Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Кащенко Адріан

Проте відразу ж після примирення виявилося, що ніякої згоди між українцями й поляками нема, бо шляхта, ввійшовши в Галичину й на Поділля, вчинила нелюдську розправу над повстанцями. Те саме вона хотіла зробити й на Брацлавщині (Побужжя), та полковники Війська Запорозького Нечай і Богун, які очолювали Винницький і Брацлавський полки козаків, одмовилися коритися Зборівській згоді, незважаючи навіть на гетьманські накази, й зі зброєю не пускали польських панів у їхні маєтки.

Через уперту оборону ними народних прав року 1651-го виникла нова війна. Поляки з чималим військом несподівано напали на Нечая, коли він необачно справляв масни-цю в місті Красному на Брацлавщині, і хоч як завзято козаки відбивалися, та все-таки поляки перемогли їх, і навіть сам полковник наклав там головою. Про цього оборонця волі простого люду збереглося багато кобзарських дум, з яких тут подано уривки:

Ой, у Краснім на ставочку туман осідає,

Чатували козаченьки у зеленім гаї.

Ой, поставив козак Нечай та сторожу в місті,

А сам пішов до кумасі звінок риби з'їсти,

Та він засів коло столу, здрібна промовляє

Та з кумою, із любою, мед-вино кружляє.

Ой, заржали кониченьки та посеред гаю,

Кличе козак молоденький: "Утікай, Нечаю!"

"Як я маю, козак Нечай, звідси утікати,

Свою славу козацькую під ноги топтати?!"

Подивився козак Нечай в кватирку очима,

А вже ляшків сорок тисяч стоїть за плечима.

Ой, як крикне козак Нечай на хлопця малого:

"Сідлай, джуро, сідлай, малий, коня вороного!

Сідлай мені вороного, собі буланого, —

Геть виріжем ворожих ляхів — геть що до одного!"

Ой, не встигнув козак Нечай на коника спасти,

Взяв ляхами, як снопами, по два ряди класти.

Повернувся козак Нечай на лівеє плече,

А вже з ляшків, вражих синів, кров річками тече.

Повернувся козак Нечай на правую руку —

Не вискочить Нечаів кінь із людського трупу.

Недоскочив козак Нечай дубового тинку —

Покотилась Нечаева голова по ринку.

Зібралися козаченьки в високі палати,

Стали думать та гадати, де Нечая поховати;

Ой, сховаймо ж головоньку, а де церква Варвара,

Ой, щоб розійшлась по світу Нечаєва слава!

Позбувшись Нечая, поляки негайно напали й на іншого свого ворога Богуна, який засів у Винниці. Тільки їм не пощастило. Козаки дали там добру відсіч і хитрощами потопили багато польського війська в Бузі. Почувши про напад шляхти на своїх полковників, Хмельницький знову почав скликати козаків і звернувся за підмогою до Війська Запорозького, та тільки запорожці неприхильне поставилися до нього за те, що він обстоював лише козаків, а простий же люд забував. Обміркувавши це на раді, Військо Запорозьке відмовило йому в допомозі. Тоді Богдан через турецького султана попросив допомоги в хана. Із султанського наказу татарська орда вирушила з Криму, але наступала мляво й неохоче. Коли ж у червні, зблизившись із поляками під Берестечком, хан побачив, що в короля велика сила — більш як на 30 000, то він розгнівався на Хмельницького, що той не застеріг його про кількість польського війська й, повернувши з ордою назад, почав тікати на південь: коли ж гетьман, наздогнавши хана, став умовляти його зупинитися й стати до бою, той розлютився, захопив Богдана в полон і повіз із собою.

Залишившись без гетьмана і спільників, козацьке військо, кількістю до 80 000, не могло стримати натиск поляків і після кількох днів змагань під керуванням Богуна відступило потайки вночі за річку Пляшеву й пішло на Україну, кинувши весь свій табір і багато неозброєного люду.

Без участі Війська Запорозького року 1651-го виникла й Білоцерківська згода гетьмана з поляками: року ж 1652-го, коли Хмельницький водив свого сина Тимоша в Молдову брати шлюб з дочкою господаря, запорожці з кошовим отаманом Лутаєм саме переносили Січ із Микитиного Рогу на устя Чортомлика. Чому стався цей перехід, невідомо, а тільки козаки обрали собі місце на березі Чор-томлицького лиману, проти острова, на якому перебувала Стара Січ за часів Жигмонта III, і весь 1652 рік працювали над будуванням тут куренів, церкви й окопів.

Тільки аж року 1652-го після того, як Хмельницький листом сповістив Кіш про нелюдські вчинки на Україні нового привідця польського війська Чарнецького, що випалював села й вирізував до ноги людей, і про те, що король наступає не лише з поляками, а ще й веде за собою спільників — угорців та волохів, — і погрожує геть викорінити український народ і козацтво, тоді запорожці вийшли всім військом і стали допомагати знову Хмельницькому.

Вигнавши з України Чарнецького, січовики разом із гетьманськими силами ходили на Поділля під Жванець проти поляків, що билися під проводом свого короля. Наприкінці року 1653-го Хмельницький із козаками опинився в дуже скрутному становищі, бо кримський хан знову, і вже назавжди, відсахнувся од спілки з Богданом. Причини для цього були прості: татари вже кілька віків жили торгівлею українськими невольниками; перебуваючи в спілці з Україною, Крим позбувся великих прибутків на людському ринку, бо ханові не годилося забирати в неволю своїх спільників.

Виходило, що єднання з Україною татарам не на користь — і от, порвавши ту спілку під Жванцем, вони, замість того, щоб воювати проти поляків, кинулися на Україну й почали хапати людей у неволю. Хмельницькому не лишалося нічого, як кинути Поділля й обороняти українські землі від татарського нападу. Запорожці в цій війні з татарами брали діяльну участь. Вони пригадали тут свою давню славу й завзято громили ворожі загони, відбиваючи й визволяючи ув'язнених земляків.

СТАВЛЕННЯ ЗАПОРОЖЦІВ ДО МОСКВИ

Повиганявши татар з України, Хмельницький подякував запорожцям за поміч і, проводжаючи їх на Січ, надіслав до Коша листа, сповіщаючи товариство, що через зраду кримського хана він задумав перейти під протекцію московського царя. Разом із тим він просив Військо Запорозьке дати йому в цій справі добру пораду.

У відповідь на того листа запорожці написали, що протекція Москви — річ непогана, та тільки, складаючи пакти (умови) з царем, гетьманові треба бути дуже обережним, щоб часом від того не вийшло чогось лихого для неньки-України та не зашкодило правам та вольностям козацьким.

8 січня року 1654-го після військової ради, що відбулася в Переяславі, Україна перейшла під руку московського царя Олексія Михайловича й прилучилася до Росії як автономна країна із своїм власним військом у 60 000 козаків.

ПОМСТА КРИМСЬКОГО ХАНА

Після з'єднання України з Московським царством, яке вже почало називатися Російським і стало далеко могутнішим, ніж до того, ця зміна дуже стурбувала як Польщу, так і Крим і навіть турецького султана. Всі троє склали поміж себе спілку й, зібравши війська, рушили відплатити Хмельницькому за зраду. Спалахнула тяжка довголітня боротьба не зміцнілої ще української держави з віковічними ворогами: поляками, татарами й турками.

Наприкінці 1654 й на початку 1655 років Україну плюндрували великі татарські орди. Безліч сіл, містечок і міст були спалені, а татари забрали в неволю більш як 200 000 українців. Поляки, допомагаючи орді, й собі захоплювали неозброєних людей та міняли їх на шаблі, сагайдаки й стріли.

Весь той час Військо Запорозьке перебувало на боці Хмельницького, б'ючись із поляками та винищуючи татар, але сили були нерівні, й тяжко доводилося Україні й Запорожжю, й гинули в тій боротьбі один по одному славні лицарі за визволення рідного краю. Тоді ж наклав головою й оспіваний у народних думах Морозенко, та чимало й товариства полягло в тих боях.

Ой, Морозе, Морозенку! Ти славний козаче!

За тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче.

Не так тая Україна, як те горде військо,

Заплакала Морозиха, ідучи на місто.

"Не плач, не плач, Морозихо, об сиру землю не бийся,

Іди з нами, козаками, меду-вина напийся!"

"Ой, щось мені, миле браття, мед-вино не п'ється —

Ой, десь мій син, Морозенко, з ворогами б'ється!"

"Нехай б'ється-рубається, він у тому кохається".

Із-за гори, з-за крутої горде військо виступає,

Посамперед Морозенко сивим конем виграває.

А в нашого Морозенка червоная стрічка:

Де поїде Морозенко — кривавая річка.

Ой, виїхав Морозенко за Келебердою,

Ой, зустрівся Морозенко з вражою ордою.

Ой, б'ється він три дні, три дні — три години,

Ой, лежить трупу, лежить орди на чотири милі.

Ой, став же Морозенко та в полі гуляти,

Стали його турки й ляхи обступати.

Морозенко, козаченько, як мак, розпускався,

Морозенко, козаченько, в неволю попався.

Ой, чия то корогвиця на ратищі в'ється?

Ой, того то Морозенка, що з ордою б'ється.

Ой, чия то корогвиця, що ратище ізломила?

Ой, того то Морозенка, що орда зловила!

Ой, повели Морозенка на Савур-могилу:

"Дивись, дивись, Морозенку, на свою Вкраїну!"

Посадили Морозенка на тесовім стільці,

Зняли, зняли з Морозенка з чересів червінці,

Посадили Морозенка на жовтім пісочку,

Зняли, зняли з Морозенка червону сорочку.

Посадили Морозенка на біле ряденце

Да виймали з Морозенка кривавеє серце.

НОВІ МОРСЬКІ ПОХОДИ ЗАПОРОЖЦІВ

Одразу ж після татарської зради під Жванцем козаки поновили свої морські походи на бусурманські землі. По весні року 1654-го вони вийшли в Чорне море, пограбували береги Криму та поруйнували околиці Килії й Ізмаїла. Року 1655-го пошарпали турецькі міста од Дунаю до Вар-ни, сплюндрували Єреклі та Бальчик і, надумавши зробити те саме із Стамбулом, вийшли, було, на берег за чотири милі від Царгорода, але там запорожців оточило велике турецьке військо, так що вони мусили зброєю пробиватися до моря, і при тому тридцять душ запорожців дісталося ворогам у бранці, яких люто замордували турки перед очима султана.

За великі послуги Війська Запорозького на користь України під час її визволення з-під польської кормиги та в боротьбі з татарськими ордами впродовж 1653 — 1655 років Богдан Хмельницький 15 січня 1656 року видав універсал, яким ствердив їхнє право на землі, надані запорожцям ще королем Стефаном Баторієм, і так зазначив межі тих земель:

"А тепер так само володіти їм стародавнім городом запорозьким Самарою з перевозом із грунтами вгору Дніпра до річки Орелі, а вниз аж до ногайських та кримських степів, а через Дніпро та Дніпрові й Бугові лимани, як споконвіку було, — по Очаківські улуси та вгору річки Бугу аж по Синюху; від самарських же земель через степи аж до Дону-річки, де ще до козацького гетьмана Ланцкоронського запорожці зимівниками сиділи, — і все те, щоб непорушне повік-віків при козаках запорозьких зоставалося".

Цей універсал Військо Запорозьке пильно переховувало у вівтарі січової церкви, в шухлядці під святим престолом, та все-таки він загинув, мабуть, під час руйнування Чортомлицької Січі російським військом року 1709-го або ж його перевезли до якогось московського архіву, бо в другій половині XVIII сторіччя Військо Запорозьке не мало вже самого універсалу, а лише список (копію) з нього.

Млява поміч проти Польщі з боку російського уряду змусила Хмельницького шукати інших спільників у змаганні з королем, і він року 1656-го склав згоду зі Швецією і разом зі шведами воював проти поляків, доходячи зі своїм військом аж за Львів до Гродека, зрештою розхитавши тими походами колись могутню Річ Посполиту.

СМЕРТЬ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Серед невтомної дев'ятирічної боротьби за визволення й незалежність України Хмельницький занедужав і 27 червня 1657 року помер.