаря й граків довелося спішно робити з матерії й вовни, і тут Наталя виявила неабияку майстерність. Вона ж переробила двох своїх ляльок на баб Бабарих. Нема чого казати, що означеним Бабарихам, напевне, не до смаку припаде Кузьчина п'єска, і, напевне, вони домагатимуться негайного зняття її з репертуару. Проте я особисто твердо переконаний, що Бабарихам у цьому не пощастить, і Кузька, мабуть, напише ще не одну таку п'єску, висміюючи залишки старого, побитого побуту. У передпокої дітей зустрів лікар.

— На жаль, я не можу дозволити цього побачення, — коротко сказав він. — Вашому товаришеві дуже погано. За півгодини ми чекаємо літака, який забере Євгена.

— Куди? Куди? — в один голос стурбовано скрикнули діти.

— До міста. В інститут. Ми вжили всіх заходів, проте життя хлопця в небезпеці. Але ви не журіться. В спеціальному інституті в' місті його врятують.

У хлоп'ят опустились руки.

— А ми… ми йому ляльковий театр привезли, — сумно вимовила Наталя. І такими самотніми, такими пригніченими відчули себе вони.

— Бідний Євгешка… Бідний боягуз, — стиха проказала Олеся.

— Він тепер не боягуз, Олесю, — відповів Василь. — Він справжній піонер…

— "Справжній піонер", — повторили Павлик і Кузька. Але стільки суму було в їхніх очах і такі засмучені и тихі були їхні голоси, що лікар негайно втрутився в розмову:

— Еге-ге, — голосно сказав він, — ми, здається, зовсім зажурились? Носи повісили? Це нікуди не годиться. Євгенові погано, але це не значить, що становище його безнадійне.

— А нащо… нащо ж тоді викликали літака? — зірвалося з губів у Павлика.

— А тому й викликали, що хлопця можна врятувати. І врятують. Живий залишиться ваш товариш. Ого-го, в інституті не таких рятували! Повернеться хлопчина здоровісінький…

Від цих слів стало всім веселіше. І справді, навіщо ж би й літака викликати, коли немає надії на порятунок?

— Ну, що ж тепер? Їхати додому? — спитала Наталя.

— Їхати, друзі. Але спочатку ми поїдемо на аеродром. Розумієте?

Всі підтримали цю думку піонервожатого. Який хороший Василь! Ну, звичайно ж, звичайно, на аеродром!

* * *

Срібний птах приземлився і, пробігши трохи рівним полем, зупинився. Піонери бачили, як з кабіни літака вийшло двоє. Один був у шкіряному шоломі пілота, другий — у білому халаті санітара. До літака під'їхало авто. З нього вийшло двоє, теж у білих халатах. Вони широко відчинили дверцята санітарного автомобіля з великим червоним хрестом. З автомобіля висунулись ноші. На них лежала, вкрита білим простирадлом, маленька постать.

— Євгеша… Дивіться, Євгеша… — зашепотіла Наталя.

Хлоп'ята мовчали. Їхні обличчя були суворі, дитячі губи міцно стиснуті. Здалека побачили піонери сполотніле обличчя свого товариша. Двоє санітарів обережно несли його на ношах до літака. Вони здали хворого, зачинились дверцята кабіни. Заревів пропелер. Авто швидко від'їхало. Тоді літак рушив з місця. М'яко похитуючись з боку на бік, він побіг полем і непомітно відірвався од землі. Зробивши коло над аеродромом, аероплан почав набирати висоту.

Хлопчики й дівчатка стояли нерухомо, піднявши вгору голови. Літак поволі зникав з очей.

— Прощай, Євгешо! — зненацька тихо проказав Павлик.

Він сказав це так тихо, що тільки Олеся, яка стояла поруч, почула його слова. Сказав і відвернувся, щоб сховати своє обличчя. Тоді Олеся високо підняла руку з білою хустинкою і гукнула:

— Прощай, Євгешо! Прощай, піонере! Видужуй і повертайся!

Вона махала хустиною, білою хустиною з синьою мережкою, наче Євгешка міг побачити цей прощальний привіт. І тоді всі піонери голосно загукали, замахали руками вслід далекій сріблястій птиці, яка понесла їхнього товариша.