Біля машини - Винниченко Володимир

— скажено, несамовито говорить Ґудзик і підбігає до коней. Схопивши за віжки, він круто повертає; віз раптом перехиляється і вкупі з парубком, під акомпанемент криків і сміху, тихо, поважно лягає на землю. Земля навкруги вкривається снопами.

— Ну от!.. — похмуро буркає парубок, встаючи з-під снопів, і сердито починає шукать картуза. Ґудзикові й ніяково, і досадно за сю ніяковість, і злість аж кипить до "мурляків", що, прикладаючи і глузуючи, регочуться з його.

— Бач, що наробив! Бач, кукла американська, що наробив! — шипить він до парубка. — Покорчило б тобі, анафема!

— А чого ж шарпали... — не дивлячись на його й витрусюючи картуза, кидає "анафема". — Тепер піднімай...

— "Підніма-а-й!" — перекривляє Ґудзик. — За печінки б тебе підняло, іроде... Піднімай же, чого ж стоїш, дубом би тебе поставило!..

— А що, я сам його буду піднімати? — вмить визвіряється парубок і люто пхає ногою сніп. — Та хай воно тобі сказиться!.. Сам шарпнув, перекинув, ще й лається... Гроші дай, он що!..

Він скінчив поганою лайкою й нервово одійшов до коней. У Ґудзика аж серце завмерло від "тобі", "сам", "дай" і гидкої лайки. Що ж се? Коли се було, щоб який-небудь хлоп насмілився сказать йому, панові економові, "ти"? Коли було, щоб вони до того забули своє становище, щоб висловлювати голосно своє незадоволення? Було ж навіть, що робили йому мало не задурно — і то не казали "гроші давай". Бувало, не тиждень, а місяці не бачили зароблених грошей, а все ж не кричали; мовчали, чекали і, може, й лаялись, та все се нишком. А тепер?.. І Ґудзик пильно, зі страхом обдивляється навкруги і... трохи заспокоюється. Лиця хоча й похмурі, сердиті, але чого-небудь нового не видно. Щоб заховать своє ніякове мовчання після парубкових слів, він так само мовчки одходить.

Парубок же, постоявши біля коней, повозившись там, підійшов знов до воза й, суворо гукнувши возіїв на допомогу, став підсовувать плече під драбину. Возії позлізали з возів і теж стали ходить і вишукувать місця, де б зручніше підмостити спину. Почалось піднімання з лайкою, сміхом, з одпочинками й балачками. А тим часом машина голодно ревла, лящала пасом і наче сердилась, що барабанщики стоять собі й весело балакають, подивляючись на обидва боки униз. І з другого боку теж щось трапилось, бо ніхто й не гадав подавати снопів. Всі спочивали і з цікавістю слідкували за підійманням воза. За скиртами лаявся Ґудзик.

— Ей, чорнява!.. Чорнява на три пальці під носом, бодай ти виросла! — чується вмить із барабана, і під машину загляда запорошене, з пукатими синіми окулярами на носі лице барабанщика Андрона. І крім сих окулярів, чорних якихсь купок на місці вусів і носа, нічого за порохом не видно. Губи зложені зовсім серйозно, тільки куточки здригаються посмішкою.

Дуже висока, зовсім білява дівчина, до якої гука він, навіть не поворухнеться, задивившись на воза.

— Ей ти! Чорнява!.. Біла хустина!.. Тю! Федоська! Федоська здригається й починає шукати очима.

— Сюди! Сюди лупни!

Федоська підніма голову й, забачивши Андрона, усміхається.

— Іди сюди... — киває той головою. Дівчата круг його весело посміхаються і наперед почувають задоволення.

— Чого?

— Та йди, дурна!.. Іди, я тебе сподобав... Іди, моє серце...

Дівчата сміються, а з ними й Федоська.

— Та йди, не бійсь: я м'який... як віск на морозі. Ну?.. Води принесеш... — додає він, піднімаючи відро.

Дівка неймовірно дивиться на дівчат, на відро й рушає. Через хвилину голова її з'являється на барабані.

— Ти вирости хочеш? — вмить серйозно повертається до неї Андрон і пильно дивиться в лице.

Дівчата, що дивились на його, й собі поробили серйозні обличчя, вмить пирскають зо сміху й чекають одповіді від сторопілої Федоськи.

— Ну, видно, що хоче, — не посміхаючись навіть, провадить далі Андрон і бере Федоську за кінець хустки.

— Так, коли на се вже йде діло, — говорить він, — то ти зроби от що... Та стій, дурна! Чого ж тут соромиться? Хочеш вирости, то рости, бог з тобою... Що ж тут? Так, значить, зробиш так...

— А, та ну вас! Сміються!.. Пустіть... — виривається Федоська і хоче злазити вниз.

— Стій, стій! Підожди... Я маю справді сказати тобі дещо, Чекай-но! Карпо говорив там у вас, щоб завтра не йти на роботу?..

— Говорив... І про модиску...

— Усім?

— А я знаю? Чула, як казав...

— Дак от що: піди зараз, найди Карпа і скажи йому так: коли буде вже все гаразд, хай прийде на барабан. Треба, щоб починалось у нас... Розумієш? — нахилився він до Федоськи і несподівано зробив їй по губах "тпруньки". Федоська аж одкинулась назад і плюнула, коли тим часом дівчата весело реготались. — Скажеш же?

— Та скажу... А як модиска прийде?

— Тоді все буде... Ну, рушай... Висока рости!

— Ет! — соромливо махнула Федоська рукою й зникла. Але не встигла ще зовсім сховатись її хустка, як зараз же зачувся голос Ґудзика:

— Чого... треба... лазила?..

— О, Ґудзя вже! — ненависно муркнула одна з дівчат і стала готуватись, щоб приймати снопи від парубка, що вилазив уже на поставлений віз.

— А ти, Андроне, замість того щоб згребти та подати в барабан сміття, регіт із ними заводиш? — почувся через півхвилини незадоволений, але здержаний голос Ґудзика, і на барабані з'явилася його голова. — Так робити не можна!

— А якого ж біса не дають снопів? — похмуро кинув Андрон, дивлячись кудись убік. — Пальці ж свої не посуну. Я теж не каторжний... Хоч би ще знав, що гроші матиму й за таку роботу, а то робиш за панське "спасибі"...

Ґудзик ніби недочув і зліз з барабана, нічого не одпо-відаючи. Він зна, що з барабанщиком поводитись, як із простим робітником, не можна. "В барабан давати — не в соломі спати", — кожний скаже, й кожний барабанщика поважає.

— Та й із сміттям для тебе возитись не буду, — додає Андрон, дивлячись Ґудзикові вслід. — Хіба сей сніп укинуть? Ух! — вмить повертається він і робить руками, ніби згортає сніп, і хапає тим часом одну з дівчат за ноги. Та злякано одскакує і, регочучись зо всіма, підхоплює снопи, що, як груші, сипляться від сердитого парубка. Машина реве, дзижчить і вкривається згори донизу туманом пороху й полови. І всі за нею, хоч і мляво, ніби оживають. Дівчата, перегукуючись й іноді лаючись, тягають лантухи з зерном з-під машини до великого вороху. Хлопчики, з стурбованими й поважними личками, не встигають тягати купа за купою жовтої побитої соломи. Соломотряси, половотряси зі стуком, з гряком безперестану викидають солому й полову і сірим шаром пороху вкривають лиця робітників, що, як комашня, обсіли навкруги машину. Навіть Андрон затих. Міцно насунувши на лоб картуза, розставивши лікті, він із запалом якимсь хапає сніп за снопом і, майстерно розіславши його, суне в залізну пащу машини. Раз за разом чується дзижчання й ревіння машини-звірюки, яку все більше розпалює Данило. До сього прилучається жалісна пісня жидків-млинщиків біля вороху зерна і стукотіння віялок та решет. На рядах лантухів, що в три поверхи наложені біля них, сидять замурзані жиденята з лушпайками із дині в руках і традиційними хвостиками ззаду.

Один тільки Карпо не бере участі в сьому концерті. Не вважаючи на Ґудзика, він походжає собі між робітниками, зупиняється, балакає і пробирається далі. Після його появи розмови стають живіші, а робота млявіша.

— Плачеш? — протискуючись поміж граблями, що ними дівчата одгородили полову, ніби байдуже кидає він до дівчини в чорній хустці й зупиняється. Та швидко підводиться й дивиться на його.

— Еге! Драстуй, Химо! — іронічно уклоняється він. — Ніби не розуміє... Через місяць Гудзине весілля ж...

— Ну, то що?

Карпо трохи одходить набік від купи полови, яку суне якась жіноча постать, і націляється говорити.

— Ну то що, що жениться?

— Байдуже?

— Пхи! — хита з погордою головою Хима і знов нахиляється, але, зараз же підвівшися, додає: — Не бачила твого Ґудзя!.. От то! Пхи! Він мені потрібний!..

Але Карпо по очах, по занадто байдужому голосі бачить, що їй не зовсім уже так і байдуже, як би бажалось вдати. І заздрість ущипливе пронизує груди і кривить товсті його губи злою посмішкою. Він скида сині окуляри й почина для чогось м'яти їх у руках. Маленькі сірі очі його чудно біліють своїми чистими віками серед запорошених щок і пильно розглядають шнурок із окулярів.

— Тобто тобі аж ніщо-нічогісінько? — якомога байдуже й навіть насмішкувато знов кидає він.

Хима не одповідає і старанно вигорта з-під машини полову.

— І вчора, може, скажеш, того до мене не вийшла, що знов батько не пустив?

— Авжеж...

— Хм... А кого ж то вчора Сидір бачив біля економової кухні?

_ І-і-і! — сплеснувши руками, підвелась зразу Хима і так подивилась розкритими очима на Карпа, що кожний, глянувши на неї, зразу сказав би, що її і здивувала, й образила така брехня. Але Карпо по цьому саме й побачив, що вона тільки вживає дуже знайомого йому засобу брехні.

— Тобто так не було?

— От нехай мене господь поб'є, коли я вчора бачила ту кухню й того економа, хай він сказиться! Він мені потрібний, як сироті трясця... Ото причепився! Не бачила якогось економа... Яке щастя, пхи!

— А де ж у тебе взялася з китицями хустка?

— О!.. Хустка... Тітка приїжджали й купили...

— А Ґудзя казав, що купив, і ще сам показував Сидорові...

— О!.. Сидорові?.. Так... — змішалась Хима й скоріше нагнулась до полови.

— Ага, піймалась!..

— Пхи! Піймалась... Ніякої я хустки від його не брала. Ти раз у раз чіпляєшся... Як батько не пускали, то чим я винна?.. Потрібний він мені... Мале, погане...

З-за воза з снопами з'явився Ґудзик, і Хима хутко нахилилась, старанно засуваючи граблі під машину.

— Ага!.. Ґудзя йдуть... Ось вони тобі зараз скажуть солодке слово... Стерво!

І, похмуривши лице, Карпо одійшов до соломотряса.

— Знов із Карпом? — пропустивши з суворим поглядом повз себе Карпа й зупиняючись біля Хими, промовив Ґудзик.

— О! "З Карпом!" Він мені потрібний!.. То він граблі мені набив, бо усе чогось спадають... "З Карпом!"

І ображена Хима енергійно засунула граблі під машину.

— Що ж він тобі тут говорив таке, що ти так руками плескала?

— "Що говорив"... Говорив, що... А ви нащо усім розказуєте, що подарували мені хустку... Усі парубки вже знають... Гарно як!

— Хто розказував? — здивувався Ґудзик.

— Хм... ще й ніби не знають!

— Та йди к чорту! Що я, дурний розказувать?

— Ну да...