Зима-чарівниця - Туве Янссон

заспокоївся. Він забув про сліди, рушив просто на вогник. Лише підійшовши ближче, збагнув, що то звичайна свічка, встромлена в сніг. Навколо свічки здіймалося щось на кшталт намету, вибудованого зі снігових кульок, які червоно-жовто світилися, наче абажур нічника вдома у Мумі-троля.
По інший бік лампадки хтось примостився у зручній улоговинці, дивлячись на суворе зимове небо та насвистуючи, хоч і стиха, та все ж…
– Що це за пісенька? – запитав Мумі-троль.
– Про мене! – відказав хтось із улоговинки. – Пісенька про Вітрогонку, яка змайструвала снігову лампадку, але у приспіві йдеться про інше.
– Зрозуміло, – мовив Мумі-троль і сів просто у сніг.
– Нічого тобі не зрозуміло, – добродушно заперечила Вітрогонка, підводячись, так що стало видно її светрик у червоно-білу смужку. – Бо у приспіві йдеться про таке, чого ніхто не розуміє. Зараз я думаю про північне сяйво. Невідомо, є воно насправді чи тільки ввижається. Усе страшенно непевно, і це мене заспокоює.
Вона знову вляглася у свою ямку й задивилася на небо, що встигло вже зовсім почорніти.
Мумі-троль задер мордочку і побачив угорі північне сяйво, якого ще жодному мумі-тролеві до нього не щастило побачити. Воно мерехтіло білими, блакитними й зеленкуватими барвами, заслонивши усеньке небо, немов тремкими фіранками.
– Гадаю, воно є насправді, – сказав Мумі-троль.
Вітрогонка не відповіла. Підповзла до лампадки і вийняла свічку.
– Візьмемо її з собою додому, – вирішила вона. – Бо ще, чого доброго, присуне Мара і всядеться на неї.
Мумі-троль поважно кивнув. Якось давно, однієї серпневої ночі, йому довелося бачити Мару. Сіра, холодна, мов крига, вона сиділа у затінку бузку і мовчки дивилася на них. Але ж як дивилася! Потім подалася собі геть, а місце, де вона сиділа, вкрилося памороззю.
На якусь мить Мумі-троль замислився, чи не з’явилася бува зима від того, що десять тисяч мар посиділо на траві? Але на цю тему він вирішив поговорити пізніше, коли ліпше познайомиться з Вітрогонкою.
Доки вони сходили униз схилом, зійшов місяць і залив світлом Долину. Будиночок Мумі-тролів самотньо дрімав за містком. Але Вітрогонка прямувала не туди. Звернувши на захід, вона пішла навпростець голим садом.
– Тут росли яблука, – зауважив Мумі-троль, намагаючись підтримати розмову.
– А тепер росте сніг, – неуважно буркнула Вітрогонка, не спиняючись.
Вони зійшли до моря, що чорною попоною пітьми стелилося у безмежжя, обережно ступили на вузький причал, що з’єднував берег з купальнею.
– Тут я любив пірнати, – ледь чутно прошепотів Мумі-троль, дивлячись на жовту стерню осоки, що стирчала з-під криги. – Вода була дуже тепла, і я пропливав по дев’ять заходів під водою.
Вітрогонка відчинила двері купальні, увійшла досередини, поставила свічку на круглому столику, якого Тато Мумі-троля колись давно виловив у морі.
Нічого не змінилося у старій родинній купальні, збудованій на вісім кутів: пожовтілі вузли від сучків у дощаній обшивці стін, віконця з крихітними червоними та зеленими шибками, вузькі лавки та шафа для купальних халатів, надувний гемуль, якого ніколи не вміли надути до пуття.
Усе, як улітку, та все ж купальня загадковим чином не була схожа на себе колишню.
Вітрогонка зняла шапочку, котра негайно видряпалася по стіні й повисла на цвяшку.
– Я б теж хотів мати таку шапочку, – замріявся Мумі-троль.
– Не треба тобі шапочки, – відрізала Вітрогонка. – Помахаєш вухами і зігрієшся. А ось лапи у тебе дійсно мерзнуть.
Умить по підлозі причалапала пара вовняних шкарпеток і лягла до ніг Мумі-тролеві.
Одночасно спалахнув вогонь у триногій залізній пічці у найдальшому кутку, а хтось несміливо заграв під столом на флейті.
– Чому вони не показуються? – зачудувався Мумі-троль.
– Від своєї надмірної сором’язливості стали невидимими, – пояснила Вітрогонка. – Зі мною тут мешкають вісім крихіток-мишок.
– Це Татова купальня, – зауважив Мумі-троль.
Вітрогонка серйозно глянула на нього.
– Може, ти маєш рацію, а може, й помиляєшся, сказала вона. – Улітку – Татова, а взимку – моя.
На плиті пічки забулькотів баняк. Покришка сама піднялася, а ложка помішала юшку. Інша ложка підсипала солі і чемно повернулася на своє місце на підвіконні.
Надходила ніч, мороз почав притискати дужче, місячне сяйво переливалося у червоних та зелених шибках.
– Розкажи мені про сніг, – попросив Мумі-троль, вмощуючись на татовому вицвілому від сонця садовому стільчику. – Я не розумію, що це таке.
– Я теж не розумію, – відповіла Вітрогонка. – Здається, ніби він холодний, але у зробленій з нього сніговій хатці тепло. Гадаєш, він білий, однак інколи буває рожевий, а інколи – голубий. Може бути м’якіший за перину і твердий, наче камінь. Ніколи не знаєш з певністю…
Тарілка рибної юшки обережно перелетіла повітрям і опустилася на стіл перед Мумі-тролем.
– Де твої мишки навчилися літати? – поцікавився Мумі-троль.
– Ну-у, – неохоче протягнула Вітрогонка. – Не про все годиться випитувати… Можливо, їм хочеться мати свої таємниці. Не клопочи собі голову мишками. Та й снігом теж…
Мумі-троль взявся до юшки.
Він зиркнув на шафу у кутку і подумав: "Як тішить думка про те, що он там, у шафці, висить твій добрий старий купальний халат; що серед усього нового й тривожного є щось надійне та звичне". Мумі-троль знав, що його халатик був синього кольору, без петельки– вішака, а в одній з кишень напевно лежали сонячні окуляри.
Урешті він озвався:
– Там висять наші купальні халати. Мамин – у глибині шафки…
Вітрогонка простягнула лапку і перехопила у повітрі канапку.
– Дякую, – сказала вона, а тоді обернулася до свого гостя. – Ніколи не смій відчиняти ту шафку! Пообіцяй, що ніколи її не відчиниш!
– Нічого я не обіцятиму, – затято буркнув Мумі-троль, не підводячи очей від тарілки.
Раптом він відчув, що найважливішою зараз для нього справою було таки відчинити шафку й переконатися, чи висить там його халатик. Полум’я у пічці розгорілося і гуготіло в трубі. У купальні було дуже тепло, флейта під столом вигравала свою сумовиту мелодію.
Невидимі лапки прибрали порожні тарілки. Свічка догоріла, ґнотик утопився в калюжці воску. Тепер лише червоне око пічки та рожево-зелений візерунок віконних шибок на підлозі освітлювали кімнатку.
– Я спатиму вдома, – рішуче сказав Мумі-троль.
– Гаразд, – погодилася Вітрогонка. – Місяць ще не зайшов, тож ти легко знайдеш дорогу назад.
Двері самі відчинилися, і Мумі-троль ступив за порогом у сніг.
– Усе ж, – мовив він, – усе ж у тій шафці висить мій купальний блакитний халат. Спасибі за юшку!
Двері зачинилися за Мумі-тролем, і його знову огорнули місячне сяйво і тиша.
Він швидко зиркнув на скуте кригою море, і йому здалося, що далеко на видноколі незграбно прочовгала величезна постать Мари.
Тієї Мари, яка здатна погасити усі свічки і знищити усі барви на