Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Кащенко Адріан

Сам же гетьман із реєстровими козаками перейшов до Білої Церкви і заходився там складати нові полки українського козацького війська.

Запорожці, приєднавши до себе ватаги повстанців, ходили скрізь, руйнуючи польські маєтки, замки й міста та визволяючи людей з неволі, їхні загони зростали з кожним днем, гуртували навколо себе по кілька тисяч козаків і невдовзі ймення їхніх ватажків, полковників та курінних отаманів Війська Запорозького — Нечая, Богуна, Перебийноса, Ганжі, Остапа, Полов'яна, Морозенка, Гайчури, Кривошапки, Гаркуші, Вовгури й багатьох інших — облетіли всю Україну й прославилися в народних піснях і думах, як борці за визволення поневоленого українського люду; душі ж польської шляхти та її прибічників і підручних — жидів — ті імена виповнювали жахом.

Наймилішими народові героями повстання були, коли рахувати за кількістю складених про них пісень, полковники Війська Запорозького — Перебийніс, Нечай та Морозенко. Одну з пісень про Перебийноса можна й зараз почути на Україні, й не тільки від кобзарів, а й по селах, по бурсах і по військових школах:

Ой, не дивуйтеся, добрії люде,

Що на Вкраїні повстало;

Ой, за Дашевим, під Сорокою,

Множество ляхів пропало!

Перебийніс водить не много —

Сімсот козаків за собою;

Рубає мечем голови з плечей,

А решту топить водою.

"Ой, пийте, ляхи, води калюжі,

Води калюжі болотяної,

А що пивали по тій Вкраїні

Меди та вина ситіі".

Зависли ляшки, зависли,

Як чорна хмара на Віслі.

Лядську славу загнав під лаву,

Сам бравий козак гуляє:

"Нуте, козаки, у скоки,

Заберімося під боки,

Заженім ляшка, вражого сина,

Аж за Дунай глибокий".

Дивують ляхи, вражі сини,

Що ті козаки вживають:

Вживають вони щуку-рибуху,

Ще й соломаху з водою.

Ой, чи бач, ляше, як козак пляше

На сивім коні горою:

Мушкетом бере, аж серце в'яне,

А лях від страху вмирає.

Ой, чи бач, ляше, що по Случ наше,

По Костяную могилу:

Як не схотіли, забунтували,

Та й утеряли Вкраїну.

Ой, чи бач, ляше, як пан Хмельницький

На жовтім піску підбився:

Від нас, козаки, від нас, юнаки,

Ні один ляшок не скрився:

"Нуте ж, козаки, у скоки,

Заберімося у боки;

Загнали ляхів за річку Віслу,

Що не вернуться і в три роки".

За літо, доки поляки скликали нове військо, Україна від Дністра й до Путивля та Лубен стала вільною. Повстання, мов величезна пожежа, перехопилося навіть у Галичину й на Білу Русь. Уся міська й сільська молодь узялася за ножі, сокири й коси й, повбивавши панів та озброївшись їхньою зброєю, пішла козакувати, гуртуючись то в загони, то в полки, що складав гетьман. Назва "реєстровий козак" стала зникати — козаком звав себе кожен, навіть той, хто замість зброї тримав у руці кийок. Селяни, долітні й підстаркуваті, що лишилися по оселях, поділили між собою добро своїх панів, їхнє господарство й худобу, попаювали навіть землю, так що за кілька місяців із поневолених кріпаків стали вільними людьми, до того ж, заможними землевласниками.

Проте під осінь поляки, зібравши 80 000 війська, почали знову наступати на Україну й перейшли на східний бік річки Случі. Почувши про це, Хмельницький скликав до себе всі козацькі загони, щоб дати польським військам бій. Вороги розташувалися табором біля річки Пиляви, на її берегах. Хмельницький не квапився нападати, сподіваючись на допомогу татар і гадаючи оточити поляків, як під Корсунем, з усіх боків. Проте шляхта сама прискорила свою загибель. Роздратовані запорозьким полковником Ганжею, що перемагав усіх польських богатирів на герці, поляки необережно кинулися на козаків і з кількома полками підступили через греблі та броди за Пиляву аж до козацького табору. А Хмельницький тільки того й чекав: він ударив на них усім військом, і козаки, перетнувши полякам шлях назад до гребель, або посікли їх, або потопили в річці та в болотах.

Ця пригода з кількома полками так засмутила польське панство та нагнала на нього такого страху, що шляхта, починаючи з привідців польського війська, залишила все своє добро, що мала в обозі, і з великим переляком кинулася тікати назад до Случі. За панством побігли й жовніри; вони тікали в такому безладі, що біля Костянтинова завалили міст через Случ і у великій кількості потопилися в річці.

Про наслідки Пилявського бою так згадує народна дума:

Те пан Хмельницький,

Житель Чигиринський,

То він ночей недосипає,

Коло Случі-річки ляхів і жидів

доганяє.

Скоро догнав увечері пізно,

І там стало дуже по вулицях тісно:

І там до їх прибуває,

Ще й на козаків гукає,

Да ще й словами промовляє:

"Друзі панове-молодці! До Случі-річки

прибувайте,

Жидів та ляхів упень рубайте

І до їх козацькими словами промовляйте:

"Ото буде по той бік Случі ваше,

А по сей бік Случі буде пана Хмельницького

й наше!"

Проте Хмельницький не зупинився на Случі. Запорожці хотіли відомстити полякам у самій Варшаві й обмити ворожою кров'ю майдан Старого міста, на якому було замордовано стільки запорозьких гетьманів. Вони вмовляли Богдана взяти королівську столицю, й під впливом їхніх домагань Хмельницький пішов через Костянтинів та Зборів на Львів і Варшаву.

Запорожці на той час вважали себе найближчими прибічниками Богдана. Багатьох їх гетьман попризначав полковниками та осавулами козацьких полків, а кожен із тих полковників, як-от: Нечай, Богун, Джеджалик, Пушка-ренко й інші — закликали за собою в нові полки своїх побратимів і товаришів, і, таким чином, із запорожців склалася нова українська старшина.

Побували запорожці з Хмельницьким і у Львові, і під Замостям. Та тільки там восени 1648 року гетьман почав вагатися — незадовго перед тим помер польський король Владислав, і новий державець Речі Посполитої Ян Казимир, за якого під час обрання голосував і Богдан, зумів заспокоїти його й улестити обіцянками. Він запевнив Хмельницького, що й без походу на Варшаву зробить усе, як бажають козаки, аби тільки війська повернулися на Україну й там очікували королівських комісарів, адже гетьман тоді ще не мав думки відлучати Україну від Польщі. Він перестав зважати на запорозьких порадників і, повернувши полки від Замостя на Київ, ще з походу дозволив козакам розходитися по домівках.

У Києві Хмельницького зустрічали дуже урочисто. Верхи на коні він під'їхав до Золотої Брами, вислухав там промови, в яких славили його, як визволителя України від польського ярма, а православної віри — від утисків католицтва; і серед радісних вигуків киян доїхав до собору святої Софії, на паперті якого його вітав митрополит Київський і патріарх Ієрусалимський Паїсій. І, справді, було за що прославляти Богдана Хмельницького: з незначною силою у 8000 запорожців спромігся він зробити те, про що мріяли й чого не досягли його попередники: Наливайко, Лобода, Жмайло, Тарас Трясило, Сулима, Павлюк, Остряниця, — збудив український народ до національної свідомості, розбурхав його, визволив із довговічної польської неволі. Вся Україна від Карпатських гір до верхів'їв. Десни, Псла та Ворскли стала вільною і визнавала владу тільки гетьмана Хмельницького.

Завершивши своє діло — визволення України, запорожці з Києва подалися на Січ у свої улюблені степи та до батька Великого Лугу. З Богданом лишилися тільки ті з них, хто став старшиною в нових полках українських козаків.

ВІЙСЬКО ЗАПОРОЗЬКЕ ПІД ЧАС ВЕЛИКОЇ РУЇНИ (1648-1680 роки)

ДОБА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Спокійне гетьманування Богдана тривало недовго. Мало відпочивали на Січі й запорожці. Польський король Ян Казимир нічого не зробив із того, що пообіцяв Хмельницькому, й на початку літа року 1649-го вже збирав військо, щоб рушити на Україну гамувати козаччину. Довідавшись про ці заміри, й Богдан так само заходився скликати козаків, запросив і запорожців із Січі й домовився про допомогу свого спільника — кримського хана. Король не зміг зібрати багато війська, і Хмельницький оточив його половину в Збаражі, а другу, що була під проводом самого короля, у серпні 1649 року, з'єднавшись із татарами, вщент розбив біля міста Зборова. Козаки мало не взяли в бранці самого Яна Казимира, але гетьман зупинив їх, бо все-таки мав короля за свого державця. Він звелів козакам, що вже мали полонити його, припинити бій і залишити польський табір.

Та легкодухість Хмельницького дуже обурила запорожців... І, справді, не минуло й кількох днів, як Богданові довелося розкаюватись у своєму вчинкові, а через рік його примирливість мусила оплакувати гіркими сльозами вся Україна. Король тим часом підкупив хана золотом, і той змусив гетьмана погодитися з нікчемними умовами поляків: зректися визволених уже земель Галичини, Волині, Поділля й Білої Русі; пустити на Україну польських панів та ще й повернути їм усі їхні маєтки й змусити поспільство знову коритися панам і працювати на них.

Такого відступу запорожці не могли подарувати Хмельницькому, й після різких нарікань зовсім залишили його й пішли на Запорожжя. Розбрат був такий великий, що року 1650-го січова голота, або "чернь", обрала, було, замість Богдана іншого гетьмана — козака Гудовського, та тільки ім'я Хмельницького, переможця над поляками, ще багато важило серед запорожців, і незабаром прихильники Богдана, взявши на Січі гору, схопили Гудовського й віддали гетьманові до рук.

Десь згодом, восени вже 1650 року, коли Хмельницький покликав запорожців іти з його сином Тимошем походом на Молдову за те, що господар молдавський Лупул не хотів віддати за нього заміж своєї дочки, січові козаки, хоч і не всім військом, а все-таки чималою кількістю, пристали до Тимоша, ходили у Волощину й допомогли Хмельниченкові взяти Ясси й примусили Лупула дати великий окуп. З початку війни молдавський господар сподівався на поміч з боку Польщі й кілька разів звертався за нею до коронного гетьмана Потоцького, та король не дозволив польському війську воювати з козаками.

Цей похід на Молдову український народ вважав верхом козацької слави й оспівав у своїй думі:

Як із Низу із Дністра тихий вітер повіває,

Бог святий знає, бог святий і відає,

Що Хмельницький думає-гадає.

Тоді ж то не могли знати ні сотники,

ні полковники,

Ні джури козацькії,

Ні мужі громадськії,

Що наш пан гетьман Хмельницький,

Батько Зинов-Богдан Чигиринський,

У городі Чигирині задумав вже й загадав:

Дванадцять пар пушок вперед себе одіслав,

А ще сам з города Чигирина вирушав;

За ним козаки йдуть,

Яко ярая пчола, гудуть;

Котрий козак не має в себе шаблі булатної,

Пищалі семип'ядної,

Той козак кий на плечі забирає,

За гетьманом Хмельницьким ув охотне військо

поспішає.

Отоді ж то, як до річки до Дністра

прибував,

На три часті козаків переправляв,

А ще до города Сороки прибував,

Під городом Сорокою шанці копав,

У шанцях куренем стояв;

А це од своїх рук листи писав,

До Василя Молдавського посилав,

А в листах приписував:

"Ей, Василю Молдавський,

Господарю Волоський!

Що тепер будеш думати й гадати:

Чи будеш зо мною биться?

Чи мириться?

Чи городи свої Волоські уступати?

Чи червінцями полумиски сповняти?

Чи будеш гетьмана Хмельницького благати?"

Тоді Василь Молдавський,

Господар Волоський,

Листи читає,

Назад одсилає,

А в листах приписує:

"Пане-гетьмане Хмельницький,

Батьку Зинов-Богдане Чигиринський!

Не буду я з тобою ні битися,

Ні миритися,

Ні городів тобі своїх волоських уступати,

Ні червінцями полумисків сповняти;

Не лучче б тобі покоритися меншому,

Ніж мені тобі, старшому?"

От тоді ж то Хмельницький, як ті слова зачував,

Так він сам на доброго коня сідав,

Коло города Сороки поїжджав,

На гору Сороку поглядав

І ще стиха словами промовляв:

"Ей, городе, городе Сороко!

Що ти моїм козакам-дітям не заполоха, —

Буду я тебе доставати,

Буду я з тебе великі скарби мати,

Свою голоту наповняти,

По битому таляру на місяць

жалування давати".

От тоді-то Хмельницький, як похваливсь,

Так гаразд — добре й учинив:

Город Сороку у неділю рано

знадобіддя взяв,

На ринку обід пообідав,

К полудній годині до города Сичави припав,

Город Сичаву огнем запалив

І мечем сплюндрував.

От тоді-то інші січавці гетьмана Хмельницького у вічі не видали,

Усі до города Ясси повтікали,

До Василя Молдавського стиха словами промовляли:

"Ей, Василю Молдавський,

Господарю наш Волоський!

Чи будеш за нас одностайно стояти?

Будем тобі податі давати;

Коли ж не будеш за нас одностайно стояти,

Будем іншому пану кров'ю вже голдовати".

От тоді-то Василь Молдавський,

Господар Волоський,

Пару коней у коляску закладав,

До города Хотині од'їжджав,

У Хвилецького капітана стацією стояв,

Тоді ж то од своїх рук листи писав,

До Івана Потоцького, короля польського, посилав:

"Ей, Іване Потоцький,

Королю польський!

Ти ж бо то на славній Україні п'єш-гуляєш,

А об моїй ти пригоді нічого не знаєш;

Що ж то в нас гетьман Хмельницький, русин,

Всю мою землю Волоську обрушив,

Все моє поле коп'єм ізорав,

Усім моїм волохам, як галкам,

З пліч голови познімав,

Де були в полі стежки-дорожки,

Волоськими головками повимощував,

Де були в полі широкії долини,

Волоською кров'ю повиповнював".

От тоді-то Іван Потоцький,

Король польський,

Листи читає,

Назад одсилає,

А в листах приписує:

"Ей, Василю Молдавський,

Господарю Волоський!

Коли ж ти хотів на своїй Україні

проживати,

Було б тобі Хмельницького у вічні часи

не займати,

Бо дався мені гетьман Хмельницький

гаразд-добре знати.

У першій війні

На Жовтій Воді.

П'ятнадцять тисяч моїх лицарів стрічав —

Не великий їм одвіт давав:

Всім, як галкам, з пліч голівки поздіймав;

Трьох синів моїх живцем узяв,

Турському султану в подарунок одіслав;

Мене, Йвана Потоцького,

Коронного польського,

Три дні на прикові край пушки держав,

Ані пить мені, ні їсти не дав.

То дався мені гетьман Хмельницький

гаразд-добре знати,

Буду його по вік вічний пам'ятати!"

То Василій Молдавський до Ясс прибуває,

Словами промовляє:

"Ой ви, Ясси мої, Ясси!

Були єсте барзо красні,

Да вже не будете такі,

Як прийдуть козаки!" ,

То пан Хмельницький добре учинив:

Польщу засмутив,

Волощину побідив.

Гетьманщину звеселив.

В той час була честь, слава,

Військовая справа!

Сама себе на сміх не давала!

Ворогів під ноги топтала.

Після Зборівської згоди та молдавського походу Хмельницький більшість війська розпустив, бо за умовою з поляками козаків мало бути лише 40 000.