Дим - Винниченко Володимир

Що ж то за комуна така? Соціялістам так не годиться робить...

— Товаришу, і при соціялізмі будуть власники на папіросники! — зачувся ззаду крик і сміх.

— Та мовчіть ви там, ради бога, — з досадою озирнувся чоловік у чорній сорочці. — Що вам, товаришу, треба од мене? Що? Я несправедливо роздаю їжу? Обижаю? Ну, то вибирайте собі другого, хай робить краще... Годі... Що вам треба? Папіросників? Нема! Тютюну? Нема!.. Нічого нема, бо з волі нічого нам не дають.

Чоловік у синій сорочці вислухав і знов, потупившись, почав:

— От у сусідів смажать собі м'ясо... Бо вони не оддають його в комуну... А ми що... мужики, нам м'яса не носять.

— Ну, то ріжте мене і смажте! Ріжте! Нате, ріжте!..

У клітці засміялись.

Чоловік у синій сорочці підвів голову, і видно було Впередові, як світились йому очі тим жовтим вогником, що спалахнув у грудях, і вогник той заговорив:

— Та ви не кричіть! Не злякаєте. Краще б поменше собі крали нашого м'яса... Інтелігенти!.. Ач! На волі дак лізуть до нас і братами звуть, а тут... Буржуї!

І, повернувшись, вийшов чоловік з тої клітки, а серед неї зачувся сміх і гнівні викрики.

— Ну? Ще чого тобі треба? — спитався Назад.

— Мені треба вітру для їх. Дим їм у грудях, не видно за димом ні жару, ні попелу, — промовив Вперед.

— Ти хочеш, щоб вітер розметав їх попіл?

— Хай розметає, хай краще нічого, ніж попіл!

— Ти впертий самохвалько! — скрикнув Назад. — Ти не хочеш бачити попелу, ти не хочеш бачити сили моєї. Дивись, ти — самохвалько: я сонце їх мрій примусив сходити на заході й заходити на сході; їх власним вогнем я запалив їх сльози, і з того вийшов попіл і дим; я зробив їм так, що вони самі наступили ногами на свою душу і розривають її, не відаючи того. І ти ще не бачиш сили моєї?! І ти ще битися хочеш зо мною? Не ти, а я — коханий син Життя, і ти служитимеш-мені, а не я тобі!.. Скоряйся же!

— Скоряється той, хто не любий Життю, — промовив Вперед.

— А ти любий Життю? — засміявся Назад. — Самохвалько сліпий, ти поглянь: ти насипав їм жару у груди, ти хотів всі жаринки людей цих у єдине полум'я скласти, ти огиду до бруду Життя надихав їм у душу, ти вливав їм у жили гордої крові... І поглянь же, поглянь, що зробив з ними я, з тими твоїми людьми: твій вогонь не пече уже їх, і їм холодно й нудно від його;

твій вогонь не згромаджує їх, а одштовхує тільки. Вони розірвали єдину душу на шматки, і шматки ці гризуться і б'ються з собою. Не гніви ж Життя і скоряйся!

Так промовив Назад, а Вперед одповів:

— Скоряється той, хто не любий Життю. Я не бачу ні жару, ні попелу, тільки дим їм у грудях. Хай Життя дасть нам вітру, хай побачу я, що за димом лежить.

— Що ж? Хай дасть нам вітру Життя... — посміхнувся Назад.

І поклали вони полетіть до Життя і прохать в його вітру. Тут Життя не могло часто бувать, у цій мертвій задимленій скрині. Воно було там, де рождались, раділи, боролись, вмирали. Туди й полетіли вони.

І Життя їм сказало:

— Вертайтесь назад і чекайте: буде вам вітер. І вони повернулися ждати вітру Життя.

Чи довго, чи коротко літали вони, але коли прилетіли назад, то скриня так само стояла, вишкіривши зуби на вогні города, і понуро свистіли під стінами круг неї закутані люди з залізом для вбивання людей. Так само задимлені люди кишіли у скрині, так само стояв їм у грудях той дим і не видно було за ним ні жару, ні попелу. І думки їхні бились об стіни, і стирались, і тупіли, а мляві очі не горіли життям.

Стали ждати Назад і Вперед.

Тупо минали повз їх неживі, однакові дні неживої та жадної скрині. І бачив Вперед, як приводили їй нових людей з жаринками в грудях, бачив, як вона жадно глитала їх, терла, гризла їх своїми заґратованими зубами; і падали їм сльози на жар той, і гасли жарини, і дим наставав їм у грудях.

Все бачив Вперед і ждав вітру Життя; а Назад глузував. І глузуючи, він обсипав тих людей дощем страждання, дихав на їх вітром гноїння й сміявся. Щодня з тої скрині виводили в город кількох з тих людей і водили до людей Назада. Вертаючись, вони тягли за собою великії, довгії муки. Але, тупі з того диму, вони не одривали тих мук тут же разом зо своїм серцем, вони не вмирали тут же з полум'ям гніву у грудях, з жагучою злістю боротьби, а довгими ночами старались гострі, колючі думки про ці муки обтерти, обгладити і спокійніше вкласти в темному кутку задимленого розуму. Вони приносили від людей Назада ганебну смерть і тупо ждали її гидких обіймів.

І темної ночі люди Назада вели їх за стіни, і смерть обіймала людей Впереда холодною шворкою круг шиї й давила. Вітер гув їм над вухом свої безглузді, брехливі пісні, а скриня злорадісно вишкіряла на їх свої заґратовані зуби. Люди ж, ті задимлені люди, з млявими очима, стурбовано озирались на хвилину круг себе, слухали страшний скрегіт смерті і знову тупо кишіли, через хвилину забувши вирваних од їх і задушених.

А коли до їх приходили, щоб побачитись, люди з города, свіжі і чулі, й, задихаючись від смраду їх скрині, дивились на їх з муками співстраждання, дивилися з болем і жахом, ці люди, задимлені люди, з нудьгою й досадою сміялися з їх.

І сумно дивився Вперед, а Назад реготавсь.

Ти не віриш, читачу, я знаю. Не вір же й не бійся, бо це тільки казка. Слухай же далі.

Люди кишіли. Для чого? Так собі просто кишіли, та й годі, без мети й без роботи. Вся ж мета, вся ж робота їх була в тому, що всі вони... ждали. Кишіли і ждали, кишіли і ждали. Вдень вони рухались мляво і тупо, ніч же... Ох, ті ночі, безкраї, задимлені ночі! Ночами горіли їм більше пекучії вогники туги і суму; ночами їм падали найбільшії сльози у серце. Вони ж їх любили, ці ніжні й пекучії вогники суму і туги. Та дим забивав їх, ці ніжнії вогники, і тупо кишіли ті люди і ніччю. Хмуро темніла у тьмі жовторотая скриня, тягуче свистіли круг неї самотні закутані люди. Ночі, безкраї задимлені ночі плили над несплячими. А небо, читачу, те небо, де живе справедливість і правда, кара неправді, — те небо, читачу, байдуже темніло й мовчало.

Часами з їх одбирали маленький гурток, приводили з другої скрині і разом усіх виряджали в далеку дорогу. Вони оживлялись, складались, будили поснулі надії, прощались і йшли. Ішли з цеї скрині у другу, з другої в третю й губили в далекій дорозі поснулі надії. А ті, що зоставались, співали в дорогу їм горді і гнівні пісні тупими, безживними голосами; ті, що зоставались, будили на часину й свої задубілі надії, а потім... кишіли в диму.

І не видно було за тим димом ні жару, ні попелу. І сумно дивився Вперед, а Назад глузував.

Але раз... Так це було, мій читачу.

Скриня вже спала. Хитра і жадна, вона спала з вишкіреними напоготові зубами. В норах її, глухо ступаючи, ходили люди з ключами, а в клітках трупом лежали задимлені люди. А по людях ходив млявий, тупий, як самі всі вони, задимлений сон.

Раптом надворі, де тільки свистіли закутані люди, клацнули двері, забрязкали, і гомін голосів, перемішаний з топотом ніг і залізним, гучним брязкітом кайданів, залунав по подвір'ю. Задимлені люди прокинулись, і деякі мляво стали дивитись у вікна в подвір'я; деякі, менше задимлені, кричали й питались, і крик і шум став на подвір'ю.

— Здорові були!.. Куди?.. Нема!.. Що?.. Хто!.. Давно!.. "Бряз-зь!.. Бряз-зь!.. Бряз-зь!.." — кричали кайдани й собі, дзвінко, різко, бадьоро.

І помалу став гомін стихати. Впередові ж видно було, як гурток тих людей із подвір'я пройшов у скриню і довгою темною низкою посунувсь по сходах. Весело дзвякнув дзвінок у норі, мов радий розігнати застиглу круг його гнітучую тишу. Чоловік з ключами одімкнув двері, і в нору всунулась низка людей, розбиваючи тишу дзвоном кайданів. З ними був чоловік Назада. Він повів їх в ту клітку, де був чоловік в чорній сорочці, і покинув їх там. Ті, що були у тій клітці, тупо й байдуже зустріли і брязкіт кайданів, і жваву розмову нових. Чоловік в чорній сорочці почав розпитувать їх:

— Давно в дорозі? Багато усіх? їсти хочете? Вони хотіли їсти, й їм дали. Вони їли, озирались круг себе, одповідали й говорили про минулі, про будучі страждання з діловитими лицями спеціалістів страждання; вони з інтересом питались про тутешні страждання й, зневажливо посміхаючись, виставляли страждання других скринь. А люди цеї клітки ображались і боронили страждання своєї скрині.

І сумно дивився Вперед, а Назад... а Назад реготавсь.

Нових записали в книжки, проставляючи, хто, і як, і куди йшов: чи туди, де тільки болото й хвороби;

чи — де ліс, і болото, й хвороби; чи туди, де нема ні лісів, ні болот, а тільки хвороби, страждання і смерть. Вони одповідали діловито й байдуже.

— Який раз у тюрмі?

— Шостий.

— Каторга?

— Каторга.

— Скільки?

— Вічна.

Потім другий, третій, четвертий. Питали їх, вони одповідали, але не бачив Вперед ні в тих, ні у тих у грудях нічого, крім диму.

Потім їх розвели по клітках, вони примостились на помостах, підгорнули кайдани, і знов тупий і млявий сон заходив по понурій скрині. На подвір'ї ж тягуче, тужливо свистіли самотнії люди.

Тільки ж став зазирати у вікна сірий похнюплений ранок, вони вже почали ворушитись. У норі загрюкали двері, зачулися крики, гомін, гармидер. На столах вже стояла їм їжа, й вони спішно запихали її в себе, збираючись знов у дорогу. Знов їх розпитували, вони знов коротко одповідали про довгії дальшії муки й довго розпитували про ближчі й короткі.

— Скільки вас усіх сьогодня йде?

— Двадцять два. Дві жінки, одна в кайданах. А не знаєте, чи тут набивають зразу наручники, чи потім?

— Жінка в кайданах? Та що ви?

— Ну да, в кайданах. Одягають тут наручники. А коли виходять, то...

— Куди ж цю жінку? Теж у каторгу? На скільки? Як звуть?

І бачив Вперед, як в мляві мозки задимлених людей ввірвалась ця думка і стала неспокійно і гостро товктися об другі думки; і бачив Вперед, як думки ці й собі стали рухатись жваво, неспокійно, а очі їм стали глибшими, стурбованими, напруженими.

Прийшли люди Назад а й стали виводити тих, що йшли у далеку дорогу. За ними ж пішли ті, що тут зоставались, а йдучи, вони, як звичайно, співали дуже голосно безживними голосами горді і гнівні пісні.

Але не бачив Вперед їм у грудях жарин їх пекучих.

На подвір'ї усі зупинились і стали прощатись.