План до двору - Осьмачка Тодось

Шиян схопився, підскочив до дитини, вхопив її на руки і мерщій з нею бігом вскочив у сіни. За ним туди прожогом влетіла і Софія. І за якусь мить Шиян вийшов із сіней з сокирою в руці. Зачинив за собою двері, накинув клямку і пристромив кілочком. І потім поволі пішов назустріч присадкуватому міліціонерові, який по цей бік тину з рушницею напоготові ішов Шиянові назустріч. А за ним ішли Клунок, Бунтош, Копитько і Скакун. По той бік тину залишився тільки комісар і чорнявий міліціонер. Євген крикнув: "Назад, геть із двору". І як прискочив до переднього, та як учистив сокирою по рушниці, так юна і одхитпулася в його руках, аж його самого повернуло напівоберта до Шияна.

І Шиян, скориставшися з цього на млі ока, бахнув обухом у випнутий бік напасника і той охнув і впав під причілок, зачепившись за призьбу лівою ногою. А рушниця брязнула на стежку між сіньми і перелазом. І поки звалений потягався неначе перед сном, хазяїн двору в одну мить і одним скоком і похватом згріб гвинтівку в руки і ревнув на ввесь простір садиби: "Назад, собачі душі з двору"! Бригадири так і порснули до тину та до перелазу ще швидше, як це роблять перелякані горобці. Але цієї ж хвилини знов тріснув револьверний постріл теж із рук комісара, який стоячи за тином, слідкував за Шияном. Перед комісаром вився жовтий димок. А Євген дивовижно і безвладно спустив проз бік ліву руку. І зараз же з рукава в його стала струмочити кров на верхню частину долоні і швидко капати додолу. А Скакун, опинившись коло тинка і вгледівши страшний випадок із односельцем, згадав Гайдамацький яр і те, що Мархві тоді казав, що на зустріч своїй долі треба йти із залізним шворнем або сокирою. Йому від цього аж руки затряслися. Але він все-таки крикнув: "Хлопці, не вбивати, візьмемо живого". І комісар, ніби підтримуючи Скакуна, теж гукнув: "Без мого наказу жодній душі не входити в двір". Невідомо, чи чув Шиян ці вигуки, але він, постоявши якийсь час і збагнувши те, що з ним сталося, підійшов до того міліціонера, якого він звалив обухом, і тут, випустивши з правої руки Гвинтівку, повільно нагнувся і взяв сокиру знов. Так само повільно вернувся до криниці, несучи ліву руку такою безвладною, як носять безрукі люди порожній рукав. І коло криниці Шиян обпершися задом об цямрина і тримаючи у правій руці за держак сокиру, став дивитися на жорстоких та нерухомих людей, що стоячи за тином двору, обмірковували його поталу. У раненого господаря на чолі з’явилися краплі поту. Видно було, що він знесилився і що надходить остання хвилина його життя, бо під неосяжним вічним небом він почув найстрашніший холод людської самоти. І та свідомість, що він гине від несправедливої та лютої сили, обороняючи найвищу і останню правду свого існування, стала його пекти, що він покинутий всіма і такий манюсінький перед цією силою, що навіть Бог не може помітити, аби оборонити його.

А тим часом Скакун, Копитько і Бунтуш аж у другім городі, перескочивши тин, бігли зігнувшись поміж соняшниками, аби вхопити раненого Євгена з-за спини. Попереду підкрадався Скакун. І коли він вже був кроків з десять від криниці, Шиян ніби прокинувся і блиснувши гнівними очима, махнув сокирою. І разом з цим знов ляснув противний, як сморід трупа, постріл. Піднята сокира потягла Шияна навзнак, а сама, гуркнувши об цямриння, бовкнула в криницю на дно. І сталася подія непередбачена і несподівана. Скакун переконавшися, що Шиян непорушний, неначе зрізана деревина, в одну мить повернувся від нього до комісара, і змінивши ходу на біг, гукнув: "Ах ти ж, проклятої душі кате, добивати напівживих людей, і коли в мене одібрали ніж, щоб я тебе не зарізав, то на ж тобі хоч у морду"!.. І з усієї руки зацідив йому справді в обличчя так, що комісар поточився, а потім пішов шкопирта і аж за рогом хати вхопився за тин. І помацавши себе за голову, а не за ударену щоку, вхопив револьвер здолу, якого, він був випустив з рук, і кинувся до Скакуна, бо того вже тримали: Клунок за праву руку, а Копитко за ліву. А ззаду за комір обома руками тяг Бунтуш.— Ти, скурвої душі гидра контрреволюції,— крикнув комісар.— Бити в морду совєтську власть, паскудити смердючим куркулячим кулаком морду Леніна і Сталіна?..— І садикнув дулом револьвера Скакуна в шию, який рвонувшись уперед потяг за собою тих, що держали його. І сякнув самим носом без допомоги руки. Соплі розскочилися на комісарові?! удареній щоці і озброєний чекіст відскочив трохи назад і не втираючи засяканої пики і справивши револьвер у груди Скакунові верескнув:

"Годі! Не будеш вже, підземна гадино, жалити ззаді комуну, матір всесвітнього пролетаріату"!..— і стрельнув. Скакун хитнувши на правий бік головою і трохи приплющивши очі, застогнав: "Номер, номер, не... не..." — і зігнувши коліна почав осідати в руках Клунка та Копитка, а голова вже схилившися на груди тягла до землі турботне, а тепер заспокоєне серце. Бригадири поклали товариша на спориш, а в нього з розстібнутих грудей крізь сорочку пострелену проти серця бігла кров. Комісар гукав: "Негайно приїхати вантажним автом і забрати повбиваних, а Шиянку і дівчину одвести до сільради"...

* * *

І повели попід руки Софію, вона була у самім очіпку і свиті. Її вели мовчазну і знесилену. Здавалося, що якби їх випустили з рук, то звалилася б на землю. А вслід за нею вів Клунок і Ніну. Дитина, розтягаючи слова вимовляла їх вголос, так як це роблять селянські голосільниці над покійниками: "Та де ж я тебе, таточку, зустріну, тай по-ба-а-а-чу".

Біля хат не видно було жодної людини і тиша була така, як і там у глибині неба, навколо великого літнього сонця.

Глава дев’ята. Найщиріша молитва іскрить на тих висотах, що і падуча зоря

Пройшло два тижні з часу останніх подій. Люди про них наговорилися тай перестали. Але кожний мешканець села мовчки їх носив у душі. Про це свідчили його очі, повні смутку і тихого розпачу. І здавалося, що людські інтереси ще більше звузилися від подій. І ще менше стало приключок до розмов. Гострота настрою зникла і залишилося в душі щось неповоротке, як вовча шия. Люди спростіли духом і поважчали отим тягучим і безперестанним смутком, який є тільки в старих волів з натертими шиями ясиновими ярмами, та у старих коней з роз’їденими шиями від мотузяних шлей... Люди справді ще гірше стали похожі на ту скотину, що вечером вертається з робіт з довгими сльозовими смугами від очей аж до щелепів, а вранці, перед початком роботи, має очі завжди обсохлі кисляками, ніби струпом. І остання новина ще й приповзала в загальний настрій. Коло управи колгоспу на дверях було вивішено оголошення, що балаклейський комісар Тюрін одержав із Києва велику нагороду "За атважноє повєдєніє в барбє с враґамі народа і за уґлублєніє ревалюції в калхозах і укрєплєніє савєцкой власті в районе"... Але от що дивно: чим більше часу проходило, тим люди упертіше почали згадувати Лукіяна Кошелика, говорили, що коли міліція в день його арешту од’їздила в Балаклею, то його не везла з собою. І другого дня і наступних днів його ніхто не бачив ні коло сільради, ні в наново збудованім арешті. Люди про це гомоніли ще з більшою тривогою, ніж про ті події, що відгули недавно серед білого дня. Все це разом тяжко відбилося і на душевному стані у Мархви. Вона зблідла, схудла і ніби стала вищою. І вже ніхто не помічав, щоб юна комусь помагала. Видно, вона від того, що в душі робилося, не могла відвернути уваги. Була зосереджена і все дивилася під ноги та прислухалася до того, що поверталося в її душі, неначе в діжці, сповненій темною водою, вкинута рибина. І була похожа на того звірка, який, біжучи до нори, опиняється у несподіваній тіні від людини, чи від якоїсь іншої речі, і припадає до землі і жде з завмиранням серця, щоб зійшла швидше тінь.

І баба Пріська не пустила Марфу нікуди із своєї хати, кажучи: "Я швидко вмру, то мені не страшно, що комуна там про мене думає. Живи, дочко, і трохи мені, старій, помагай".

І Мархва з радістю лишилася. І ось якось, у вихідний день, в неділю, вона у своїй хаті, через, сіни від баби чистила, сидячи коло підпіччя на стільчику, бараболю до борщу. У печі топилося. На полу було застелено рядном, а жердка над ним висіла гола. Тільки під її краєм на лаві лежала складена біла свитка, а на ній домашній червоний пояс із валу. Над застеленим накидкою столом висів маленький образ Спасителя в рушнику, а перед ним в лампадці горів той каганець, в якому вона завжди світила перед тим, як лягти спати. Ікону Спасителя вона взяла від баби, але чіпляла її на покуття тільки в неділю. І то тоді, коли не сподівалася до себе нікого. У всі інші дні тижня цю ікону юна ховала на горище в коноплі. У миснику було теж порожню. Бо на найвищій поличці стояла тільки пляшка з олією, яку юна одержала, як пайку минулої суботи. Вона чистила, а в голову лізли думки, що ото через одного чоловіка так багато біди упало на все село. Зруйновано одну родину, кілька душ убито і Лукіян Кошелик зник, неначе й не було. І скільки вже не шукали, і скільки Лукіяниха не перепитувала і комсомольців, і голову колгоспу, ніхто нічого путнього не гоюрив. Тільки одне юна й чула від них: "А ви спитайте районного комісара". А коли і його знаходили у Балаклеї і питали, він казав: "Я не можу пам’ятати всіх буржуазних агентів, яких я колись арештовував". Лукіян пропав, а та людина, через яку все скоїлось, лежала тепер у тітки Лепестини поранена. "А через мене пропав Скакун",— вирвалося голосно у Мархви. Тай перестала вона чистити, тримаючи над макітрою почату картоплину в одній руці, а в другій ніж. І хто його знає, доки б вона отак сиділа, мов зачарована, коли б у двері хтось не постукав. Мархва відперла і відчинила тай побачила Лукіянову Кошеликову жінку, одягнену у старенький кожух і зав’язану чорною хусткою так, як молодиці колись зав’язувалися до церкви. Але вона була боса, тільки з вербовим дубчиком у руці. Увійшла в хату.

— З неділею здорова будь, Марфо,— привіталася вона.— Чи на хліб топиш, чи на обід?..

— На обід.

— Ну, то слава Богу. На голу черінь не прийшла. Бо такого раннього ранку вистигають гості тільки на голу черінь...

Після тих її слів Мархва чогось полегшено зітхнула і сівши сама на стільчику запрохала і гостю:

— Сідайте на лаві та будьте ласкаві до такої господині, як я...