План до двору - Осьмачка Тодось

А він уже, вислідкувавши, де вона ночує, зараз туди і пре якоїсь пашні, і віддає господині і каже: "Це те зерно, що згоріло в Кужеликів, нехай наслідниця не ремствує на мене"... І люди тепер всі кутком говорять, що він від любові здурів, і що попадеться він із своєю пшеницею і накличе біди і на свою голову, і на голову тих господарів, у яких доводиться ночувати Мархві. Але нічого не роблять і, притаївшись, ждуть неминучої халепи на себе, як запряжений худий кінь жде батоження під кожною горою"...

Нерадько хоч і був страшно втомлений, і боліли руки, і боліла спина, і їсти дуже хотілося, але слухав жадібно Софієних слів, як такого людського горя, з якого не можна вибитися жодній людській душі, і через те він, коли супутниця стихла, спитався про те, що не випливало із звичайної течії мови, а тільки з того душевного болю, який давала його безпорадність, набута ще тоді, коли його большевики вигнали із школи:

"А чого ж вона прийшла мені помагати? Вона ж могла догадатися, що це ще погіршить її становище?" А Софія глянувши через плече на нього не то лукаво, не то питаючись очима:

"Невже ти такий нетямущий,— сказала вголос.— Ге, чоловіче, чоловіче, і я не знаю, чого вона вам помагала... Але, коли я помітила, що вона робить, то ось вам святий Божий хрест,— тут юна перехрестилася.— Мене такий жаль вхопив за серце, що я бідну дівчину несподівано оплакала. Так то, мій гостю милий!" І замовкла. І Нерадько почував, що далі й не потрібно нічого говорити, і похиливши голову ішов мовчки аж до Шиянової хати.

Глава третя. Арешт і розпука

Прийшовши з роботи, Софія поралася коло печі, готуючи вечерю. А Нерадько, щоб легше було ждати, ліг під вікном на лаві, застеленій рядном. І так, як і вночі, у голови він собі поклав свого Кобзаря, з яким ніде не розлучався, а вкрився своєю свиткою, що в нього була єдиною верхньою одежиною на всі пори року. Від утоми все його тіло так сердечно прилипло до лави, що здавалося, що лава стала теж Нерадьком. В такому стані у нього спочатку було тільки відчуття того тяжкого, яке тут людей згребло у требки, і їх і мне, і чванить немилосердно, і яке вже і його вхопило за якусь частину єства і тягне у загальну і неминучу машину знищення. Але та живуща частина його єства, що шукає заспокоєння навіть серед кипіння неспокою, змусила повернути очі у вікно. А там вишня така велика, ще повна незірваних ягід, простягала гіляку на стріху і ніби слухала того сонця, що заходило за рохмистрівські горби і наливало світлом кожну її ягоду, аж, кожна ним набубнявівши, світилася густо-червоним соком, ще теплішим, ніж у голенької дитини в купелі тіло. А на самім вершку гойдалася ворона і дивилася у вікно на нього. Видно юна вже клювала такого десь під тином, край села під час голоду. І, мабуть, думала тепер, що ось цей на лаві пропаде дурно, бо не можна до нього добратися, аби хоч очі повикльовувати. Нерадько, зітхнувши, одвернув голову. На плечі сиділа дочка Софіїна, років восьми — Ніна, і доїдала свою вечерю, клацаючи дерев’яною ложкою об жовту полив’яну миску. Вона теж цілий день була заклопочена, бувши єдиною на все господарство. А сама господиня, приспішуючи загальну вечерю, бідкалася від печі до донечки: "Чогось наш батько забарився у тім лісі, чи не трапилося біди якої". А та відповідала матері таким тоном, який говорив: "Дивно, ти така велика, а нічого не розумієш,— а цей тон супроводила такими словами,— якої там біди? Вони навмисне ще там і заночують, аби тільки ще хоч одну ніч бути без бригадирів, без отих ваших поштурхачів!" І ще щось говорили, але Нерадько далі вже й не слухав, бо несподівано прийшло в голову рішення: що взавтра ще тут попрацює до півдня, тай покине цю гостинну хату, аби ще не трапилося справді якоїсь біди на всю цю милу та добросердну родину. Не дурно ж отой божевільний якось так значуще був подивився на нього та ще й сказав ніби до Мархви, але Нерадько зрозумів добре, що то до нього стосується: "Етой номер не пройдьоть"...

І враз Ніна, схопивши з пелени свою миску і поставивши її збоку на черінь, і вся обернувшись в одну точку тривоги і показуючи пальцем на вікна, зашептала:

— "Міліція, міліція йде... Ой Боже мій, до нас, та ще яка сила!" Від цих слів у Нерадька ніби щось одірвалося всередині тіла і випало з нього. А на місце того чогось одірваного лишився самий холод і розходився по всьому тілі, змушуючи його терпнути та мліти в нечутнім звучанні того почуття, що переходить в непритомність. І він уже не повертався головою ні тілом, аби дивитися на ту біду, що йде та гупотить чобітьми попід хатою до сіней, бо знав добре, що тікати немає куди і що доведеться зустрічати те, що доля судила. А в сінях з великим шамотінням під дверима та з клацанням щеколдою нарешті відчинилися двері в хату. І вмить за порогом Нерадько побачив двох міліціонерів: один високий, чорний, з рушницею в руках, а другий з рушницею через плече, але присадкуватий та русявий. Вони увійшли в хату, за ними зачиняв двері Скакун. Нерадько лежав на лаві, не встаючи і не підводячи голови. Передчуття не обмануло його. Чорний, високий звернувся до хазяйки: "А де ж хазяїн?" Софія відповіла: "Поїхав ще вчора в ліс, та й досі додому немає".

Скакун притакнув:

— "Так і єсть, справді, діслітельно він поїхав у ліс, але через незвісно чого і досі не приїхав".

Тоді чорний міліціонер підійшов до столу і почав на ньому переглядати речі. Розкрив хліб, кинувши рушничок на причілкову лаву, а потім закотив скатертину на столі, оголивши увесь стіл, і ніби не помічав Нерадька на лаві, і говорив:

— "Ану подивимося ще за богами... що там є?.. А ви, товаришу Скакун, скажіть тому, що в сінях, нехай загляне в комору і на горище".

Скакун якось неприродньо швидко вийшов, а міліцай, сунувшися за стіл до богів, угледів на лаві купку книжок і взяв одну зверху, обкладену газетою і залиту чорнилом:

— А це що за книжки? — спитався... Та Ніна скочила з лежанки і гаряче вигукнула: "Не беріте, не беріте, бо то мої книги, я з ними в школу ходжу"!..— "Ну добре, дівчино, ходи, ходи",— одповів міліцай. І кладучи книгу на ту саму купу, з якої взяв. "А в вас що це в головах"? — звернувся він вже до Нерадька... Та той мовчав і не ворушився. Він чув серцем, що з халепи не викрутиться і що холод, який розпливався по всім тілі, кинув у голову іскру свідомості того, що краще вже нарешті пропасти, хоч би і по-дурному, аби тільки не бути нещасною звіринкою, якій люди кидають то шматочок хатнього затишку, то роботи з окрайцем хліба, то сховок на якийсь час у клуні, чи в повітці. А природа ніби у змові з нещасними колгоспниками йому кидає, коли він у неї шукає допомоги, або теплого місця під скиртою проти сонця, або тільки затишку від холодного вітру, та ще спокою у спогляданні її просторів. І всім тілом почув, що не буде ні говорити до своїх напасників, ні слухати їх наказу. Він чув, що буде нерухоміший і безвольніший від усякої колоди, і що за це, як і буде йому заплатою смерть, то вона буде жаданою всім серцем і кожною цяточкою тіла. Він мовчав, а міліцай, висмикнувши йому з-під голови Кобзаря, передав його тому міліцаєві, що тримав на плечі рушницю, а сам, звернувшись до Нерадька, знов спитався: "Що ви хворі, чи що, що не встаєте? Ану вставайте та кажіте, що ви за оден"?

Нерадько ж абсолютно на це не Зреагував, неначе на річку пливак, яку тільки що переплив і на березі думає про суху путь, простелену перед ним. І через те він дуже яскраво в своїй свідомості відзначив, що Скакун, витягти шию, з закам’янілою увагою спостерігає і його, і міліцая. І навіть здавалося, що симпатія спостерігача на боці полоненого. Але це була єдина мить і Нерадькові знов стала рости в серці холодна млость непритомносте. А міліцай казився: "Ну, вставай, бо негайно зведемо так, що вже ніколи не схочеш лягати"! Нерадько мовчав. І той міліцай, що взяв з рук чорного товариша Нерадьків Кобзар і передав його Скакунові, тепер підійшов до Нерадька. А чорний, глянувши на нього, моргнув бровою, і обидва разом ухопили лежачого за ліву руку і рвонули з місця. Нерадько впав на діл, застелений соломою, так незрабно важко, немов мішок повний піску. І потім зараз же почув, як з очей біжать без плачу гарячі сльози від почуття безсилля і безмежного горя. Але вже вороття не було, аби якось зменшити свої муки. І він ждав ще тяжчих ще з лютішим завзяттям і ще з дурнішим розпачем. "Ач, собача душа, занатурюється. За дурнів нас узяв! Ану вставай, бо нам нема часу з тобою тут побачення справляти!" — крикнув чорний і вдарив ногою в бік мовчущого. Удар був швидше для застрашення, бо болю не відчув ударений. Але інстинктово відвернув голову набік і на мить угледів коло припічка тоненькі Нінчині ніжки. Вони тремтіли з переляку. І почулася її голосненька мова, повна почуття жалю і сліз, які десь накипівши в горлі не давали їй до ладу говорити:

— "Дядечки, не бийте їх, вони у нас тільки в’язали... Вони тільки допомагали, не бийте їх... Вони вже нікому не будуть допомагати, вони підуть собі від нас і в себе дома не будуть нікому помагати... Не бийте"! Та мати, що невідомо коли сіла скраю припічка і тепер обіймала однією рукою головку дівчини, а другою собі втирала сльози, бренькнула дочку по губах і промовила зниженим голосом: "Мовчи отам, не твоє діло, мовчи, як нічого не тямиш"! Але на них звернув увагу тільки присадкуватий міліціонер, що, подивившись з цікавістю на дівчину, одвернувся ніби зітхнувши тоді, коли чорний нічого не бачив і не чув, крім своєї жертви, бо, міряючи її очима, звелів Скакунові, який, здавалося, теж нічого не помічав: "Ану беріте його за одну ногу, а я за другу та витягнемо бісової душі стерво з хати... Він думає, що сприсне з мушки. Нє, брат, твої штуки тебе не врятують від тієї, що дивиться на тебе з холодної ями!"

І вхопив Нерадька за праву ногу, бо Скакун його вже за ліву почав тягти від столу до порога. І коли вже на порозі опинилася Нерадькова спина, підбіг присадкуватий міліцай і, підхопивши голову арештованому, поміг його перепровадити в сіни без особливих перешкод. Та чорний знов таки обізвався на таку допомогу: "Нехай би, собача душа, гуркнула головою, хоч раз та добре, ніхто вас не просив помагати"...

А вже, коли Нерадька несли від сіней до вантажного авта, він почув у всім єстві незвичайну легкість і глянув на небо, що від заходу в чорну ніч було переписано червоними смугами того сонця, яке вже було цілою своєю половиною по той бік землі.

Ці смуги над ним гойдалися так, як у вічу гойдаються речі у тієї людини, що їде човном по високих хвилях широкої ріки.