Предок - Королева Наталена
Тільки й того, що товстий був. Як бочівочка від вина!… От, такий собі "звичайний син Адамів"!
І в’ївся чогось той панотець у громадського чабана. Де б не вглядів вівчаря, то враз до нього й чіпається. — Дивлюсь, — каже бувало, — я на тебе, hombre[22], і не розумію: чого ти такий дурний? Таки ж справді, — змилуйся над тобою, Господи! — не розумніший ти за свої вівці!
А чабан — нічого. Часами тільки гречно озветься: — Без глупоти й мудрости не було б видно! Мабуть на те вона й Господом допущена! Радійте, що я тут біля вас! Може ще й вам на щось здамся!..
Отож — якось сталося: чи це з війни, чи, може, з ловів, заблукав до нашого села та ж не хто інший, як сам король. А було це — на самісінький Великдень. Відомо, в убогому селі — де подорожній заночує? Та ще й хто: король! До пароха!
А треба вам, братіки, знати, що той король — страх як не любив товстих та череватих духовних! Тож і спротивився йому наш парох саме за кругле черевце.
— Ти, мабуть, чоловіче, живеш, щоб їсти, а не їси, щоб жити! — подумав собі король. Та й вирішив, що підведе пароха під сам манастир. На каяття, значить, та на покуту. От і каже король пан-отцеві:
— Падре, — говорить. — загадаю я тобі три загадки. А ти, якщо до Вознесіння відгадаєш — будеш Севільським єпископом. А ні, то поїдеш до манастиря і там аж до смерти мудрости набиратимешся. Питання ж мої — говорить — такі: яку має ціну король? Скільки часу треба мені на подорож довкола світу? А третє — коли ти мені відповідатимеш — про що сам я думатиму й помилятимусь?
Прийшов ясний ранок. Король поснідав по Службі Божій, що перш її був вислухав, побожно, якслід, навколішках, цілісіньку. Та й на коня. Тільки його й бачили!
Ну, а парохові, Світлий Великдень — чорніший за чорну ніч…
І сам, — як ніч сумний! — ходить. Аж тут — гульк! — іде чабан.
— Слава йсу! — як слід вітається. — Радісного вам Агнця[23], пан-отченьку!
— На віки… і тобі так само…
— Чи ж це ви, падре, на Свят-Великдень сумуєте, як у Велику П’ятницю?..
Забуз парох, що чабан — на його гадку — йолоп… — Так і так… — каже. І все чабанові по чистій правді розповів.
А вівчар вислухав — та в сміх!
— Тільки усього? Та, не майте, пан-отченьку, клопоту! На ці питання, і я комунебудь відповім.
— Невже ж?
— Авже ж! Ви тільки до Вознесіння постіть та схудніть! А потім позичте мені своєї реверенди. То я за вас піду до короля.
— Ти, — злякався парох, — до короля?.. Схаменися, йолопе! Та ж ти там тільки сорому наробиш!
А чабан своє: — Та що там "сором"? Хіба ви мене перед людьми, пан-отченьку, не соромили? Та й нічого!… А отже, вам, у манастирі та при покуті — гірше буде!
Ну, гадає падре, най же хоч на нього — першого, — впаде королівський гнів!
І, як надійшло Святе Вознесіння, — чабан у реверенду та мах-мах! До короля. А там,— людоньки! І принци, і князі, і князівни, і принцеси! І лицарі й учені… І купці й отці — повно!
— Помилуй мене, Боже! Я б ізлякався! — раптовно вирвався з гурту молодий голос.
— А цить!.. Мовчи! — гукнуло на нього кілька зацікавлених. — Кажи далі!
— Та ж кажу!.. Звичайно, наш чабан — не з таких: не злякався! Він бо при отарі і не такі дива бачив… проти ночі їх згадувати не буду!…
— Ну, що? — питає король.
А чабан чемно привітався та й викладає: — Ціна ваша, королю, двадцять дев’ять срібняків!
— Caspita! — каже король, — це якісь жарти!
— Ніякі жарти! — відповідає вівчар. — Поміркуйте но, ваша величносте! Коли ж за самого Господа Христа невірні жидове тільки тридцять срібняків дали, то хто ж себе може з Божим Сином рівняти? Тож і ваша величність, — хоч на один срібнячок! — а все ж дешевша!
Подумав король, помислив: — Правда, — говорить, — ніби воно таки справді так, видається.
— Ну, а подорож довкола світу, — продовжує чабан, — могли б ви, королю, зробити за одну добу, коли б замість коня, та на сонце сіли.
Усміхнувся король. Ця мова йому сподобалась. — Видко, — міркує собі, — шанують мене дуже піддані, коли й на сонце, замість на коня, радніше посадили б?
— Ну, — каже далі, — а про що я в цій хвилині думаю й помиляюсь?
Тут уже чабан щиро засміявся. — А про те, — каже, — ніби я парох, а я…
Тихий посвист перервав мову оповідача. Вояки зірвалися з місць.
На крейдяно-білій рівнині химерно посувалась до табору темна цятка.
Спинялась і нагло починала робити коло на одному місці… Потім знову мчала просто, як стріла…
— Людина? Втікач із в’язниці? Що по тортурах не може на двох і сувається на всіх чотирьох?
Частина вояків повернула до оповідача: на одну, єдину істоту — та ще якусь скалічену! — вистачить і передових вартівників!
— Ну, як же там той чабан? Став таки єпископом?…
А той, що то там біг — на рівнині! — ніби чарував.
Тепер уже було видно, що це — не людина…
Але в імлистому серпанку не можна було впізнати, що то за тварина?
Вартові спочатку чекали з цікавістю. Та ж незрозумілі рухи нефоремної тварини, що її велика голова сиділа, немов без шиї, просто на кадовбі, засівали в душах забобонну тривогу.
— Якийсь вовкулака… Господи, захисти нас! — прошепотів хтось і перехрестився.
— Самі накликали Нечистого! — підтримав першого другий голос.
— Тиняємось бо з мертвим тілом християнським… як чарівники…
А потвора вже наблизилась до табору. Виглядала мов великий, старий вовк, що ніби загубив щось і поспішно шукає в траві, у піску, крутячись на одному місці…
Палаюча головня з багаття полетіла в звіря…
Та ж він ніби не завважив її. Зробив клесок і побіг просто на варту.
Досі спокійні коні, раптово схарапудились і захропли.
Кілька псів протяжно завили й наїжачившись, порачкували за спини людей.
А там знова прокидався панічний жах.
— Ані перед князем пекла не відступить Педро з Орвієто! — викрикнув молодий аркебузіер і вискочив уперед. Та ж у ту мить упав, збитий із ніг.
Звір скочив на вояка, прудко підімняв його під себе і, на бігу, не спиняючись, вирвав із воякового обличчя шмат тіла зі щоки.
Проспівало кілька стріл. Блиснули списи. Таж варта вгнулась.
І "пекельна потвора" гнала табором просто до катафальку, на вінець вогнів, що був довкола.[24]
Але метка рука таки влучила палаючим патиком у стегно потвори. Вовна на звірі заграла вогненними кучерями…
І, може саме від того, ще більший жах біг поперед звіря й відтулював йому широкий шлях. Зненацька потвора зробила кілька менших кол і замість до труни — погнала на горбок, до намету королеви.
* * *
Ніжно, як любу дитину, прикрила Інес королеву.
Беата розпустила срібні шнури, що підтримували балдахинові згортки над ліжком доньї Хуани й тихо затягла довкола ліжка чорні запони.
Бідна коронована вдова заснула сьогодні раніше й спокійніше: адже до неї "озвався" з труни дон Феліпе!
Інес вийняла з омоньєри перлову розаріо-вервицю й сіла на долішній сходинці піднесеного вище підлоги королівського ложа. Беата вийшла до передньої частини намету, відділеної двома важкими килимами.
Тут також стояло ложе, прикрите тканинами й велетенською ведмежою шкурою. Було приправлене для дами-вартівниці, що виконувала "нічну варту" біля королеви. Чергуючись із товаришками, — бо завжди виконували службу дві дами, — обидві могли частину ночі дрімати, звичайно, не роздягаючись.
Біля ліжка, під великою олійною лямпою, коло шпаристого глиняного жбана, що зберігав воду холодною, стояла ціла аптека: трояндова вода, що вживалась із медом на безсоння, вивар із вербової кори на пропасницю, лявендова вода — проти млости, "скорпіоновий олійок" та "олій із білими лілеями" на випадок, як би появився в наметі кліщак або скорпіон. Не позабули про найпевніший — за ті часи, — десинфектор на рани: березові бруньки, настояні на оковиті.
На другому столику лежали різні розпочаті вишивання й кілька книжок, — на випадок, коли б відпочиваюча вартівниця не хотіла чи не могла спати.
Беата взяла том поем Альфонса X[25]. Були написані "мовою трубадурів" — провансальською, загально признаною за "мову поезії". Беата також знала ту мову любителів літератури.
Розгорнула книжку, але не читала. За хвилинку почула, як невидимий шашіль точив різьблену ніжку малого столика з писальним приладдям.
Чомусь майнула думка: — Може за цим столиком писав свої поеми цей перший поет Еспанії? Але цю мирну думку враз розбила якась безпідставна тривога.
Прислухалась знов і вчула, що за наметом, тихо шустять розмірені кроки все тією ж короткою дорогою: вперед і назад, вперед і назад…
Не мали немов відваги наблизитись. І не мали сили відійти.
Беата не бачила, хто ходить. Але відгук цих кроків відбивався в її серці. І з тисячі ходців вона непомильно пізнала б по них Карльоса Лясерду…
Оберегає спокій володарки? Чи на неї, Беату, чекає?..
І чи втече вона від нього? Та ж, зрештою, чи мусить вона втікати від нього? Нехай прийде, що має прийти!
І нагло, всю її істоту залило сяйво й тепло…
Надія заспівала безжурним, радісним жайворонком:
— Огорнула мене твоя тінь,
І стали ми в ній душею єдиною[26]
Має вона хіба й далі дурити себе? Та ж вона кохає дон Карльоса! Так: кохає, без огляду ні на що! Наречений сестри? Кохання недосяжне? Хай! Може тим самим це кохання дорожче!
Простягнула руки в напрямі до кроків. І ніби вхопила ними страшну згадку. Згадала одну зі своїх прабабунь: Інес де Кастро! "Португальську Інес", "Зеленооку"… як співають про неї в піснях рибалки й ослярі…
І всі знають: діти й старі бабки, історію її кохання й нещастя.
По смерти доньї Констанси, еспанської інфанти, з якою Інес де Кастро приїхала до Португалії, як найближча приятелька доньї Констанси а також її родичка, — Інес де Кастро вийшла заміж за повдовілого португальського інфанта, дона Педро, тоді ще все інфанта, бо батько його, дон Альфонсо IV, португальський король, іще жив.
Був це грішний і недозволений шлюб, бо Інес була кумою дон Педра, як того собі бажала донья Констанса, коли їй народився її перший син — дон Люїс, що недовго по своєму охрещенні й помер.
Та ж ані Інес, ані дон Педро не вбачали у смерті тієї дитини перестороги. Навпаки, вирішили, що нею як би зрушуються пута духового зв’язку між ними. І коли донья Констанса померла, — одружились. Спочатку в тайні, потім уже не крились.
Але дон Альфонсо IV, португальський король і батько дона Педро, дивився на це інакше. Він послав гурток своїх придворних, що думали як він, і вони закололи Інес у її кімнаті, за відсутности дона Педро[27].
Чи ж би Інес де Кастро стягла прокляття й на ввесь рід?… І бути де Кастро — означає бажати того, на що посягати не вільно?…
Заметушилася.
