Дим - Винниченко Володимир

А коло неї сиділо троє людей: двоє з їх совали якісь чорні й білі баньки по столі, на якому були намальовані квадратики, а третій — з широкими щелепами й смуглявим, як стара кістка, лицем — дивився на їх руки й квадратики. І у всіх трьох обличчя були тупі, мляві, байдужі. А по клітці від стіни до стіни ходив хлопчик, рум'яненький, кучерявий хлопчик з дитячим легким пухом на щоках і... не дитячими тяжкими кайданами на дитячих ногах. Він ходив, розкорячуючи ноги, а кайдани теліпались йому коло цих ніг, бились об їх і різко, без ладу брязкотіли.

На помості ж лежали темні постаті людей, а на головах їм лежав важкий, незграбний сон і тупо давив ці голови до помосту.

Череп мовчав, а в йому, як скрегіт зубів його, брязкотіли кайдани кучерявого хлопчика.

Хлопчик часами ставав, поправляв пояс, до якого чіплялись кайдани, і придавлював в очах блиск гордощів і задоволення. Потім знову ходив, знову слухав, як бряжчали кайдани. А в кутку на помості лежав чоловік з блідим лицем і, не придавлюючи блиску очей своїх, також слухав той брязкіт кайданів. І бачив Вперед, що той брязкіт через дим не доходив до вух серця їх і не могли вони почути, про що брязкотіли кайдани; не могли вони почути, як брязкотіли вони про те, яка тепла кров у цього хлопчика і як любо їм, цим холодним кайданам, пити кров цю дитячу. Вони не могли бачити, як вип'ють ці кайдани рум'янець і блиск очей хлопчика, як одпадуть з його ніг вже тоді ці дві залізні, холодні гадюки, коли не буде вже більше у хлопчика теплої, любої крові.

І бачив Вперед, що не було вогневої нитки між ними, а був тільки дим, а в диму горіло по вогнику: один вогник задоволення, а другий, поганенький, жовтий, вогник роздратовання.

Хлопчик знов зупинився, поклав ногу на лаву й, неначе поправляючи, став гратись блискучими, міцними гадюками. Залізо брязкало різко, дзвінко, огидливо.

Жовтий вогник спалахнув у грудях блідого чоловіка й раптом виштовхнув цілий пук слів:

— Годі вам брязкать там своїми ідіотськими кайданами! Що це таке справді? Дайте ж спокій нам!

Хлопчик перестав гратись і, повернувшись до блідого чоловіка, здивовано спитав:

— Що таке?

— Таке, що ви надокучили з своїми кайданами! Спать через вас не можна. Дістали, то й лежіть тихо, а любуватись нема чого.

Ті, що сиділи за столом, ті, що мертво лежали, заворушились і стали дивитись до блідого чоловіка. Хлопчик ніяково посміхнувся й зняв ногу з лави.

— Хай пограється, — байдуже-насмішкувато вилетів з темного кутка чийсь голос. — Він як родився, все ждав їх та аж тепер дістав.

Хлопчик сів на лаву й, почервонівши, мовчав.

І бачив Вперед, як стиснулись груди йому, як видавили вони гарячу сльозу, і сльоза та впала на серце, і прорізала великий слід у йому. І клубом піднявся дим у грудях йому.

А чоловік з блідим лицем устав з помосту й заходив по клітці, злісно одкидаючи з лоба блискуче волосся.

— А ви теж не ходіть! — раптом вилетів од помосту новий голос. — Чого ж самі стукаєте ногами?

— Інтелігентам можна, — засміявся насмішкуватий голос.

Чоловік з блідим лицем ходив, одкидаючи з лоба волосся, не дивлячись туди, звідки вилітали голоси; він пильно дивився собі в груди, де горів жовтий злий вогник.

— Інтелігентам все можна, — задумливо сказав чоловік з смуглявим, як стара кістка, лицем, — їм усе можна, так усе можна, що вже й кайданами не брязкай... А робочий... Плювать на робочого... Він звик свинею жити...

— Правильно... — тупо сказав його сусіда й посунув рукою чорну баньку.

— Ви говорите дурниці! — глухо сказав, не зупиняючись, чоловік з блідим лицем.

— Та звісно, ми — дурні, не вчились. І справді дурні, що не вчились, а робили весь вік, щоб ви могли вчитись...

Тоді чоловік з блідим лицем зупинився, ще більш поблід і почав говорити.

І бачив Вперед, що він говорив те, що йшло йому від жовтого вогника й диму. І бачив Вперед, як ці слова, нагріті жовтим вогником і прокоптілі димом, влітали в мозок і груди тим людям, а в грудях тим людям починали горіти теж жовті, злі вогники, і вогники ці виштовхували з язика колючі, ущипливі слова, несправедливі, смердючі. Слова ці гасали по клітці, поганили повітря, і важко стало дихати від їх.

— Ну, що? Де їхній жар? — спитав Назад Впереда.

— Дим їм у грудях... — сумно промовив Вперед і пішов з тої клітки.

— Ти — або впертий, або сліпий! — сказав Назад і іювів його в другу клітку.

Тут теж боязко блимала залякана лампочка, і теж повзла на неї тьма з кутків клітки. Люди ж ходили, сиділи, лежали, і всі вони не мовчали й не балакали, а, тупо дивлячись поперед себе, роззявляли роти й виштовхували з грудей довгі, голосні низки звуків. Вони співали.

І бачив Вперед, що темно було їм у грудях і не було в них навіть вогників, а тільки дим.

Вони співали про Впереда й Назада, двох синів Життя; але не горіло їм світло у грудях. Вони байдуже, мляво і тупо співали про пекуче горе, про радість побіди, про батька двох синів Життя. Вони палкі слова гніву, горді слова боротьби обгортали сірими, крикливими низками звуків і мляво, одноманітно виштовхували їх в клітку. І слова ці, ці іскри вогневі, що втягують в єдине полум'я жарини сердець, ці горючі слова не гріли їм серця задимленого, не кололи мозку сплячого:

вони бились об стіни клітки й верталися в вуха цим людям холодним порохом. А люди знов виштовхували їх, волочили їх задимленими устами, і не горіли від їх, і не чули їх. Вони співали.

І страшно було від цього в цій клітці, як від мертвяків, що з блідо-холодними лицями танцюють своїми задубілими, безживними ногами палкий, жагучий танець Життя.

— Ну, що? Де їхній жар? — спитався Назад.

— Дим їм великий у грудях... — сумно промовив Вперед і тихо вийшов з тої клітки.

— Ти — впертий! — з досадою скрикнув Назад і повів його в третю клітку.

Тут було шумно, люди не лежали мертвими трупами і тьма наче одсувалась в кутки, боячись крику. Ці люди рухались, і рухались думки їх. Думки їх напружено пнулись, робились гострими і цупко хапались за кожне слово, що літало в цій клітці. Тут балакали й змагались про двох синів Життя, Впереда й Назада.

— Для побіди народу треба насамперед його з'єднання! — з притиском і запалом говорив один із тих людей, шарпаючи себе за борідку. — Треба кожну прояву життя його використовувати для цього. Треба кожний атом сил його бережно збирати й складати докупи. І от з цього погляду я не можу признати певною тактику наших противників. Ні, помиляються ті, що думають, ніби сила народу в тому, щоб заплющувати йому очі на Життя. Ми бажаєм повного життя, ми бажаєм повного щастя, треба ж і повними силами здобувати його!..

Він говорив з притиском і запалом, подивляючись часом на чоловіка з кучерявим чубом, що ходив по клітці й злісно ловив його слова, покручуючи вуса. Чоловік з кучерявим чубом хапав ці слова, поспішно, як яблука, перевертав їх туди й сюди і, знайшовши гниле місце, злорадно одкладав їх убік. А чоловік з борідкою подивлявся на його й злісно посміхавсь.

Вони змагались про Впереда й Назада, про з'єднання людей Впереда, але бачив Вперед, що самі вони були самотні і кожний був чужий кожному. І бачив Вперед тільки дим їм у грудях, а в диму блищали маленькі вогники злості, і не бачив Вперед там тої жарини, яка випіка роздратовання й горить великим гнівом і великою злістю. І бачив Вперед, що не за його бились і гризлись ці люди думками, а з диму гнітучого, за злість свою маленьку.

Чоловік з борідкою скінчив, і почав говорити чоловік з кучерявим чубом. Він виймав гнилі, одкладені вбік слова і став шпурляти ними в лице хазяїну їх. Він обливав їх піною свого задимленого маленького роздратовання і ляпав ними в лице противникові. Він злорадісно посміхавсь і шпурляв своїм роздратованням в лице противникові; і противник від того кусав його поглядами, а в клітці стояв сміх і крики.

І бачив Вперед, що не за його бились ці люди думками.

І довго говорив чоловік з кучерявим чубом, а чоловік з борідкою лежав на помості й не рухався.

— Одчиніть вікно! — раптом крикнув чийсь голос.

— Не треба!.. Холодно...

— Одчиняйте...

— Не треба!..

Хотіли й не хотіли, крики змішалися, сміх з роздратованням, а чоловік з кучерявим чубом нетерпляче ждав.

Тоді чоловік з борідкою, що лежав і не рухався, підвівся й сердито сказав:

— Я не дозволю одчиняти вікна. Я — хворий. Тоді той, що ждав, той, що хотів, щоб його слухали далі, рішуче підбіг до вікна й одчинив його настіж.

І побачив Вперед, як в грудях противника його спалахнув злий вогник і з вогника того стрибнуло слово:

— Поганець!

І слово це встрибнуло в груди чоловіка з кучерявим чубом, ввірвалося в дим, запалило жовті вогники й струсило кров йому. І бачили всі, що були там, як замахнулась рука чоловіка з кучерявим чубом і з ляскотом впала на лице чоловіка з борідкою.

І тихо стало. Десь далеко із темної ночі бігли в клітку крізь вікно звуки життя і холодно дихав мороз білою парою.

І видно було Впередові, як в грудях тим людям в диму загорілися вогники сорому й шугнули гарячою кров'ю в лице. Мовчки сів ударений чоловік і серед мовчання ліг головою униз на поміст.

— Ну, що? Де їхній жар? — спитався Назад.

— Дим їм у грудях, великий їм дим, — сумно промовив Вперед.

— А попелу не бачиш?

— Я не бачу ні попелу, ні жару. Тоді злісно і мовчки схопився Назад і потяг Впереда ще в одну клітку.

Тут теж було шумно, тут також сміялись, але не сміхом радощів, не тим сміхом сміялися тут, що пада росою на висохлу душу, а сміхом диму, сухим і крикливим. Серед клітки ж і сміху стояв чоловік в чорній сорочці. Стоячи й похмуро дивлячись униз, чоловік говорив:

— Ви, товаришу старосто, обижаєте нашу камеру... їй-богу, обижаєте.

— Ну, от! — нетерпляче скрикнув чоловік у чорній сорочці. — Ще один! Ви дасте мені спокій сьогодня чи ні? Чого вам треба?

— Нам треба, щоб ви той, щоб ви по совісті робили. Ви он другим даєте всякі пундики, а нам оселедці та оселедці... Який же тут порядок? Комуна — так, —значить, треба, щоб всім нарівно, а ви як інтелігенту — дак що лучче, а нам, мужикам, — що гірше. Або от папіросники... Ви дали нам три папіросники на всю камеру, а ті забрали їх у власність і не дають нікому...