Жанна батальйонерка - Шкурупій Ґео

Пізно вночі їх розбудив якийсь галас. Це прийшли з шанців змінені солдати. Вони незабаром позалазили в сховища підвалів і за деякий час знову було тихо. Вони всі позасинали мертвим сном.

Батальйонерок кілька днів не посилали до шанців. Вони лише відбували службу в тилу. Іноді їм доводилось підносити набої до шанців, іноді їх ставили на варту, або призначали в патрулі. Це робилося, очевидно, для того, щоб вони звикли. Солдати, що входили до шанців, і приходили з них, ввесь час чекали атаки, але її чомусь не було. Була гарматна перестрілка, перестрілка кулеметів і вогневий бій, безпорядне стріляння рушниць у повітря, бо ворога ніде не було видно. Солдати, що приходили з шанців, раділи, що в їхню чергу не було атаки. Атака завжди приносила безліч жертв, а сидіння в шанцях було безпечніше, хібащо міг влучити якийсь дурний набій німецької гармати. Так, здаючи новій зміні шанці, солдати залишали в них і страх несподіваної атаки, що, наче заховавшись в ярках і горбах, роздертих вибухами набоїв, чекав на них.

Увесь жіночий батальйон був відданий в розпорядження полковника Закржевського, командира одного з піхотних полків, що оперували в цьому районі.

Надвечір одного липневого дня батальйон, нарешті, виступив на передові позиції. Батальйонеркам видали бойові набої й вони мусили посісти шанці в районі Новоспаського лісу.

Коли вже зовсім звечоріло, батальйон тихо вийшов з містечка. Крім унтера Бочкарьової, з батальйоном ішов ще зовсім молодий прапорщик, який знав місце розташовання позиції. Тиха команда прапорщика лунала в лавах батальйону.

— Не відставайте! — майже пошепки командував він.

І коли батальйонерки брязкали казанками або починали розмовляти, він розлютовано шипів.

— Тихше!.. Припиніть розмови!.. Не деренчіть казанками, бо нас обстріляють!.. Тут кожний звук чути дуже далеко! — пояснював він, побачивши сірі обличчя батальйонерок.

У прапорщика був такий вигляд, ніби він веде в якесь небезпечне, заборонене місце дітей трудової школи.

— Коли почуєте стрілянину по нас, зараз же лягайте на землю! Тільки тихо без усякого брязкоту!..

Батальйон ярками спустився в долину, там чорнів ліс. За цим лісом була їхня позиція. Вони бачили, як з боку, зовсім близько, злетіло в повітря кілька ракет. То були німецькі шанці. Очевидно, десь зовсім близько були шанці російського війська. У відповідь на ракети, вибухнуло кілька пострілів з рушниць з цього боку. Кілька разів татакнув кулемет, але замовк, подавившись власною кулею. Потім по всій лінії російських шанців затріскотіли вогники пострілів з рушниць. Здавалося, що це рівною смужкою хтось запалив бенгальський вогонь. Солдати, мабуть, помітили в німецьких шанцях якийсь рух або зміну і старанно обстрілювали їх. Знову затарахкотів десь збоку кулемет зловісно й довго, захлинаючись лише на короткі перерви.

Тах...

Глушно вдарила з німецького боку важка гармата. Звук був такий, ніби на стоси дров кинули дошку.

Бум-грр...

Розірвався десь у лісі набій, і цей вибух прошумів лісом, як гуркоче швидкий експрес. Сині блискавки пронизали обрій з обох боків. Потім десь праворуч, може для того, щоб відтягнути увагу з лівого флангу, затарахкотіли, як швальні машинки, німецькі кулемети. Раптом знову стало тихо, ніби досі нічого не було.

Жанна йшла в лавах батальйону, притискаючи міцно до себе кота. Вона напружено вслуховувалась у ці дивні звуки війни. Несподівана напруджена тиша й несподівані постріли страшенно впливали на нерви. У Жанни прокидався запал війни, вона могла щохвилини, навіть не подумавши, кинутись з голосним вигуком у бій, і тепер вона йшла, як крадеться пантера, тихо, хижо й зосереджено.

Але ніякого ворога ніде не було, батальйон ішов між ямами, що їх повиривали німецькі набої. Тут між цих ям була протоптана вже ціла дорога й іти було добре. Незабаром вони ввійшли до лісу й дорога пішла між повалених дерев, ям, шматків дерева, що химерно переплуталися з вітами, наче тут пройшов бурелом. Німецькі набої повидирали величезні сосни навіть з корінням. Це було страшне, стихійне видовище.

Незабаром батальйон вийшов на перелісок. Ця ділянка була відкрита для німецьких пострілів. Коли вони вже пройшли з півдороги, їх обстріляли з німецьких шанців. Батальйонерки чули, як кулі продзижчали над їхніми головами.

Жанна вперше чула цей звук над своєю головою, він був мелодійний і ніжний, наче то пролітала оса. Цей звук зачаровував, як шипіння змії, він був якийсь ласкавий і отруйний.

— Бігцем! — тихо пролунала команда.

І батальйон кинувся в перебіжку до протилежного ліска.

— Стій! — знову пролунала команда, коли ввесь батальйон сховався в лісі. — Всі цілі?

Ніхто з батальйонерок не був поранений і батальйон рушив далі. Серед ям і повалених дерев, пройшов він аж до кінця лісу й тут наткнувся на варту з кількох солдатів. Сказавши пароль, прапорщик повів батальйонерок проходами, що були вириті в землі, як шанці. Тут, у проходах, вони зустрічали солдатів, що кудись поспішали, або стояли собі, розмовляючи про різні дрібниці. Під ногами валялися порожні консервні коробки, бруд і шмаття. Батальйонерки, раз-у-раз спотикаючись, пішли до шанців, що були обкладені шпалами та землею. Солдати, що були в шанцях, уже готувалися їх покинути.

— Зміна!.. Зміна!.. — лунали голоси солдатів. Батальйонерки завернули праворуч і увійшли в шанці. Бородаті забруднені солдати одягли на плечі ремені рушниць і виходили з шанців тією ж дорогою, що нею пройшли батальйонерки.

— Жінки! — раптом почула Жанна здивований вигук.

І вона на собі відчула до краю здивовані погляди чорних, бородатих облич.

— Що це таке? — питали солдати. — Чому в шанці прислали жінок?..

— Невже не стає солдатів?

І в їхніх голосах звучали тривожні нотки. Це було остільки незвичне явище, що воно хвилювало до страху цих стомлених людей. Коли б на небі з'явилася раптом комета, то це було б природніше явище, ніж поява тут, у шанцях, переодягнених у солдатську уніформу жінок.

— Що вони тут робитимуть?..

— Вони здадуть німцям шанці!..

— Чого ви прийшли сюди? — запитав один з солдатів Жанну.

— Ми прийшли вам на зміну! — відповіла Жанна. — Жінки мусять показати, що вони можуть воювати не гірше чоловіків!.. Солдати-боягузи кидають фронт і ми мусимо засоромити їх своїм прикладом! — сказала Жанна, і їй самій стало соромно, коли вона поглянула в бородате, чорне від втоми, обличчя солдата.

"Кого вона має засоромити своїм прикладом?" — промайнула в неї думка й їй стало ніяково. Вона відчула, як червоніє. Ці слова були тут безглузді. Солдат здивовано дивився на неї й деякий час нічого не відповідав.

— От так історія! — промовив він і потім додав:

— Невже всіх жінок покликано до війська?.. А хто ж залишився з дітьми?..

На ці слова Жанна не встигла йому відповісти, бо слова команди погнали його з шанців. Незабаром з шанців вийшли всі солдати і в ньому залишилися одні батальйонерки. Вони деякий час ходили з кутка в куток, не знаючи, що їм робити. Потім прапорщик сказав їм, що треба вставити рушниці в отвори брустверу і слідкувати за німецькими шанцями. Коли вони побачать там людей, їм треба буде в них стріляти.

На цю процедуру зміни пішла вся ніч. Поволі прокидався літній ранок. Роса спадала на всі речі навколо і з землі здіймався легенький туман. Батальйонеркам стало холодно й вогко. Ранкова вогкість пронизувала їх і глина шанців неприємно липла до чобіт. Нарешті, крізь дерева лісу бризнуло проміння сонця й навколо стало трохи веселіше.

Майже одночасно тахнула німецька гармата, наче вітаючи схід сонця, Жанна почула в повітрі якийсь шум, там летіла велика птиця, розрізаючи повітря.

Хур-хур-хур-хур...

Почула вона над головою льот набою і майже інстинктивно притиснулась до глиняної стінки шанцю. За хвильку сильний вибух набоя пролунав позаду шанців у лісі. Всі батальйонерки поховалися під земляним прикриттям шанцю.

Жанна зацікавлено поглянула в отвір брустверу, де лежала її рушниця. Перед нею лежало нерівне поле, пошматоване й порите набоями. Там далі вона побачила нерівний земляний вал, оточений колючим дротом — то були німецькі шанці. Але ніякого руху не помічалося там, ніби там нікого, рішуче нікого не було. Жовтуватий від глини, але вже порослий травою вал ламаною лінією зникав праворуч і ліворуч. Коло самого валу на землі Жанна побачила в кількох місцях, наче шматки дерева, що лежали на землі. Але придивившись краще, Жанна зрозуміла, що це трупи людей. Ще ближче, у ямах, що їх повиривали набої, Жанна побачила ще нові трупи й, коли вона оглянула все поле, вона злякалась, перед нею було поле трупів, що лишилося, мабуть, від атаки.

Вони лежали в різних позах, деякі навіть сиділи, прихилившись спиною до стін ями. Це було неприємне, страшне видовисько, і Жанна відійшла від брустверу.

День минав тихо й непомітно. До шанців принесли обід і лише по обіді трапилася трохи смішна подія.

Кіт Агасфер вистрибнув у отвір брустверу й там старанно став умиватись. За кілька хвилин з німецьких шанців залунали постріли рушниць. Німці, помітивши щось біле на бруствері, почали його обстрілювати. Кулі з легким шумом почали впиватися в землю брустверу. Жанна, налякавшись, що вони вб'ють кота, почала його кликати, але він не йшов і спокійно собі вмивався. Через кілька хвилин зататакав німецький кулемет. Він з шумом, наче ножем, розрізав повітря, Агасфер моментально стрибнув назад до шанцю. Він нервово ворушив своєю шкурою й ввесь настовбурчився. Кулеметна стрілянина, очевидно, справила на нього неприємне вражіння. Насамперед, це для нього було незвичне й незрозуміле явище. Коли кіт зіскочив з брустверу, одночасно з цим припинився обстріл.

Ввесь день і ввесь вечір було тихо. На всьому фронті не було чути ні одного пострілу. Шумів вітер у лісі й стиха розмовляли в шанцях батальйонерки. Ця тиша якось приголомшувала, було дивно, що німці мовчать. Надійшла ніч, і все так само було тихо. Можна було подумати, що німці залишили свої шанці й відступили. Але повірити, що це так, було б помилкою. Це була облудлива тиша, що буває лише перед вибухом довгої інтенсивної стрілянини.

Були поставлені вартові й батальйонеркам дозволили поспати.