Стогін - Мінько Микола

Це був важкий, фунтів у сім-десять, гострий шматок якоїсь породи, вроді залізної руди.

– На, дура, на – монатки… Провалювай, хі-хі… і не появляйся. Чортові собаки.

Герасим цинічно сміється, і цей сміх котиться в пітьмі, як важкі свинцеві кульки.

Мені хочеться встати, повалити його, звернути йому шию як волові і бити прямо по морді.

Він стоїть кілька хвилин, аж поки щезають на вулиці лайливі слова ображеної Варки. Потім на вулицю іде й він. Він точиться, балакає з собою. Його хода і він сам нагадують орангутанга.

Хтось легко сіпає мене за сорочку. Розплющивши очи, я побачив Любину. Це вона будила мене на роботу.

– Вставайте… Вставайте… Герасима ще не було з ночі.

Вона говорить це з радістю в очах. Але через хвилину – очи її так само чорні і ховають все наче завіса. Ці слова, незнайомий мені вогник в очах, і те, що вона будить мене – примушують чекати чогось од Любини.

Через хвилину – я у сінях.

Надворі був Хома. Він радий, але в кишені в нього грудка руди. На вусах, бороді такого ж кольору, як і ця порода, – проста одверта посмішка.

Герасима не буде днів зо три; тепер він п’є. А тим часом він забирає все Любинине й тікає з нею. Любина буде його жінкою. І знову – щаслива посмішка на все лице.

Так посміхаються люди, що не ховають своїх переживань.

Герасимові вона була за жінку не по закону, бо жінка в нього єсть…

– Єсть?! – здивувався я. – Значить, Любина не жінка? Варка?..

Любина потягнула мене за рукав.

– Ні, не Варка… – говорить вона мені, й губи її тремтять… – Ви кинули б кватирю і Герасим би замучив мене. Ви гляньте… – тут вона не в силі сказати й слова. Мовчки, швидко розстібнула ґудзики на блузці й показала плече, вкрите синяками.

Ураз вона заплакала. Хома підійшов, хотів узяти за руку, але лише махнув жменею.

– Брось ти… от охота… Ну брось, Люб… Чудачка: сміяця тепер, а вона – сльози… Ех ти…

– Гляньте, дивіться, – сказала вона ще раз і закотила рукав на одній руці. Вся рука була в синяках.

– Так все тіло… Що ж це – пустяки?..

Любина повела мене в свою кімнату. Я не помилився: там були двері в другу кімнату. Вона одчинила їх. Я нічого не бачив, але вже відчував, що там щось страшне.

Було зовсім темно. Несло прілою соломою, кислим немитим тілом, брудною, ніколи не митою одежею.

У кутку щось сиділо на соломі й стогнало. Я ще не міг нічого побачити. Що це? В кімнаті, схожій на порожній ящик, не було вікна. Любина широко одкрила двері. Сніп слабкого світла впав на куток, але його було досить, щоб побачити все.

Я зупинився й захолов. Я хотів тікати, але хвилину не міг ні сказати слова, ні рухатись. Там на соломі сиділа людина, жінка, схожа на великого павука…

Це був один із тих феноменів, про яких я чув, але яких ніколи не бачив.

Голова цієї жінки була завбільшки з велику картоплину, довгобраза з поколупаним жовтим обличчям, як у горбатих. Вона вся важила, мабуть, не більше як двадцять фунтів, і все тіло, од шиї до ніг, не переважало однієї чвертки аршина.

Сиділа вона нерухомо, трохи звісивши набік голову – вона наче не могла вдержати її рівно – й дивилася вниз.

І більш усього мене здивували руки. Вони за розміром мали нормальні долоні й пальці, тільки одна, ліва, була в крові. І ця нормальність їх до гидкого не в’язалася з розміром павукового тіла. Від пліч же тяглися не руки, а якісь кістки, обтягнуті в шкіру прутики. Вони були довгі, як у павука-косарика. Такі ж непотрібно довгі були й ноги. Держала вона їх, як луговий коник.

Павук глянув на мене й простягнув руку, щоб я щось дав. На обличчі був вираз абсолютної безнадійності. Другу закривавлену руку жінка держала на коліні.

Я щось хотів спитати, але Любина швидко потягла мене геть.

– Це його жінка… У нього документи на неї… Вінчані у церкві…

Любина була бліда й розповідала коротко. Він возив її на базар і збирав багато грошей. Гроші пропиває. Мотьці – так звали каліку – давали багато. Ніхто не пропустить, коли не злякається. Любина ж племінниця йому… Але це не вдержало Герасима. Одного разу він зборов її і потім жив з нею весь час.

– Ця Мотька балакати не може, ходити не може. Він запре її з очей, дасть води, сухариків, хліба житнього, а вона й стогне.

– Але вона думає? Думати вона може? – спитав я.

– Думати?.. Не знаю… Мабуть, вона думає, – скінчила про Герасимову жінку Любина.

Хома дивився в землю. Враз він сказав:

– Звєр Герасим… Несовісно він живе з цієї калічки. Кров! Ви думаєте, чого кров? Шкіра на руці заростає, а він обмотає полотном, воно присохне; тоді він і оддере, оддере, бо з кров’ю страшніше…