Стогін - Мінько Микола
Але тепер я згадую різні характерні риси облич усяких жорстоких деспотів, убивць і в думці порівнюю їх з лицем Герасима. Я навіть перебільшую.
Товсті губи Герасима – раз, – малий рівень розумового розвитку, "інтелектуально нерозвинений індивід". Випнуті наперед щелепи – два, – жорстокість натури. Розріз ока – надто малий, порівнюючи з віддаленням від одного ока до другого, й товсте перенісся, як лоб у бугая – три. Товсті вуха, мавп’ячі руки – чотири, п’ять…
Тепер я думаю: або стогін – звук повітря (чого вони замовкли, коли я постукав?), або Герасим проробляє екзекуції, – можливо, він садист, – над своєю жінкою Любиною.
Очі з виразом пригніченої, майже ненормальної людини, що були в Любини, потверджували це.
Аж несподівано мої думки перервав стогін. Він знову – тонкий, страшний і безпомічний, що зразу ж викликав острах, – почувся з кімнати.
– Це Еолова арфа, – заспокоював я себе, але сам не вірив собі. Яка в біса Еолова арфа, коли людський стогін. Знову притулив вухо до стінки. Стогін був такий тихий і складався із таких звуків, що я не міг добрати, чи йде він із кімнати чи ні. Це струна, це пугач!..
Коли я силкувався знайти положення кімнати й віддалення од звука, де він починається, до мене, я мав такий незанотований акт. Стогін чувся із-за стінки. Починався він наче із землі. (Льох…) Таким слабким він міг бути тоді, коли він далеко схований. Стогін – ті звуки, що бувають тоді, коли людина вмирає од болю, але коли цей таки біль не дозволяє стогнати дужче. Тут – ідіотська середина.
"Коли я зараз пошкрябаю і він замовкне, як вперше, це буде свинство", – подумав я і, як тільки міг тихо, пошкрябав глину нігтем…
І стогін щез… Я перестав шкрябати – знову почувся стогін і враз замовк. Я чекав хвилин із п’ять і ще раз, наче гукаючи до нього, постукав. Стогін з’явився…
Переляканий, вже нагадавши різні дурниці, я постукав дужче. Стогін дужче застогнав. Стогін щось молив, він озивався до мене.
Украй вимотаний цією сигналізацією, я ліг, заплющив очи і обмотав голову сорочкою, щоб нічого не чути…
Уночі пройшов дощ. Дерева стояли з мокрим зеленим листям, а земля напилася води й була свіжа, як по весні. Мокра, вона пахла травою.
Я хотів побачити Герасима, щоб побалакати з ним. Можна було поговорити й з Любиною, але мені чомусь здавалося, що сьогодні її не побачу. Проте не було дома Герасима.
Це видко по слідах від маленького возика й від ніг, що тягли його до воріт. Любина підійшла до мене. На її лиці немає ні синяків, ні шрамів, тільки глянула вона так, наче хотіла зрозуміти, чи не взнав я чого вночі.
Я постановив їй сказати все.
– Любино, з вашої кімнати вночі весь час було чути якийсь стогін. Скажіть мені, що це було? Я майже не спав. Такий страшний стогін, що мені здалося, ніби хтось конав.
– Стогін? – перепитала вона пошепки. – Я не знаю, що це… Може, це здалося так. Ви спокійно спите?.. І вигадають же…
Лице її зблідло, і вона помітно хвилюється. Вона піднесла руку до губів, ніби стримуючи якесь слово.
– Я не знаю, що це… Що ж би це було? Хм…
Вона говорила неправду. Я насмілився сказати свою думку:
– Мені чомусь здавалося, що ваш чоловік… що Герасим бив вас… і я так і рішив… Ви ж знаєте все…
Вона швидко глянула мені у вічі й натягнуто посміхнулася.
– Ні… Герасима цю ніч дома не було.
Це вже дурниця. Вона думає одурити мене.
– Не було?.. Хм… Як же це? – дивуюся я і дивлюся на слід від возика й Герасимових ніг. А через мить, коли я дивився на неї, її очи дивилися на цей же слід.
Почервонівши, вона одвернулася од мене й швидко пішла до хати.
– Ні-ні, – на хвилинку визирнула вона з дверей, – Герасима цю ніч дома не було, – майже крикнула вона.
Несподівано вона підійшла до мене. Я не розумію її, очи в неї горять. Вона дивиться гостро, наче перевіряючи мене й каже:
– Герасим цю ніч був дома… Ви нічого не скажете йому?.. – і очи в неї гаснуть, бо сила її надломлюється. Враз опускаються куточки губів.
– Ні… нічого не скажу, кажіть мені…
Але говорити вона вже не може. Вона тільки одмахується рукою, наче од своєї дитини, що кидає її.
У вікно я бачив, як вона сіла на табуретку, проти вікна, заплакала, закривши лице руками, схопилася й сховалася далі од вікна, щоб плакати на подушці.
На роботі до третьої я думав про свою нову кімнату. Я не бачив ні очей, ні обличчя Хоми; він поки що загадкова для мене особа, але він симпатична людина. Чого симпатична – не знаю…
Це був дуже малий візок; швидше для забавки дітям, ніж для того, щоб щось возити. Він уже стояв біля дверей. Коліщата, зроблені сокирою з дюймової дошки й оббиті бляхою, були лише трохи обмазані в мокру зрання землю.
На ньому трохи соломи, з гніздом посередині, наче звідти тільки-но встала квочка. Це од мішків, макітер, кошиків. Мені відчинила Любина.
– Невже ваш чоловік возить оцим возиком? Ним багато не повезеш, – промовив я, – якийсь пуд та й годі… Важко заробити багато.
Любина махнула рукою.
– Який вже там заробіток. Ну, що ж він, одвезе корзинку яєць, якийсь мішок… Одна ж рука нікудишня, три рани – шутки? Вимучиться – пити кортить. От і зараз… п’є…
З вікна білої хати Любині щось показує пальцями однієї руки й мотає головою інвалід. Любині в очах блиснув вогник. Вона знизала плечима, не розуміючи його.
Він одчинив кватирку й вона підійшла до нього. Це був безрукий Хома.
Увечері я вийшов на вулицю. Мене весь час непокоїв стогін, що чувся вночі. Я знав, що Герасим і Любина тепер удома. Я гадав, що він удома.
Несподівано я побачив його з якоюсь жінкою. Він голосно про щось розповідав їй своїм хрипким, як у алкоголіка голосом. Він був п’яний.
Я не дійшов до нього, повернув на другий бік вулиці й чекав. Герасим повів жінку до своєї хатки. Вона роблено хіхікала й пручалася. Вона не хотіла скандалу.
Тоді Герасим сказав їй:
– Ет, чудачка ти… йди. Що ж ти на сам дєлі дрофиш. Варка!.. Коли я говору, знать, ти можиш довєрица. Какий такий розговор, що жінка? Какая вона жінка? Нє, Варка…
Він притягнув її до себе. Вони трохи постояли нерухомо й увійшли у ворота. Мабуть, почувши голос Герасима, Любина визирнула у вікно, сховалася й загасила світло. В чорну дірку дверей він штовхнув Варку й погано вилаявся на Любину.
А через кільки хвилин із хати вибігла Любина. Вона йшла, наче тікаючи од чогось страшного. Я не хотів зачіпати її, вона ж не помітила мене, пробігши швидко, як чорна омана. Біля зруйнованого будинку вона зупинилася, глянула навколо, зазирнула в кущі дрібної акації і сіла в тіні під стіною. Вона сиділа, поки до неї не підійшов Хома. Вони лягли.
Я рипнув дверима. Вийшов Герасим. Він був дуже п’яний і в одній білизні без сорочки. Він точивсь на коротких кривих ногах і від того живіт йому трусився, наче то був мішок з живої шкіри, в якому вода.
– Кватирант!.. Ідіть до себе, ідіть… Де Любка?.. – враз грізно спитав він. – Нема? Не нада, Варка! Слиш, Варка, вонючка ти, топай суди, – гукнув він і вдарив ногою об двері.
Те, що я побачив у кімнаті, примусило мене одступити од дверей. Варка в одній спідній сорочці, розідраній од колін у кількох місцях, з голими грудьми, п’яна до того, що не в силі була сидіти рівно, грудьми лежала на шкоринках хліба й калюжі горілки на столі й робила руками так, наче хотіла щось піймати в повітрі.
З кімнати несло потом, гарячим, нечистим, аж важким повітрям і чимось кислим.
Герасим показав на неї рукою.
– Варка… Ги-ги… – він спіймав мене за руку з наміром потягти в хату. Він був дужий і рука його була тверда, наче точена з кизилю, але він був п’яний.
Мені неважко було вирвати руку. Тоді він став осторонь, щоб не затуляти собою дверей і показав рукою на Варку так, наче з балкону показував краєвид.
– Пустіть мене в мою кімнату, – сказав я йому твердо і, подумавши, додав: – Пустіть, або я іду зараз по міліцію… Я маю деякі факти… за які вас по голівці не погладять…
І раптом Герасим потверезішав, він наче здригнувся й, ніби одсапуючись після фізичних зусиль, промовив:
– Ідіть… а фактів нікоторих… Я тільки шутку хотів пустити для сміху… – Він пропустив мене, обережно притулившись до стінки, наче боявся, що я торкнуся його живота.
Через хвилину він, дико ревучи, співав.
Закривши двері своєї кімнати, я почув, що спів чувся не через дерев’яну стінку. Крізь неї чувся стогін… Той самий стогін, що був і вночі. П’яний спів Герасима було чути крізь двері, що виходили надвір. Здивований, я вибіг із хати.
Та кімната, де живуть вони – переділена стіною. Там дві кімнати. В одній із них щось єсть…
Надворі, за кілька кроків від порога, мене зупинила рука Герасима. Тепер він був одягнений як слід.
– Моя баба спить, Любина… і ви лягайте спати собі… слиште.
Од нього несло, як од розкупореної пляшки, але я бачив – він силкувався володіти собою.
– Пустіть… – сказав я.
– Ідіть спати, – сказав він мені.
Я знову налякав міліцією. Його рука пустила мене, як залізні лещата.
Вийшовши на вулицю, я швидко пішов просто до Любини.
У тіні за деревами нікого не було видко, але я знав, де вона. Любина лежала на траві, наче дівча, й плакала. Голова її була на колінах Хоми.
Вони злякалися мене. Вона стулила плечі, і все тіло її наче чекало, що ось-ось хтось вдарить по ньому нагаєм.
Але Хома ворухнувся. Враз він дико захрипів і підвівся. Я бачив, як метнувся його порожній рукав того, що він розмахнувся здоровою рукою. В цій руці був камінь.
Я одскочив убік.
– Це не Герасим… Чорт… Чужий.
Любина встала, очи її блищали, як чорні краплі. Хома притулив її до себе. Я чув, як колотилося йому серце. Він, плутаючись, неслухняними словами розказував мені, що думав, ніби я – Герасим. Хома хотів розсадити голову Герасимові цією штукою. Ще одна секунда й він пустив би камінь мені на череп, бо він думав, що за Любиною прийшов Герасим. Тепер він навіть пізнає мене і дуже радий, що череп цілий.
Хома хоче забрати Любину – й завтра вона вже не Герасимова.
А зараз у нього ця штука, бо вічно той гад, після Варки і всякої сволочі, шукає Любину, а Хому одгонить, як голодну собаку. І слухається Хома і йде, як слухняний пес, бо у Герасима як-не-як – дві руки, а в Хоми – ось що. Він мотнув порожнім рукавом сорочки й ковтнув біль. Чогось було шкода цього гіганта з дитячою душею. Він мені подобався. Я взяв те, що він держав у руці.
