Жанна батальйонерка - Шкурупій Ґео

Їх зосталося зовсім мало. Багато батальйонерок не повернулися зовсім. В їхньому числі були Корзухіна і Снятко. Із знайомих Жанни були поранені ще Максимова й Бочкарьова. Прапорщик, що командував ними, лишився цілий.

Багато людей лишилося там в полі лежати назавжди. Може там були й поранені, але забрати їх було неможливо. Це б значило йти на вірну смерть. Щасливі ті, що вбиті, їм уже нічого не треба. Їм все одно, де лежати й як. А поранені, що залишилися там, помруть у страшних муках, проклинаючи війну, людей і себе.

Німці ще деякий час не могли заспокоїтись. Вони те й робили, що посилали нові набої, але й їм, очевидно, ця гра набридла й вони притихли.

Звечоріло. Стало тихо й сумно. З хмарного неба став накрапати дощик і Жанна загорнулася в шинелю. Коли вона трохи заспокоїлась від баченого й пережитого, то згадала про свого кота. Вона почала його шукати, але його ніде не було. В одному місці бруствер і шанець був зруйнований набоєм, що вирив у самому шанці цілу яму. Можливо, що цим набоєм було вбито ще одну жертву імперіялістичної війни, кота Агасфера, що раніш нагадував худорлявого Росинанта лицаря Дон-Кіхота.

Цього разу зміна прийшла раніш, ніж завжди, і ввесь жіночий батальйон, що багатьох не дораховував у своїх лавах, залишив шанці і знайомою дорогою повернувся до містечка.

Після відпочинку його забрали до Петрограду, щоб показувати на вулицях міста, як підсилену порохом відозву за війну й за перемогу революції. Але в Петрограді вже поволі народжувалися нові події, що мали назавжди затаврувати всі ці лицемірні вигуки й порожні брязкотливі вчинки.

XI. Судді

Жінки, вино, карти. Це девіза і мета. Сюди слід би було додати ще одно слово — перемога, але це слово більше фантастичне, ніж реальне. Але і в цьому може бути зміст життя, зміст, порожніший за печери Київської Лаври. І навіть такий зміст може задовольняти людину.

Коли з девізи випадає одно слово, воно стає метою, мрією й недосяжним бажанням. Тоді навіть ламаються списи, щербляться шаблі, лише б це слово знову стало на місце і заповнило порожнечу. З девізи Голуб'ятнікова випало таке слово і трансформувалось в живу людину. Жанна — ім'я цієї людини, але ім'я недосяжне, майже метафізичне. Слово "вино" тепер заповнило всю девізу Голуб'ятнікова, але не заповнило порожнечі.

Голуб'ятніков завжди п'яний. Порвалися всі зв'язки з тилом, і розчарування, як великі грядки капусти, оточило його. Гірким намулом осіли скривджені мрії. Жанна десь зникла. Лишилось незадоволення та роздратування.

Так, у тилу скоїлися зміни, і вони зруйнували порядок, порушили дисципліну і розсунули обрії. Зникли опертя й змішались зорі, що за ними можна було орієнтуватись. Життя стало безобрійне і безпросвітне. Десь загубились дороги, і Голуб'ятніков тепер тинявся, як тиняється п'яний парубок, уперто і безглуздо.

Солдати не слухаються. Вони сміють одверто дивитися в очі й нахабно мовчати. Вони сміють про щось розмовляти поміж себе. У них злорадісні й нахабні обличчя. І Голуб'ятнікова з'їдає роздратування. Він тепер помічає найменші дрібниці, що обурюють його. Він лютий і готовий на всякі криваві розправи. Він ще почуває свою силу й використовує її якмога ширше. Так, він не дасть цій масі солдат розбеститися вкрай, щоб вона проглинула його. Він стримає її в своєму кулаці й навіть задушить, коли це буде треба. Він розправиться з усіма аґітаторами, як розправився з Муславським, він знищить їх всіх до одного, і тоді ця безголова маса буде в його руках. Уряд не знає, що робити, і не знає, що робиться. Але це явище тимчасове. Монархія знову візьме владу в свої руки, і тоді Голуб'ятніков з силами, що він їх зберіг жорстокою дисципліною, стане на допомогу. Треба оточити себе своїми людьми, треба скрізь розіслати шпигунів, щоб стежили за кожним кроком бунтівливих солдатів, треба потрусити солдатські речі й ранці. Бити в морду замало, треба вішати.

Найвірніші люди — це унтери. Лише на них можна покластися. Голуб'ятнікову доводилося жалкувати, що в армії не було городовиків, от з ким би він зміг тримати усю солдатську наволоч у руках.

Сергій Голуб'ятніков ходив по кімнаті, що своїм розгардіяшем нагадувала клітку шакалів у звіринці. Йому була огидна ця брудна, незатишна кімната, що ще більше псувала настрій, насичуючи собою незадоволення. Кілька кроків уперед, кілька назад, але нікуди не вирвешся з цих сірих стін, з цього бруду.

Одноманітне ходіння з кутка в куток порушив кирпатий унтер, що ввійшов до кімнати. Голуб'ятніков спинився і поглянув на нього. Він мовчки дивився на брутальне й нахабне обличчя унтера, що витягся і завмер коло дверей. Це обличчя було таке огидне й таке незугарне, як купа незформованої глини. Голуб'ятніков дивився на нього, наче побачив його вперше. І від улесливого і разом з тим нахабного погляду унтера йому стало тоскно.

— Ну, що? — спитав Голуб'ятніков...

— Єсть, ваше високоблагородіє!.. — таємниче і злорадісно відповів унтер.

— Що там таке ви знайшли?..

— Ось, ваше високоблагородіє!

І унтер простягнув Голуб'ятнікову кілька трохи зім'ятих брошур. Голуб'ятніков узяв брошури і неохоче став їх перегортати. У нього був такий вигляд, наче він їх трохи боїться, наче він сам боїться тих вчинків, що їх він зараз мусить зробити. Він перегортав брошури, наче то були важкі аркуші з цини. Він зараз якось мусить поставитись до цього випадку, якось на нього реагувати, і це викликало в ньому неприємне почуття, що його, мабуть, відчував кожний французький король, підписуючи смертний вирок.

— Чиє це?..

І в цьому запитанні було стільки байдужости, наче нею він хтів затамувати ввесь той поєдинок сумнівів, що дратував його.

— Стефана Бойка із 134-ої! — відповів унтер і чомусь запитливо поглянув на Голуб'ятнікова.

Голуб'ятніков подивився в бік. Він наче ввесь час сподівався почути таку відповідь, і тепер подумав, що він справді боявся почути її. Почуття помсти, що він так довго плекав його, десь зникло в ньому. І як він не шукав його, щоб спертись на нього, щоб викликати цим роздратування, яке б допомогло йому зробити відповідний крок, але крім простої службової потреби реаґувати на це, крім службового обов'язку він нічого в собі не знайшов. Це засмутило його.

Він же сам давав розпорядження зробити трус, він же сам сперся на послуги цього унтера, і тепер Голуб'ятнікову було якось ніяково. Він відчував, що своєю політикою, своїми ділами засуджує сам себе на найвищу кару: бути завжди в компанії унтерів. В обличчі унтера він уперше побачив обличчя своїх прагнень і свого життя. Голуб'ятніков раптом відчув, що він людина, яку засудили на все життя разом з йолопами і дефективними. Але цей несподіваний проблиск думки знову потьмарився від слів унтера:

— Ваше високоблагородіє, накажете заарештувати?..

Голуб'ятніков кинув на стіл брошури і поглянув на унтера.

— Геть! — закричав він на унтера верескливим, надламаним голосом.

Унтер похитнувся, як під ударом батога, повернувся й вискочив з кімнати.

Голуб'ятніков важко сів на стілець, що затріщав під ним. Лівою рукою він схопив склянку, що стояла на столі, а правою дістав з-під ліжка пляшку вина. Розплескуючи вино, він випив одним духом цілу склянку і полегшено зідхнув.

— Ідіотські думки! — вголос промовив він і знову налив вина.

Бойко стояв на чатах коло возів з амуніцією. Денна спека втомила його і він радів, коли відчував холодок вітру, що його приносив близький вечір. Одноманітність ходіння коло возів з рушницею в руках поволі набридала, і втома робила голову порожньою, відганяючи всі думки, що на протязі цілого дня роїлися в голові. Він ходив уже останні хвилини свого чатування і все поглядав у той бік, звідки мусила прийти зміна. Єдина думка відпочити після цього безглуздого ходіння ворушилась йому в голові. Було приємно подумати, що зараз прийдуть солдати, змінять його і він зможе десь у холодку поїсти й викурити папіросу.

Незабаром прийшла й довгочекана зміна, що її ніби притягли настирливі бажання Бойка. Перекинувшись кількома словами, він одніс до караулки рушницю і пішов, посвистуючи, до будинку, де розташувався його відділ.

Увесь відділ цілий день був у нарядах і Бойко застав у приміщенні лише Тороку, що порпався коло своїх речей. У Тороки був чомусь стурбований вигляд, і він сопів, як медвідь у своєму барлозі.

— Знову щось трапилося? — безтурботно запитав Бойко, вже звиклий до всяких несподіванок.

— Хтось поперекидав усі речі! — незадоволено пробурмотів Торока. — Це, мабуть, до тебе!..

Бойко трохи зблід і пішов у куток до своїх речей. Його речі теж були перериті. Його брошур, що були заховані на самому споді ранця, не було.

— Так! — промовив Бойко й підвівся, витираючи піт з чола.

Торока запитливо дивився на нього з свого кутка.

— Тепер каюк! — відповів на його погляд Бойко. — Накрили!.. Хто б міг подумати, що вони в такий час стануть трусити солдатські речі?..

Торока вилаявся і ще дужче засопів. Бойко, не знаючи, що йому робити, пройшовся по цій тимчасовій касарні, що нагадувала стайню. Речі інших солдат теж були поперекидані.

— Шукали добре! — сказав Торока, щоб хоч чимнебудь реаґувати на хвилювання Бойка.

Біля входу до приміщення раптом залунала розмова солдатів. Бойко й Торока насторожились, гадаючи, що це посланці від Голуб'ятнікова, але до приміщення, весело розмовляючи, увійшли Сльозкін та Зеленко. Вони одразу змовкли, побачивши серйозні обличчя своїх товаришів.

— У нас перетрусили всі речі, — сказав Бойко, — у мене забрали брошури!...

— Треба тобі було тримати їх при собі! — накинувся на нього Зеленко. — От гади! Вони незабаром полізуть і в наші кишені. До всіх чортів це солдатське життя! — І він, не маючи змоги висловити все своє обурення, з силою ударив об підлогу своїм зім'ятим кашкетом.

— Кажуть, що в інших місцях уже майже всі хлопці повтікали хто куди, а тут стільки держиморд, що й пари з вуст не випусти! — заговорив Торока ображеним і безнадійним тоном. — А тут...

— Тут за це затягають! — закінчив за нього Сльозкін.

— Але що ж йому тепер робити? — запитав Торока, показуючи на Бойка.

— Тікай! — спалахнув завзятістю Зеленко. — Якнебудь виберешся з небезпечної смуги, а там далі така каша, що не спіймають.