Про бджілку Медунку - Іваненко Оксана

Ото наша мама! — сказали старші сестри і показали Медунці матір-бджолу.

— І моя? — спитала Медунка.

— Звичайно! — засміялись сестри. Вона наказала нам бути з тобою.

Смішна Медунка! Вона тільки-но народилась —— вилізла з свого воскового ліжечка-кімнатки і ще нічого нічогісінько не знала. Навколо був золотаво-жовтий медовий св:т, і це був перший колір, який вона пізнала.

Одразу вона побачила і сестричок. Вони допомогли їй вилізти, почали її чистити язичками, чепурити та годувати солодким бджолиним хлібом — медівницєю-пергою.

— Як смачно! — сказала Медунка.

— Ах ти, ласунко! — засміялась старша сестра. — Що ж ти скажеш про справжній мед!

— Мабуть, вона буде добре його збирати.

— Як це — збирати мед? — спитала Медунка.

— Ми збираємо квітчаний сік, а мед уже робимо самі! — почула вона.

— Мед робимо ми! — то інші бджоли звідкілясь влітали в їхній золотаво-жовтий світ. На ніжках у кожної були ніби цілі кошики, наповнені чимось пахучим.

Бджіл взагалі було багато, дуже багато, і всі вони гули-розмовляли, нишпорили по воскових вуличках-стільниках, збирались купами. У Медунки аж очі розбіглись. Очей, як у всіх бджіл, у неї теж було багато — кожне очко складалось з багатьох малесеньких. Медунка швидко призвичаїлась до всього. То тільки попервах здалося, що всі бджоли такі схожі між собою, як одна. Вони самі легко могли відрізнити одна одну. А маму, коли б їй сестри і не показали, вона однаково пізнала б одразу. Мама була найбільша і найкрасивіша, тільки дуже заклопотана. Мама ходила по стільниках, заглядала уважно в порожні бджолині ліжка-кімнатки і дбайливо клала туди яєчка. їй ніколи було і вгору глянути! Стільки дітей! Стільки дітей!

— Наша мама найкраща! — сказала впевнено Медунка.

— Це знають усі! — підтвердили і старші сестри.

— Ходімо швидше до мами! Я хочу до мами, —— задзижчала Медунка. Завжди ж малятам хочеться до мами!

Старші бджоли-годувальниці, які ходили за матір’ю-бджолою і підкріпляли її їжею, розступились і пропустили Медунку.

Вона потяглась своїми вусиками до мами і на все життя запам’ятала рідний-рідний мамин запах, і волохате черевце, і прозорі крила, і мамин уважний погляд.

— Ну, а тепер, донечко, біжи з сестричками,— сказала мама,— потім ти ще прийдеш до мене. Будь працьовитою, уважною бджілкою, як твої сестрички, люби їх і свою маму!

— Я дуже люблю тебе! — вирвалось у Медунки. — Я все робитиму, як ти скажеш.

— Ходімо! Ходімо! — загомоніли сестри. — Адже мамі ніколи, і потім треба навести лад у колишній твоїй кімнатці, мама не любить бруду. Ти бачиш, в які чистенькі кладе вона яєчка для нових сестричок?

— Я теж прибиратиму з вами, — попросила Медунка.

Усі бджоли були зайняті. Їм було весело отак гуртом працювати. Чого б це вона одна сиділа, склавши крильця, і дивилась! І хоч у неї було ще мало сил, а ще менше вміння, та, проте, багато охоти. Вона завзято почала разом з сестрами підгризати покришку, з-під якої вилізла, щоб краєчки в кімнатці були рівненькі, гладенькі. Усі шість стінок і підлогу бджілки старанно мили язичками.

— Не втомлюйся, ти ще маленька і слабенька,— сказали старші. — Тобі треба спочивати, ти можеш навіть трошки посидіти у порожній кімнатці поряд. Попереду ще багато роботи!

І вони знову підгодували її медівницею. Та тільки закінчили чистити її кімнатку, як з сусідньої почулась вовтузня.

— О! Ще народилась сестричка! — загули бджоли. Тепер уже і Медунка кинулась допомагати маленькій. Адже сама вона прожила вже майже годину, а це досить-таки багато для бджолиного життя!

То там, то тут вилізали нові бджілки, і роботи було багато, але поки що неважкої. Недарма мама доручила приборку наймолодшим у вулику. Вони тільки чистили, а їх навіть годували старші.

Так минуло кілька днів, і Медунка вже знала, що одні старші сестри, які гляділи спочатку її, тепер годують більшеньких, а потім меншеньких личинок. З меншими більше турбот! Ще старші бджоли будують стільники, інші приймають мед, а найстарші самі вилітають з вулика. Вилітають з вулика! От чого хотілось швидше Медунці!

Сестра Крилатка казала, що це вже бджілка — зовсім доросла, коли їй, нарешті, можна вилітати з вулика у той світ, де все іншого кольору, де живуть не тільки самі бджоли, а безліч інших істот. І хоч у вулику було тепло, затишно, пахло медом і, здавалося, нічого не загрожувало, Медунці хотілося швидше вилетіти у той невідомий, різнобарвний світ.

Але в той світ дозволяли вилітати бджолам, коли вони все вміли робити в своєму вулику.

Медунка була завзята до роботи, вона вже вправно і швидко чистила кімнатки в бджолиних стільниках. Одна з старших сестер мовила:

— Тепер підемо на вулицю меду і медівниці, принесемо їх для майбутніх бджіл. Ти вже так зміцніла, що зможеш принести чимало і погодувати медовим молочком малят.

Навколо медових вулиць йшли вулиці, де жили бджолині діти.

По дорозі скрізь метушились бджоли — усі родички, сусіди.

Найбільше Медунку цікавив льоток, через який вилітали з дому і прилітали додому бджоли. Там юрбилось багато бджіл-прийомниць. Вони забирали швидко обніжку-пилок з кошиків у бджіл, які прилітали, і складали його в кімнатки-стільники.

Медунка побачила, що бджоли-прибиральниці докірливо захитали голівками. Не всі кімнатки коло льотка були охайні, вони кинулись мерщій чистити їх, виносили сміття аж за вулик і повертались далі працювати.

— Я теж хочу виносити сміття! — попросила Медунка. Адже так вона б вилетіла хоч на мить з вулика.

— Почекай, ти ще мала для цього, допоможи краще переносити наш хліб і питво — медівницю і квітчаний сік-нектар, що принесли сестри з квітів.

Потрошку Медунка усьому навчилась — і стільники будувати, і личинок, які виходили з яєчок, годувати. Вона доглядала лялечок, що в них перетворювались личинки, і допомагала маленьким бджілкам, якими стали лялечки, вилазити з павутиння та їхньої заліпленої воском кімнатки.

Довелось Медунці бути й перукарем!

Сестри, а серед них і Крилатка, повернулись з польоту. Чергові коло льотка кинулись їх чистити і пригладжувати щіточками ніжок, немов причісувати.

— Поможи, Медунко! — гукнула Крилатка, підняла крильця, підставила сестрі грудку, черевце, спинку. Вона ж не могла скрізь сама почиститись своїми ніжками.

— І тут, Медуночко, почисть, і тут, будь ласка, причеши! Ти знаєш, я не люблю вилітати неохайною!

— Ніколи бджоли не повинні бути нечупарами! Інакше мамі було б соромно за нас,— повчально сказала інша. — Усі ж знають, що ми з порядної великої родини!

Не тільки Медунка, усі її сестри поперебували на різних роботах у своєму бджолиному місті.

Тільки оддаля, у великих воскових кімнатах, жили дивні бджоли, які нічого не робили! їм носили їжу інші, коли-не-коли вони вилітали, але не збирали і не приносили меду, як усі сестри.

— То трутні, — пояснила Крилатка, — вони нічого не роблять. Дехто з них, правда, каже, що буде батьком інших бджіл.

— Чого ж вони нічого не роблять?

— Вони нічого не вміють, — презирливо мовили сестри. — Але, врешті, нам може набриднути їх годувати. Мама казала, що так було вже не раз.

Коли в повітрі, там за вуликом, ставало холодно і все змінювало свій колір, квіти в’яли, і вітер зітхав і стогнав, що вже осінь, — меду ніде було збирати,— трутнів врешті зовсім виганяли. Адже всі працюють, лише вони ледачі, маніжаться так, що противно дивитись, і, звичайно, шкода віддавати їм їжу, потрібну мамі і малятам.

От мама — вона була зайнята весь час. Хіба що на маленьку хвилечку зупиниться і знову уважно оглядає шести-стінні воскові кімнатки і кладе туди яєчка. Це робила тільки вона в усьому вулику. Вона одна була матір’ю всіх у цій великій родині.

Якось Медунка принесла мамі їсти і, скориставшись хвилькою відпочинку, спитала:

— Мамо! Хіба вам ніколи не кортить вилетіти з вулика погуляти з іншими?

— Дурненьке дитинча! — посміхнулась ласкаво мати. — Адже я мушу дбати, щоб вас було багато-багато.

Колись чудесним весняним ранком я вилетіла з вулика. Я була молодою; час було справити моє весілля. Тоді розпускались перші квіти. Скрізь. Долі на луках, вгорі на гілках дерев. Ти ще не бачила квітів. Нічого красивішого немає на світі! Кожна квітка була усмішкою і радістю. Коли вилетиш, ти придивляйся до них гарненько. Наші очі можуть бачити навіть крізь їхні ніжні пелюстки.

Вони всі зраділи мені, а сонячне проміння так цілувало, що, можливо, від цього я здавалась золотою, і всі загомоніли:

— Золота бджілко! До нас! Золота бджілко, до нас! Нарешті ти вилетіла. Ми не можемо без тебе жити!

Мене гукали квіти на луках, мене манили гілками дерева у лісі, мене просили-благали в садок коло блакитної хатки і кричали-звали з городу, що за нею. Я повірила — від цього залежить їхнє життя. Але я не хотіла нікого образити. Я злетіла високо вгору, де повітря чисте, прозоре, і там, високо в повітрі, справила своє весілля. І крикнула всім:

— Я надішлю вам багато-багато бджілок, вони полетять і на луки, і на ниви, і в ліси, і в сади!

А потім поспішила додому. Я повинна була виконати свою обіцянку всім квітам у тому чудесному світі. І з того часу я не маю спокою. День і ніч я кладу нові й нові яєчка для нових бджілок, щоб іншому роду не було переводу. Одна я в нашому вулику можу це робити, і щороку повесні мої дочки першими вилітають в поля, в сади. Вони справді потрібні квітам. Чим більше бджілки відвідують їх, тим більше їх росте на землі. А квіти — вони ж дають радість усім! І для цього я ладна бути в вулику день і ніч.

— А ви більше ні разу не вилетите? — і з гордістю за маму, і з жалем до неї спитала Медунка.

— Можливо, коли бджіл тут буде надто багато і з’явиться нова молода мати, я вилечу звідси, щоб дати більше простору новій родині, і житиму в іншому місці.

— І я полечу з вами! — палко мовила Медунка,— я не покину вас, мамо!

— Це ще буде не скоро,— заспокоїла її мати. — Звичайно, я візьму тебе з собою, але зараз я й так забалакалась. Лети, донечко, не гай часу, його у тебе мало!

І саме в цю мить почулося гудіння, схвильоване, піднесене, наче трапилось щось радісне.

— Гукають! Усіх гукають! — загули бджілки. — Всі, хто може летіти, негайно летіть! Негайно! Негайно! — гули вони.

— І я! І я! — закричала Медунка.—Я вже велика! Дозвольте й мені летіти з вами!

— Кожен, хто може! — дзижчали бджоли.