Жанна батальйонерка - Шкурупій Ґео

Військовий табір, що був перед нею, не був табір середньовічного лицарства, це була банда козаків, що вже пронюхала можливість пограбувати.

Один з козаків, що відійшов од ватри, наткнувся в темряві на Жанну. Він злякано спинився, оглядаючи її.

— Хлопці, баба! — закричав він, схопивши Жанну за руку й тягнучи її до огнища.

Козаки схопились з своїх місць і з криками оточили її, дивлячись на неї, як на якесь чудо.

— Справді баба!..

— А яка красуня!..

— Держи її, Охрименко, бо втіче!..

Жанна стояла мовчки, тремтючи від холоду й страху. Грубі й дикі обличчя козаків танцювали їй перед очима, як танцює полум'я в багатті. Жанна поточилась од хвилювання й утоми. Один з козаків підтримав її, схопивши в свої ведмежі обійми.

Жанна прийшла до пам'яті й відштовхнула його.

— Що, кусається? — засміялись козаки.

— Ти поцілуй панночці ручку! Ведмідь!

Другий козак схопив Жанну, силкуючись поцілувати її в обличчя. Жанна закричала від огиди й нігтями впилась в козакове обличчя.

— Ха-ха! Ти її ось так ніжно, під грудки.

Новий козак обійняв Жанну. Вона видерлась від нього і, ставши в освітлене ватрою місце, закричала...

— Солдати, сором вам! Росія гине в лабетах варварів! Я прийшла, щоб повести вас у бій проти них. Солдати!..

— Аґітаторка! — сказав один з козаків. — Дивись но, це ж аґітаторка.

— Більшовицька сука!..

— Вона прийшла сюди баламутити козаків!.. Козаки зловісним колом оточили її з цікавістю й загрозливо поглядали на неї.

— Я не більшовичка, я своя!.. Ваша. Я прийшла, щоб... Ми разом врятуємо Росію.

Козаки похмуро дивились на неї й слухали її вигуки, як слухають юродиву.

— Прикидається, стерво!..

— Ми тобі покажемо Францію!..

Озвірілі обличчя під круглими кубанськими шапками посунули на неї. Хтось із козаків ударив її й вона впала в мокру землю.

— Не бий! — сказав якийсь козак, розштовхуючи інших. — Ми краще пограємося з нею.

І він під озвірілими й жадібними поглядами козаків став розщібувати очкура, схилившись над дівчиною.

Напружуючи останні сили, Жанна видерлась з-під нього й кинулась у бік, ставши край багаття.

Все помутнішало їй перед очима. Вона знову побачила себе в лицарському одязі Жанни д'Арк, але цей одяг був подертий і пошматований, він ганчірками звисав з неї. Навколо стояла велика юрба, що вигукувала прокльони.

— Вона відьма! — кричали з юрби.

— Аґітаторка!

— Спалити її!..

— Більшовицька сука!..

— Не чіпайте її! Вона свята...

— Ми краще пограємось з нею! — вигукував басом якийсь поміркований голос.

Під крики й прокльони юрби Жанна сама гордо вступила в багаття. Огонь лизнув її й умить сукня спалахнула на ній, попікши руки й обличчя.

— Прокляття вам! — закричала Жанна, підійнявши вгору руки й загрожуючи ними. — Прокляття!.. Ви боягузи й зрадники!.. Російська наволоч!..

— Що вона там верзе?.. — кричали в юрбі.

— Паліть її!..

— Підкладіть соломи!..

Огонь охопив волосся Жанни й воно спалахнуло ракетою, відкривши голий череп.

— Хай тепер поаґітує! — сміялись в юрбі.

Огонь роздратованим полум'ям підскочив угору й Жанна запалала, як смолоскип. Вона з жахливим криком, що пронизав усю юрбу, впала в багаття, розкидуючи іскри й жарини.

Важкий задушливий дим цілим стовбом підійнявся до неба.

З криком на вустах Жанна прокинулась і прожогом зірвалася з ліжка. Коло неї стояла покоївка, що будила її. В кімнаті був сірий, осінній день.

— Як це ви так спали, не роздягнувшись? — спитала покоївка.

Жанна ніяк не могла прийти до пам'яті від страшного сну.

— Ні, це неможливо! — нарешті промовила вона.

Перевдягнувшись і нашвидку зібравши речі, вона разом з покоївкою зникла в широких просторах країни, що палала в багатті революції.

XIV. Привиди

Осінь у Києві — це примхлива вигадка естетів, бо ти відчуваєш, що живеш лише в краєвидах сезаністів, а не в звичайному, реальному місті. Що може бути кращого за Київ, з його чудовими вулицями, парками й будівлями? Тим, хто кохається на старовині й пейзажах, це місто є фантастичний скарб, фантастичніший за скарби Мазепи.

Це місто має таку барвисту історію, якої, мабуть, не мало жадне місто в світі. Його історія насичена війнами, руїною й будівництвом. Примхливий витвір старовинного ювеліра не міг би бути кращий за це місто. І ніяка вигадка романіста не могла б вигадати подій, що їх пережив Київ.

Пам'ятники старовини аж надто цікаво переплелися в ньому з новими винаходами й фабриками. Вигляд фанікулера на Володимирській гірці зовсім не заважає вигляду Андріївської церкви, і димарі фабрик зовсім не порушують вечірньої гармонії огнів Подолу. Навпаки, трамвай, що мчиться Хрещатим яром, і суворий Арсенал, що підступив до стрункої дзвіниці й мережаних верхівок Лаври, лише поглиблюють екзотику й романтику Києва.

На тлі облудливого вечора, що пронизаний електричними кру-[в ориґіналі пропущено текст — Ред.] часних галасливих вулиць старанно сперечається металевий голос радіо, що передає фокстрот, з голосами лірників і кобзарів, які співають пісень про Морозенка й Байду. Тінь святково вдягненого в коштовний жупан козака, що вийшов із пісні, гуляє вулицями й зачаровано слухає металеві радіоповідомлення про революції і страйки робітників.

Справжній киянин відчуває себе нещасним вигнанцем у будь-якому іншому найкращому місті.

Стефан Бойко, хоч і не був художник і не був аматор старовини, дуже любив Київ. Після всіх бурхливих подій громадянської війни, Бойко все ж таки спинився в Києві і працював тут на відповідальній роботі. Місто, за своєю історичною традицією, після війни й руїн знову захопилося будівництвом.

Революціонерам і після громадянської війни знайшлася робота. Треба було поліпшувати господарство, будувати й змашинювати Україну, боротися з рештками тенденцій колонізаторів і підвищувати свідомість мас.

Безліч нових обов'язків, нових ідей і завдань наповнювали Бойкові дні.

Хвилинами відпочинку, або в коротких перервах між роботою, Бойко часто відчував на собі тягар спогадів про минулі зустрічі й знайомства. Осінь, що позолотила листя каштанів, вкрила рудуватими черепками стежки парків і тротуари вулиць, збудила в нього нові бажання, що їх принесла мирна робота й насичений творчими переживаннями спокійний час. Бойко тепер мав час і на особисте.

Заводи й фабрики, що посіли околиці міста, старанно пропускали крізь колеса машин свій робочий день. Після роботи відбувалися збори й мітинґи, де обговорювали й обмірковували все, що входило в життя країни. На одні з таких зборів Бойко їхав трамваєм вздовж Шевченківського бульвару, що простягнувся геть з одного кінця міста в другий.

Під ритмічне похитування вагону, Бойко обмірковував зміст своєї доповіді й навіть трохи хвилювався, боючись, що щонебудь пропустить, або щонебудь у доповіді буде невдале.

На базарній площі вагон спинився, галаслива й рухлива публіка почала займати місця й перетяла Бойкові стрункий плин думок, що він їх мав зараз оголосити на зборах. Трохи незадоволений з цього, Бойко поглянув у вікно вагону.

Його байдужий погляд чомусь спинився на постаті жінки, що стояла спиною до нього в базарній юрбі. Деякий час погляд Бойка байдуже фіксував постать цієї жінки, але раптом в ньому спалахнув вогник приємного здивовання,

— Не може бути! — прошепотів Бойко, і аж підвівся з місця.

Не могло бути ніяких сумнівів. Це була добре знайома йому постать Жанни. Бойко швидко вийшов з вагону, що вже рушив далі. У Бойка ще був час, він міг іншим вагоном вчасно прибути на заводські збори.

Він був схвильований, адже він так давно не бачив Жанни. Минуло стільки часу й відбулося стільки подій, і за ввесь цей час він жадного разу не бачив її. Останній спогад, що зв'язував його з нею, був чудовий вечір над Невою в Петрограді. Якесь тьмяне почуття ще й досі приваблювало його до неї.

Жінка, що її постать він бачив у натовпі, безперечно була Жанна. Він, не вагаючись, знову відшукав її у натовпі. Вона стояла до нього спиною.

— Жанно! — несамохіть промовив Бойко й підійшов до неї.

Жінка поволі обернулась і байдуже подивилась на Бойка. Він же приголомшено застиг у своєму останньому радісному рухові.

Це була зовсім не Жанна.

Це була облудлива подібність. Обличчя жінки було пом'яте й загрубіле, з рештками деформованих рис минулої аристократичности. Це була якась колишня аристократка або інтелігентка, що лишилась після революційних переворотів. Це була аристократка, яка торгувала старим дрантям, що лишилось їй у спадщину з часів панування. Це була сучасна інтелігентка-торговка, ханжа з презирливо стиснутими, висохлими й збляклими вустами.

Жінка простягнула Бойкові срібний портсиґар, гадаючи, що він цікавиться її барахлом.

— Це закордонний! — велично промовила вона.

Приголомшений цією несподіванкою, Бойко мовчки повернувся і пішов назад до трамвайної зупинки.

Він був страшенно роздратований на себе. Яке безглуздя, яка дурна фантазія! Двійник, привид Жанни!..

Бойко важко замислився.

"Невже його Жанна могла стати такою?.."

Робочий день у Києві спокійний. В ньому нема столичної метушні. Рух на вулицях повільний. Люди йдуть повагом, не поспішаючи. Проїде автомобіль або трамвай, важко прогукає автобус, але в їхньому рухові якась розмірена пляновість.

Установи працюють зосередковано й тихо, хатні революції й чвари, що відбуваються в них, не виходять за межі стін.

Бог головбух і бог начканц засідають серед сонмів рахівників, конторників і друкарниць, віддаючи непохитні накази. Шарудять папери, цокають рахівниці й скриплять пера, а за вікнами ясним соняшним днем посміхається осінь, що її заносить до свого балянсу лише рахівник — історія.

Контори трестів пухнуть од цифр і арміями чисел командує Держплан. Робота є, роботи багато й революція не зупиняє своєї ходи. Кожний рахівник — боєць й кожна друкарниця — маркитанка у величезній армії, що йде в похід за добробут країни.

Стефан Бойко інакше й не сприймає це все, як боротьбу за дальший хід революції.

Ось він іде Хрещатиком, міцно тримаючи під пахвою портфель. Він обмірковує важливу справу, що має розв'язати її з головою одного з трестів. Тисячі думок наповняють його мозок і він майже зовсім не помічає вітрин, вивісок, людей і візників, йому ніколи, він заклопотаний працею, а день урешті такий малий, що не вмістишся в ньому навіть з одним портфелем.

Бойко непомітно для себе підходить до будинку треста й, не зупиняючись, підіймається сходами на третій поверх.