Біля машини - Винниченко Володимир

А Карпо казав, що ви казали Сидору...

— Бреше! То він випитать у тебе хотів... А ти й перелякалась свого коханого та й плетеш чортзна-що...

— Еге, "коханого"! Так... потрібний він мені... Пхи!..

— Брешеш!

— О! "Брешеш!"...

— Авжеж, брешеш, бо Мошко сам тебе бачив з ним за старим млином...

— І-і-і! — сплеснула руками Хима і широко розплющеними очима подивилась на Ґудзика. Але той подивився їй у вічі, плюнув і одійшов. Хима з погордою подивилась йому вслід, хитнула головою і знов нахилилась під машину.

"Ні, сей Карпо щось-таки затіває, — думав Ґудзик, ідучи повагом до свого доглядного пункту, — тут щось... Хм... Нехай, нехай... Он навіть і сей щось коверзує... Ач... прокляті мурляки!"

— Чого ж рота роззявив? Поганяй! — накинувсь він на хлопчика в картузі по самі вуха, що стирчали, як у миші, і білих штанцях на одній шлейці.

— Та волок одчепи, мацапуро!.. Повилазило?

Хлопчик перелякано сьорбнув носом, спинив конячинку, яку вів за недоуздок, і став возитись біля каната.

— У-у, кукли! — муркнув з невимовною злістю Ґудзик і, одійшовши трохи, став дивитися на шлях. Біля самого села по дорозі ворушилось щось чорне. Через хвилину воно було вже більше, через дві — ще більше, видко, що наближалося дуже хутко.

"Ніби верхи, ніби пішки... — дивувався Ґудзик, приставивши руку до козирка з ремінцем. — Біжить швидко... А-а-а. Пан Ян на велосипеді!"

І Ґудзик з досадою згадав, що він на сьогодні обіцяв пану Яну послать до двору гарненьку дівчину від машини. Не послать не можна, тим паче тепер, коли він гадає відходить і поживиться на шлюб у старого Скшембжховського; послать же нема кого, бо тепер, мабуть, ні одна не піде. І дивлячись, як чорне все побільшувалось, він хутко став перебирати в думці всіх дівчат, що були біля машини.

"Ага!.. Хима!.. Послухаєм, що тепер Карпо заспіває... Хм..."

І навіть дуже задоволений, він став нетерпляче чекати Скшембжховського. Через якийсь час вже можна було розібрати гарненьке біленьке личко пана Яна з блакитними, невинними, великими очима й свіжими, пухкими, рум'яними губками, над якими ледве примітно чорніли маленькі вуса; можна було навіть побачить на сьому дитячому лиці якусь тупість, сухість і надзвичайну чваньковитість.

Зістрибнувши з велосипеда, він обережно зіпер його на лантухи з зерном і недбало тицьнув Ґудзикові руку. Той, звичайно, удав дуже задоволеного з сього.

— Prosze раnа, сьогодні зовсім мало гарненьких. Але я пану покажу, prosze pana... — підморгнув він напів по-приятельськи, напів по-рабськи, але з тою міною, що буває у кімнатних льокаїв, — Дівчинка... пан сам забачить.

Але пан тільки холодно дивився своїми ясними, дитячими очима і, прямуючи до машини, силкувався пронизати оком туман полови й навіть хустки, якими дівчата й молодиці захищали свої лиця від пороху й сонця. Біля машини замовкло. Парубки ще більше нахмурились і люто махали граблями й вилками, мов уявляючи на них що інше замість полови та соломи. Навіть дівчата не проясніли, що бувало раз у раз, як з'являвся панич.

Тільки деякі, не втерпівши, бігали ніби за ділом до Ґудзика і кидали в Янека гострим, метким, як блискавка, поглядом. З барабана чувся веселий сміх і голос Андрона.

Карпо стежив за Химою, і злість все більше розпливалась йому по грудях.

"Ач! ач!" — думав він, дивлячись, як вона то зазирала під машину, то забігала на другий бік і весь час мала такий вигляд, ніби бігала за ділом і не знала навіть, що прийшов панич Янек.

Слідкував він і за Ґудзиком, слідкував і за його злорадною, злою усмішкою, з якою він, ніби жартуючи, хльоскав дівчат нагаєм і показував Скшембжховському; слідкував за його поглядами, які кидав той на всіх, ніби бажаючи сказати: "От же вам! от же вам!"

Але до смаку Янека не знаходилось. Та занадто тонка була, та висока, та великі зуби мала. Янек, нічого не говорячи, тільки одвертався й рушав далі. Всі мовчки дивились просто перед себе, і коли-не-коли перекидався дехто словом.

— Ану, ти!.. Повернись! — хльоснув Ґудзик нагаєм товсту дівчину в білій сорочці з червоними, товстими литками, що аж вилискувались з-під короткої спідниці. — Ти з Цурупалок?

Дівка повернулась і, соромлячись, засміялась.

— Ну?

— Ба ні...

— А звідки ж?

— Хи-хи-хи! Янек рушив.

— Се погана, prosze pana... — йдучи позаду, з ніяковістю промовив Ґудзик. — Ось... Горпино, Горпино!

Висока чорнява дівчина поважно повернулась і зиркнула в їх бік.

— Іди сюди!..

— Чого ще треба?

— Та йди... Треба…

Дівка знехотя сперла граблі на машину й, не поспішаючи, стала наближатись до них. Гарні її очі дивились спокійно й холодно.

— Ти там... е... е... Ти одгортаєш полову?

— Атож...

— Ну, так... той... А чи не багато там дівчат? Може... е... е... зайва котра?..

— А я знаю?

— Ну да... але... Ти от що .. Передаси комусь граблі й підеш до двору... Там панич передадуть тобою квітки... Бо мені сьогодня на залізничний дворець треба...

Дівчина подивилась на його з погордою і з насмішкою і мовчки пішла назад.

— Coz to? — здивовано підняв брови пан Ян і подивився незрозуміле на Ґудзика.

— Не хоче, хлопка! — злісно кинув Ґудзик і рушив далі. Панич Янек ще раз озирнувся на високу поважну постать Горпини й пішов за Ґудзиком. Перейшли на другий бік машини. Ґудзик ще одвертіше став показувать Янекові всі вдачі дівчат, ще злорадніше повертав їх на всі боки перед ним і навмисне хльоскав нагаєм, як коров на базарі.

— Прошу пана, можна мені граблі набити, бо чисто злазять, — підбігла вмить до них Хима й кинула гострим, палким поглядом на Янека. Гарненьке її личко було витерте від пороху і приваблювало здоровим і свіжим рум'янцем.

— Граблі? — спитав Ґудзик і подивився на Янека, що зараз же впився в Химу очима, озираючи її з ніг до голови.

— А ся піде? — спитав він по-лядськи у Ґудзика.

— Піде, піде, prosze рапа... З тобою там хто одгортає?

— Федоська, Килина Галасенкова...

— Ну, то от що: кидай граблі, хай там хтось за тебе одгортає, підеш у двір...

— Зараз?

— Авжеж!

— Чого?

— Там панич дадуть тобі квітки... Хима зам'ялась.

— Ну?

— Не хочу...

— Що? Що ж, тебе прохати, чи що? Не базікай же, забирайсь!.. Нічого...

— Я до двору не піду! — твердо промовила Хима й повернулася йти.

— Як не підеш? — скрикнув Ґудзик. — Значить...

— Хіба я такий страшний, — перебив його Ян, холодно усміхаючись до Хими. — Я не кусаюсь...

Хима кинула на його поглядом, трохи подержала його в невинних та ясних очах панича й повернулсь до Ґудзика:

— Ну да, щоб вигадали що-небудь...

— Дурна! Ніхто нічого не вигадає...

— Еге, не вигадає... Ось і тепер усі дивляться сюди...

— Та хай дивляться, може, повилазить... А панич дадуть тобі заразом і виплату за той тиждень... Тобі ж грошей треба?

— Атож...

— Ну, от... Prosze рапа, їй за тиждень руб вісімдесят. Янек хитнув головою, глянув іще раз на Химу й рушив до велосипеда.

— Вона піде, prosze pana, тільки так... ґедзкається... піде...

Янек пхнув йому руку, стрибнув на велосипеда і, торкнувшись злегка до кругленького картузика, хутко задріботів ступирями. Ґудзик ще трохи постояв, подивився на дорогу, чи не видко часом "модиски", і тихо пішов назад.

— Ху! От нема чогось модиски! — крикнув Карпо, кидаючи вила й дивлячись на Ґудзика, що проходив біля його. — Пошила б мені пальчатки... А я б їй зуби вставив із оцих вилок... Однак, ріжки випадають!..

— У модиски кінські зуби,

На модисці гарні шуби,

Гей, модиска моя, розлюбезная моя! —

на весь голос узяв він і цілий гурт зараз же підхопив твір Карпа, що співавсь на голос "Барині".

Ґудзик, ніби не чуючи нічого, але укусивши трохи губи, пройшов трохи й зараз же гукнув:

— Химо! Кидай граблі, іди до двору!

— Я не піду-у-у! — почувся голос Хими, і з-за машини виступила її постать з граблями.

— А я кому кажу йти!? Зараз же мені ступай... Візьмеш квіти і квитанцію на дворець... Чуєш?

— Ну да-а-а! — плаксиво крикнула Хима. — Я не хо-о-чу, нехай хтось другий піде...

— Гаврило! А ти знаєш, скільки ряботиння у модиски? — гукнув Карпо до високого тонкого парубка, що стояв недалеко від Ґудзика біля воза з снопами. — Так не знаєш? Мілійон, та ще й двадцять, та під носом вісімнадцять. А приданого знаєш скільки? П'ятсот!

— Карпо!! — ледве здержуючись, скрикнув Ґудзик. — Як хочеш робити, так роби, а не хочеш, так забирайся к чортовій матері!

— Хе? — насмішкувато скривив губи Карпо. — Скажіть, які вони сердиті... Не люблять...

Він підняв вила і, схопивши ними навильник соломи, далеко шпурнув її від себе.

— Химко! — вмить заревів Ґудзик. — Довго ти там будеш копатись, закопало б тебе в сиру землю, кукло американська! Що, я жартую з тобою, чи якого чорта! Ступай мені зараз!

— Ну да-а, як дале-е-ко... — знов плаксиво скривила губи Хима.

— Ет! — рішуче підбіг до неї Ґудзик і, схопивши граблі, одкинув їх до лантухів із пшеницею. — Забирайсь!

Хима хмикнула ще раз, накинула краще хустку й тихо пішла від машини. Дехто гукнув їй вслід погану лайку, дехто мовчки вткнувся в роботу, а Карпо тільки зціпив зуби і навіть не подивився на неї.

Замовкло коло машини, як замовкає, бува, серед бурі й негоди.

Робили тихо, не співаючи, без сміху й жартів, немов чекаючи чого. Навіть Ґудзик не ходив за паровик, а понуро й суворо сидів на лантухах, спідлоба позираючи іноді по робітниках.

Чути було тільки ревіння й гудіння машини, вигуки хлопчиків-погоничів та тарахкотіння млинків.

Пройшов іще деякий час. З-за паровика, трохи задихавшись, з'явилася рум'яна, здорова Хима. Пошукавши очима й забачивши економа, вона з діловитим, поважним виглядом підійшла до його.

— Казали панич, щоб ви ввечері зайшли до їх, щось мають казать вам, — вимовила вона, подаючи якийсь пакуночок, загорнутий в папір.

— Не казав, про що? — не дивлячись на неї, спитав Ґудзик, беручи пакунок і ховаючи його в кишеню.

— Ні, казали тільки, щоб зайшли.

— Добре.

Хима повернулась і так само діловито почала шукати своїх грабель.

— Ось! — хитнула головою Федоська на землю біля себе, де лежали Химчині граблі. Хима підняла й зайняла своє місце, маючи все-таки такий вигляд, ніби нічого не трапилось і все йде, як слід йому йти. Дівчата мовчали.

Карпо зразу ж побачив по її лиці, по знайомому йому дуже виразі в очах і в куточках губ, навіть по тому, як вона ступала, що недурно Янек приїздив...

Він міцніше стулив губи, нахмурився і ще з більшим запалом замахав вилами.